Щороку в урочищі Тішня вшановують пам’ять розстріляних героїв Карпатської України.
У цій гірській місцевості — в селі Келечин — народився і ріс президент Августин Волошин — головний творець незалежної республіки. З Волового був і його соратник Василь Гренджа-Донський — письменник, журналіст, автор літопису українського державотворення на теренах Закарпаття — щоденника «Щастя і горе Карпатської України».
Кривавий слід Красного Поля біля Хуста, де був придушений опір карпатських січовиків регулярною армією гортіївської фашистської Угорщини, проліг і на Верховину.
На околиці Волового, в урочищі Тішня, на березі річки Ріка, в ніч з 18 на 19 березня 1939 року було розстріляно чотирьох борців за українську національну ідею. Радянський режим ті події замовчував. Навіть на зорі незалежності України, коли активісти на місці страти учасників національно-визвольного змагання встановлювали пам’ятний хрест, лунали перестороги, мовляв, поспішають. Але вороття немає...
Надзвичайно скупі були відомості про загиблих січовиків. Імена цих лицарів почали воскресати, коли Міжгірську ЗОШ І—ІІ ступенів, що в житловому масиві Поточина, неподалік від місця смертної кари незламних героїв, очолив Михайло Шагур. Директор перед цим працював заступником голови Міжгірської райдержадміністрації. Саме з його ініціативи розпочалася активна пошукова робота із залученням громадськості, передусім старожилів, зокрема, колишнього директора райцентрівської середньої школи Володимира Рубця, а ще Михайла Шегди, Василя Мандзюка, Миколи Клевця (на жаль, уже покійних). Спогади підтвердили, що було розстріляно тільки вчителів місцевих шкіл, людей приїжджих. Це Степан Фігура, який був і комендантом Волівської січі, Яків Завальницький, Олексій Колесник... Також було спростовано окремі факти попередніх версій. Із слів очевидців витікало, що розстріляно не п’ятьох, а чотирьох людей. Федору Грегуличу, легко пораненому, вдалося в потемках втекти через хащу і добратися до села Лозянське, де переховувався в зимівці, а відтак переправився на Пряшівщину. Про це оповів Микола Клевець, він родом із Лозянського, і саме йому в юності довелося надавати притулок утікачеві.
Спростувалися старожилом Йосипом Стецюничем і припущення про страту адвоката Йосипа Дудикевича, який був головою Української Національної Ради Волового. Йосип Юрійович приятелював із сім’єю юриста, навчався в одному класі з його сином. Добре запам’ятав, як за три тижні до подій у Тішні родина Дудикевичів на автомобілі, завантаженому домашнім майном, виїхала в невідомому напрямку. Спростовано й чутки про розстріл Шупки, секретаря адвоката.
Найбільше документальних свідчень директору школи Михайлу Шагуру з однодумцями вдалося зібрати про Степана Фігуру. Він був родом із села Лютовиська, повіту Самбір (Львівщина), 1897 р.н., греко-католик. Мав потяг до науки: трудився у Празькому граді пліч-о-пліч із відомим ученим-археологом Іваном Борковським. Після еміграції до Чехо-словаччини (до складу якої тоді входило й нинішнє Закарпаття) Степан Дем’янович у 1933 році був прийнятий на посаду помічника вчителя у школі у Воловому.
Яків Завальницький із селища Нагірянка (Чортківський район, Тернопільщина), 1886 р.н., з бідної сім’ї. Після закінчення гімназії вступив на юридичний факультет, але почалась Перша світова війна. Жив і вчився у Празі. Маючи чехословацьке громадянство, написав заяву шкільному референтові Міністерства шкільництва Народної просвіти в Ужгороді з проханням прийняти його на вчительську службу і згодом був направлений до села Запереділля на Волівщині...
...У школі, очолюваній Михайлом Шагуром, свято бережуть дух витязів Карпатської України. Загальношкільна організація «Берегиня» носить ім’я Степана Фігури, її лави традиційно в жовтні врочисто поповнюються п’ятикласниками, а осередки з 6-го по 9-й клас мають ймення Якова Завальницького, Олексія Колесника, Федора Грегулича та Федора Тацинця з Келечина, якого замучили угорські окупанти на околиці села Сойми. Учні з педагогами шефствують над пам’ятним хрестом над Рікою, де в березневі дні з нагоди відзначення чергових річниць Карпатської України вшановують пам’ять загиблих героїв. Лунає і виступ шкільної художньої самодіяльності, в репертуарі якої пісні січовиків; проводиться тенісний турнір серед освітян району, адже Степан Фігура був і палким прихильником спорту.
Міжгір’я
Закарпатської області.
Фото з архіву Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
