Одна на всю Ровбу

Острівець колишнього села, де ще жевріє життя, зустрів гавкотом собак. Вони за кілька кілометрів чують наближення машин і сповіщають свою господиню про чужинців. Гостей у таких селах не чекають, тому й відчиняти двері не квапляться. Біля зачиненої хвіртки довелося стояти так довго, що я почала сумніватися, чи є хто вдома. Як виявилося, Валентина Андріївна була зовсім неподалік.

— Хочете дізнатися, що за дика баба така, одна живе? Ну, дивіться, — посміюючись, демонструє своє обійстя єдина жителька Ровби. — Ось вони — моє село і мій дім. Тут — хлів, город, дрова лежать... А далі — тільки порожні хати і ліс.

Почалася ця історія у квітні 1986 року. І, можливо, Ровба вже б стала забуватися. Якби не впертий характер Валентини Левковської, яка ніяк не хоче відпустити у небуття таке рідне і дороге їй село. Про події 27-річної давнини вона розповідає вже без сліз.

— Я йшла з роботи і над сусіднім селом Ольховою на небі побачила різнокольорове сяйво. І лише через два дні мені одна жінка розповіла по секрету, що це зірвалася Чорнобильська атомна, — зітхає жінка.

Що тоді почалося! Понаїжджали керівники з області та району, вчені, лікарі: й дітей перевіряли, і сіно, овочі, ягоди та молоко на вміст радіації міряли... Валентина Андріївна розповідає, що в її корови молоко було «без радіонуклідів». Вона й досі дивується:

— Голова сільради тоді прийшов до мене і каже: «Ви знаєте, Андріївно, брали молоко на аналізи і виявилося, що лише у двох корів воно чисте...».

З того часу жінка не змінює породу своєї худоби. Каже, що це, напевно, організм такий у тварин, що має імунітет до радіації.

— А ви давно в селі одна живете? — запитую.

— Давно... Ідемо зі мною до хати, я гриби у піч поставлю сушитися і розповім вам про життя-буття, — пропонує бабуся і розповідає дорогою: — Моховики і люди їдять... А мама колись їх свиням давала. Їли — аж за вухами лящало. Вирішила і я свою свиню грибами нагодувати — їй сподобалося.

У тутешніх лісах не лише моховики ростуть, а й лисички, білі гриби. Чимало ягід. Жінка розповідає, що у сезон чорниці в Ровбі — сила-силенна людей, а машин — як у Києві на Хрещатику.

Зв’язок зі світом у Валентини Андріївни — телефонний. Апарат стільниковий, а в тутешніх краях навіть Білорусію «ловить». Кілька разів на день телефонує внучка Аліна зі столиці. Якщо бабуся довго на зв’язок не виходить, родичі кидають усі справи і мчаться у Ровбу. Валентина Левковська має чималу родину — чотирьох дітей, дев’ятьох онуків та чотирьох правнуків. Усіма ними вона пишається та з великим захопленням розповідає про кожного.

— Моя мати була неграмотною людиною, але дуже мудрою. Говорила нам, щоб вчилися, бо настануть часи, коли неосвіченим буде важко жити, -каже Валентина Андріївна. — Цю материнську настанову передали і ми з покійним чоловіком своїм дітям.

Валентина Левковська — дуже начитана, розумна і цікава жінка. Майже весь вік вона пропрацювала у галузі культури. Спочатку — завклубом, а потім — бібліотекарем.

— А чим у вільний час займаєтеся? — цікавлюся.

— Читаю газети та дивлюся новини, — каже бабуся. — Ще цікавлюся політикою. Шкода, що в країні ніяк владу поділити не можуть... Як не сваряться, то б’ються.

Розповідає, що дуже цінує свій час. Постійно намагається спланувати день так, щоб жодна хвилина не була витрачена даремно.

— У нашого покоління так завжди було. А теперішня молодь працювати лінується. Все кажуть, що роботи немає, — обурюється жінка. — Нині бери в селі землі скільки хочеш, господарство тримай, яке зможеш... І працюй.

Раніше Валентина Андріївна узимку навіть у магазин їздила. До траси — на лижах, а далі — попуткою. Тепер уже здоров’я не дозволяє.

— А як зимуєте у цій глушині?

— По-різному буває... — зітхає жінка. — Минула зима чимало лиха накоїла: — два тижні світла не було, а разом із цим — і зв’язку. Не мала можливості мобільний телефон зарядити.

Важкий сніг і покрівлю на будинку пошкодив. А коли Валентина Андріївна поїхала до райцентру за цвяхами, щоб полагодити щось у господарстві, впала і зламала руку. З гіпсом і хазяйство порала, і корову доїла... А ще, як усі «входи-виходи» до Ровби замете, тут, посеред снігу, хоч «вовком вий».

— Дзвоню у район і кричу: «Рятуйте Соловки!» — розповідає жінка. — Присилають трактор сніг чистити. Хлопці з міліції мені теж часом дзвонять, питають, чи не голодна. Спасибі їм... Так, непросто тут часом буває. Однак поки живу — існує й село Ровба.

Житомирська область.