Кадр з фільму «Атлантида» режисера  В. Васяновича.

Українське кіно знане у світі за фільмами «Земля» Олександра Довженка, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Атлантида» Валентина Васяновича... Їхній вплив в Україні та світі на спільноти активні, небайдужі, творчі був і є вирішальним.

Не стомлюється змінювати людей, а значить, і світ.

Є десятки знакових фільмів-імен-подій, а також багато течій, напрямів і тенденцій, де перетинається кіномистецтво, суспільство і держава. Але саме з такого ракурсу варто оглянути тридцятиліття нашого кіно. Тим паче, що воно й розпочалося тріумфально 1 грудня 1991 року, коли ми голосували за незалежність власної держави, показом на всеукраїнському телеканалі УТ-1 фільму режисера Олеся Янчука «Голод 33», який вочевидь не міг не вплинути на вибір українців.

Патріотичне

Найпатріотичніше кіно, що мені відоме, є американським. Які б там фільми не продукувалися — за жанром, темою чи напрямом — їх перегляд привертає до США. Гадаю, це і є наслідком патріотизму його творців.

А в нас більшість громадян надто скептично ставиться до українського «патріотичного кінематографа», певне, моделюючи його на пропагандивні зразки кіно радянського. Нарікають, що державна скарбниця витрачається переважно «на кіно про козаків», що є нісенітницею. Водночас чи не найпопулярнішою останніми роками виявилася комедійна франшиза «Скажене весілля», яка з кожною новою серією повертає й повертає на неї витрачені кошти. Глядачі, переглядаючи ось уже три «Весілля» поспіль, певне, й не підозрюють, що захват викликає правдиве патріотичне кіно, без жодних лапок. Інша річ, що патріотичне може бути різного жанру й смаку, різної естетики й тематично гуляти від і до. Як, скажімо, ігрові повнометражні стрічки про події сучасної російсько-української війни на сході країни. Їх уже ціла низка. Найбільший поголос про «Кіборгів» Ахтема Сеітаблаєва, «Донбас» Сергія Лозниці, «Черкаси» Тимура Ященка, «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Усе це дуже різне кіно за своїми складовими, стилістикою, емоціями, настроями. Але, як на мене, найпронизливішим, найпереконливішим вийшов незалежний у виробництві фільм-дебют Івана Тимченка «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Можливо, тому що в його осерді вкрай драматична історія, яка обростає запеклими обставинами й людськими трагедіями. А також через те, що зроблено все прямодушно і щиро. І цього також не міг обійти увагою глядач, якого — як колись, так і тепер — не заманиш на перегляд переускладненою формою чи лукавою драматургією.

І яким би послідовним не був Олесь Янчук, фільмуючи сюжети забороненої за радянської влади української історії, його правдивою вершиною лишається вже згаданий «Голод 33». Не тільки змістовно, а й стилістично, мистецьки. І далеко не тільки тому, що в основі лежить знана повість про трагедію Голодомору «Жовтий князь» Василя Барки.

Показовим кінотвором у тому сенсі є згадана «Атлантида», яка утверджує українське світоглядне море, ведучи про недалеке наше майбутнє — 2025 рік. Це коли Україна перемагає на сплюндрованому війною сході, а переможці намагаються дати раду собі й своїй землі, яку ще доведеться розміновувати десятиліттями. Робітникам великого металургійного підприємства, що закривається, парадоксально демонструють «Ентузіязм: Симфонію Донбасу» Дзиґи Вертова, перший український звуковий фільм. Тут поряд усе — любов і смерть, зневіра і надія.

Цих тридцяти років прозирають крізь час славні кінобрати Іллєнки, змальовуючи густу історичну картину, яка торкається кожного українця. Вадим та Юрій, видатні оператори, ставлять як режисери дві знакові й водночас контроверсійні картини.

Перша — історія часів УПА «Останній бункер», у якій про те, що минуле завжди нас наздоганяє. Друга — епічно-поетична стрічка «Молитва за гетьмана Мазепу» з Богданом Ступкою, яка виклично прощається з московським рабством. За ними нога в ногу йде наймолодший з братів Іллєнків — Михайло. Він утверджує український космос та шукає нового українського героя у розлогих фільмах «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толока». В останньому таким правдивим героєм він виводить українську хату, яка щораз після лиха воскресає, як чарівна птаха Фенікс.

Світове

Чи бувало українське кіно світовим? Звісно. Бувало, буває й буде.

Довженківська «Земля» (1930) стала мистецьким і світоглядним камертоном у близькій та далекій Європі, вертівська «Людина з кіноапаратом» (1929) досі визнається світовими фахівцями найвидатнішим неігровим фільмом в усій історії, а параджанівські «Тіні забутих предків» (1964) ревізіоніст вестерна американець Сем Пекінпа вважав недосяжним верхів’ям кінематографа...
 


Кадр з фільму «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова.

«Плем’я» Слабошпицького (2014), в якому українське суспільство перевіряється мало не теорією Дарвіна, має понад сорок міжнародних фестивальних відзнак, разом із каннськими, і принесло до державної скарбниці найбільше за все наше кіноіснування завдяки продажам до майже півсотні країн. «Атлантида» Васяновича (2019) отримала венеційського «Лева», а «Погані дороги» Ворожбит (2020), що досліджують психологію людини з обох боків фронту на Донбасі, — приз критиків у тій самій Венеції.

Анімаційний пластиліновий фільм Степана Коваля «Йшов трамвай дев’ятий номер» (2002), побутово-звичаєва сатира на пострадянську Україну, вдостоєний «Срібного ведмедя» Берлінале. «Подорожні» Ігоря Стрембіцького (2005), світоглядна й поетична неігрова стрічка, отримала першу «Золоту пальму» для України в Канні. За нею так само «Крос» (2011) Марини Вроди — жорстка алегорія на українські часи Януковича.

