Наша газета вже аналізувала майже «революційні» й водночас, м’яко кажучи, неоднозначні новації в організації виплати і доставки пенсій та грошової допомоги співвітчизникам, запроваджувані відповідною постановою Кабміну від 29 березня цього року. Нагадаємо, що, згідно з нею, вже з першого вересня нинішнього року свої пенсійні кошти вдома чи у поштових відділеннях зможуть отримувати лише порівняно незначна частка пенсіонерів (ідеться переважно про немічних людей з інвалідністю та тих, хто досяг 80-річного віку). При цьому передбачається фактичне «розлучення» та прощання Пенсійного фонду з АТ «Укрпошта». За умов, коли, скажімо, на Полтавщині через структурні підрозділи останньої здійснюється виплата й доставка пенсій 127,3 тисячі земляків. А після втілення згаданих новацій у життя й надалі носитимуть такі кошти додому тільки 45,1 тисячі пенсіонерів. Та й то вже не листоноші, а представники «організацій, відібраних на конкурсі»... Натомість більшість отримувачів пенсій змушені будуть «подружитися» з уповноваженими банками, зокрема з їх картками та банкоматами. Тож на сайті Головного управління ПФУ в області вже закликають пенсіонерів «відкинути стереотипи і зробити крок назустріч сучасності». Та нагадують про те, що «сучасні пенсіонери, яким від 60 до 80 років, — це... діти другої половини ХХ століття, для яких не може стати перепоною нескладний здобуток технічного прогресу — банкомат». І, зрештою, малюють оптимістичну картину суцільних переваг таких нововведень. А якою є їхня палітра насправді? Спробуємо розібратися в тому без посередництва чиновників.

У земному раю стареньким вимощують дорогу до... пекла

Тож саме до «дітей другої половини ХХ століття» вирушаємо у Великобудищанський старостат Диканської громади. До осені минулого року то була однойменна сільрада з центром у Великих Будищах — колишньому сотенному містечку козацького Полтавського полку. Цей у минулому справді великий населений пункт із шістьма (!) церквами вгніздився просто біля одного зі стовпових шляхів краю — теперішньої дороги загальнодержавного значення Суми—Полтава. Тож його не оминули історичні події та видатні постаті. Нагадаємо: в березні 1709 року саме тут гетьман України Іван Мазепа, кошовий отаман запорожців Кость Гордієнко та король Швеції Карл ХІІ підписали «Великобудищанський трактат». Себто договір про військово-політичний союз напередодні трагічної для України Полтавської битви. А через понад два з половиною століття, стоячи на пагорбі біля розташованого буквально «під боком» Великих Будищ села Чернечий Яр, зірка світового кіно Софі Лорен, яка приїхала сюди на зйомки у фільмі «Соняшники», назвала цю місцину земним раєм...

На жаль, навіть «райський» статус не вберіг її від головної сьогоднішньої біди наших сіл — стрімкого знелюднення. Тож у рази зменшилася кількість мешканців у колись майже п’ятитисячних Великих Будищах. Ще разючішими виявилися демографічні втрати в довколишніх селах. Не можемо обійти їх у розмові із працівниками відділення «Укрпошти», розташованого в центрі старостату. За словами завідувачки Ольги Яковенко, тепер в усіх чотирьох селах колишньої сільради живуть десь до двох тисяч мешканців. Їх обслуговують чотири листоноші. Хоча раніше саме стільки поштарок розносили періодику, листи та пенсії тільки у Великих Будищах. Під опікою поштовиків у старостаті нині 278 пенсіонерів. Більш як половина з них після запровадження згаданих урядових новацій втратять право на отримання пенсійних виплат удома. Водночас ні банківського відділення, ні банкомату в їхніх селах немає. Під час жорсткого карантину рейсовий автобус до Диканьки приїздить лише раз на день.

— Тому старенькі люди, почувши про очікувані зміни, заходять до нас і зі сльозами на очах питають, як же вони отримуватимуть пенсії вже з першого вересня, — розповідає власкору «Голосу України» Ольга Яковенко. — Такі переживання виникають навіть у тих, хто раніше оформив банківську картку й отримує пенсійні виплати через банкомат. Це, як правило, молодші пенсіонери та ті, хто постійно спілкується з дітьми чи внуками, які живуть у Диканьці або Полтаві. Та вік, хвороби й інші життєві обставини змушують їх пере-глядати попередні рішення. Десь півдесятка земляків заходили до нас і казали, що вже з наступної осені хотіли «перевести» свої пенсії на пошту, щоб ці кошти приносила їм листоноша. Тепер же, мовляв, не знаємо, як нам бути...

«Зимою вже навіть за хвіртку свого двору важко вийти»

Однак Великі Будища порівняно з іншими селами старостату все одно залишаються таким собі місцевим «мегаполісом». Принаймні за кількістю розташованих там соціальних об’єктів. Тож їдемо далі, у справжню глибинку. Село Олефірщина вгніздилося також неподалік траси Суми—Полтава. Та майже «мікроскопічна» кількість мешканців усе більше віддаляє його не лише від того стовпового шляху. Адже у цьому колись також досить велелюдному населеному пункті залишилося вже тільки чотири (!) хати, в яких їхні господарі живуть постійно. Ще десь із півтора десятка обійсть «оживають» у теплу пору року, коли туди приїздять «дачники», в яких, звісно, дещо інші, зокрема й пенсійні, клопоти.