Абсолютна міжнародна кіновеличина в документалістиці — режисер Сергій Буковський. З юних років, з кінця 1980-х, він «рентгенує» Україну, отримуючи визнання по всьому світу. Його мистецька палітра — від лірично-поетичної до психологічно зануреної та епічно епохальної. Варто лиш назвати кілька картин. «Знак тире» — про долю й відлуння зірки німого кіно Віри Холодної. «Живі» — болісну й пронизливу зустріч із вцілілими після Голодомору українцями. «Назви своє ім’я» — про жертв Голокосту на українських землях, що його продюсував Стівен Спілберг. Серіал «Війна. Український рахунок» — вичищений від московського сліду український погляд на Другу світову. Й нарешті один із найтихіших, найінтимніших та найпронизливіших його фільмів — «В. Сильвестров», що документує протягом двох з половиною годин процес студійного запису та репетицій хорових творів геніального українського композитора.

Наступальне

Останнім часом доводиться читати зухвалі сентенції новітніх критиків, що, мовляв, нині українське кіно переживає, м’яко кажучи, глибоку кризу, особливо ж «порівняно зі славними часами СРСР». Заперечу й скажу, вторуючи Володимирові Винниченку, що згаданий тривалий період української кіноісторії, попри певні надзвичайні мистецькі досягнення, не можливо читати без брому. Інша річ, що українська державна кінополітика протягом перших двадцяти років незалежності була, сказати б, ніякою.

Власне, через нерозуміння, що кіномистецтво по всьому світу є передусім найдієвішим виразником національної душі. Є тим, що створює й цементує. Не останньою чергою через таке нерозуміння із держави висмикнули Крим та частину Донецької і Луганської областей. Бо українське кіно — це Україна на екранах, у головах, серцях і душах, а отже, активний інструмент об’єднавчої політики.

Наприкінці нульових у молодших поколінь кінематографістів, які почувалися втраченими, визріло розуміння, що підштовхнути державців до системної національної кінополітики є їхнє практичне завдання. Таким чином, під проводом продюсера й режисера Володимира Тихого розгорнувся незалежний проект короткометражного кіно під викличною назвою «Мудаки. Арабески». Його маніфест проголошував: «Ми свідомі взятої на себе місії: вивести на екран, висміяти і вчинити замах на вбивство мудака — передусім у собі, у своєму ближньому, в українському суспільстві». За цим визрів і втілився, за тієї само ініціативи, ще один кінопроект з контроверсійним найменням «Україно, гудбай!» — про гостру соціальну й ментальну проблему України, еміграцію за кордон, не так державний, як здорового глузду. Альманах із тією само назвою мав вийти до кінотеатрального прокату, але був знятий із нього через сатиричний фільм сценаристки Наталки Ворожбит і режисерки Альони Алимової «Красива жінка», котрий показував історію зваблення Президентом Януковичем самотньої панночки, яку він послідовно кидає, як згодом і Україну.

Першого ж дня Революції Гідності, 2013 року, народилася громадянська кіноініціатива «Вавилон’13», за якою шляхами революції та війни вийшли зо дві сотні короткометражних стрічок та кілька десятків повнометражних. В їхньому осерді громадою створений фільм «Сильніше, ніж зброя».

І насамкінець або насампочаток. Через згадані громадянські, фактично волонтерські, ініціативи пройшли сотні кінематографістів — молодших і навіть юних, серед яких студенти з усіх куточків країни. Протягом останніх семи років вони разом зі старшими створили абсолютно нове українське кіно, яке спирається на нашу й світову класику та виростає зі щасливого, тривожного, гіркого й непроминального. Вони роблять те кіно, яке сильніше, ніж зброя.

Володимир ВОЙТЕНКО, кінознавець, керівник проектів «КІНО-КОЛО» та «Сценарна Майстерня».

З інтерв’ю «Голосу України»

Кінорежисер Михайло Іллєнко:

«Усі мої картини, які я замислював, починаючи з 1967 року, у СРСР нікому не були потрібні. У Держкіно УРСР мені люб’язно відповідали на кшталт: «Спасибо. Фирма в ваших услугах не нуждается»... Так, у 1973-му задумав зняти «Фуджоу». Це казка з українським героєм. Моя мрія здійснилася лише після набуття незалежності — картина вийшла у 1994 році. А тоді, на початку втілення задуму, сценарій фільму пройшов редколегію кіностудії Довженко, редколегію Держкіно УРСР . Проте «наверху» дали зрозуміти, що російських казкових кіногероїв повно, і український не потрібен.

За часів Радянського Союзу ми й мріяти не могли, що нам дадуть знімати таке кіно, як ми хочемо. Так, були провали, бракувало коштів, багато років поспіль кіно не знімалося. Але, якщо вже знімалося, то були такі картини, як «Кисневий голод», «Голод 33», «Лебедине озеро» Юрія Іллєнка тощо. А це для мене важлива й яскрава ознака якісного кіно.

Вивів просту формулу: без допомоги держави дуже важко знімати своє, українське кіно, але без кіно держава пропаде. Оцінити у певних одиницях виміру, як кіно вплинуло на розбудову держави, важко. Але кіно, про яке довго лише ми мріяли, а потім нарешті змогли зняти, дало потужний імпульс суспільству.

Держава може існувати й розвиватися на власній культурі, на своєму кінематографі, а не лише на фільмах, які вона позичить. Кожна людина має хоч раз на день подивитися на себе у дзеркало. От кіно — це те дзеркало! Воно не просте, величезне, різне, інколи незручне для держави. Його намагаються іноді прибрати у куток. Але процес іде. І згодом кількість переросте у якість».