Тому заходимо на подвір’я аборигенів — подружжя Тютюнників. Галина Дмитрівна і Віталій Васи-льович — ровесники, обом по 79 років. Тож до вікового «цензу», який дає змогу сподіватися на отримання пенсії вдома навіть після відсторонення від таких виплат «Укрпошти», їм залишається небагато. Але в такому віці думається вже не про далеку перспективу, а про те, як прожити кожен місяць і тиждень...

— Я шістнадцять років працював на автогрейдері, будував дороги по всій області, а потім два десятиліття «завідував» у колгоспі бджільництвом, — пригадує Віталій Тютюнник. — Дружина їздила на роботу в дорожнє управління. Ми з нею вже практично двадцять років на пенсії. Весь цей час гроші нам приносила листоноша. Разом із газетами, які передплачуємо й сьогодні, листами, останніми новинами. Коли «живі» хати в селі вже можна перерахувати на пальцях однієї руки, таке спілкування з нашою поштаркою Галиною Ващенко, повірте, нічим не заміниш. То як же можна без цього жити? І якому це розумнику в уряді, даруйте, стукнуло в голову отак «віддячити» пенсіонерам? Про які банки вони говорять, коли навіть у центрі нашої сільради, тепер старостату, — Великих Будищах — вже й аптеку закрили. От, скажімо, дадуть мені «пенсійну» банківську картку. Та для того, щоб нею скористатися, маю проїхати щонайменше вісім кілометрів в один або інший бік — до Диканьки й Опішні відстань від нас практично однакова. При цьому маршрутка з Диканьки доїжджає тільки до Будищ. І мені спочатку треба дійти до траси, сісти там на попутку, вийти з неї на повороті в Диканьку, щоб звідти ще чимось доїхати до центру селища. Там стоятимеш у черзі в банк і не знатимеш, чи встигнеш на маршрутку в напрямку Олефірщини. За будь-яких умов доїхати можна тільки до повороту з траси, далі — знову пішки. А вік уже такий, що зимою, коли захурделить і все замете снігом чи «стукне» ожеледиця, важко навіть за хвіртку свого двору вийти... Не знаю, кому там буде краще від тих нововведень у пенсійних виплатах, та доста не нам, пенсіонерам. Тому ми з дружиною категорично проти таких сумнівних «експериментів»!

Листоноша принесе і пенсію, й усе найнеобхідніше

Далі прямуємо в найвіддаленіше село старостату — Писарівщину. Воно не межує з трасою й розташоване в низині, просто на правому березі Ворскли. Від цього села до «столиці» громади — Диканьки — півтора десятка кілометрів, до обласного центру — майже сорок. Хоча не так давно сама Писарівщина була важливою «серцевиною» тамтешньої округи. Адже, крім школи, дитсадка, поштового відділення, двох магазинів, до 1978 року в селі функціонував ветеринарно-зоотехнічний технікум, який потім «замінили» аграрним професійно-технічним училищем. Тепер про все те нагадують лише приміщення-пустки...

А головною прикметою села став православний жіночий монастир, діяльність якого відновили у 2008 році. Та цей осередок для усамітненого спілкування з Богом, звісно, не сприяє поліпшенню демографічної ситуації. Тож, за словами листоноші Наталії Протас, яка обслуговує Писарівщину, сьогодні в цьому селі живуть десь із півтори сотні мешканців. Майже кожен третій із них — пенсіонер. Маршрутка сюди хоч і нечасто, та все-таки заїжджає. Одна сільська крамниця не в змозі задовольнити потреби немолодих людей. А «видертися» на гору, щоб дійти бодай до Великих Будищ, їм уже несила. Та навіть до «свого» найближчого магазину з віддалених кутків діставатись ой як нелегко.

Тож замовляють придбати той чи інший товар листоноші. Попри те, що виконання таких замовлень не входить до її службових обо-в’язків, старенькі знають: їхня поштарка і пенсію, й усе найнеобхідніше принесе за будь-якої погоди. Чи згодні на альтернативу такому обслуговуванню у вигляді банківських карток? Щоб це з’ясувати, разом із Наталією Протас підходимо до обійсть тамтешніх пенсіонерів. І застаємо їх за звичними весняними клопотами у дворах та на городах. Саме через це (мовляв, маємо «непрезентабельний» вигляд) більшість із них категорично відмовляються позувати перед фотоапаратом. Натомість свої думки з приводу ймовірних новацій у доставці пенсій висловлюють охоче.

— Я порівняно молода пенсіонерка — отримую такі виплати п’ять років, — зазначає в розмові з власкором «Голосу України» Валентина Скрипник. — Тож до 80 років мені ще далеко. Та здоров’я немає вже сьогодні: часом більше лежу, ніж рухаюся. Разом із чоловіком заробили по 2200 гривень пенсії (це вже з останнім підвищенням)... Та ще оці подяки в трудовій книжці, яку вам показую. А за газ на опалення цієї хати знаєте скільки треба заплатити? Дрова зараз не набагато дешевші. В лікарню поїдеш — за рентген, аналізи та, власне, за все також плати. Одне слово, бід маємо мільйон. Знаю про те, що до них урядовці хочуть «доважити» ще одну, відібравши в нас право на отримання пенсії через пошту. Так і напишіть: ми з чоловіком категорично проти! Бо не маємо ні грошей, ні здоров’я їздити в Диканьку по «пенсійні» гроші. Щоб добратися туди й повернутися звідти, тільки за проїзд у маршрутці треба заплатити півсотні гривень. Для нас це не копійчана сума. Та з моїми болячками в ту маршрутку краще не пхатися. Якось поїхали в банк у Диканьку, а там — величезна черга. Побачив її той приватний перевізник, якого наймали, та й каже: «І за простій автомобіля заплатіть». Якщо доведеться так само їздити ще й по пенсії, то нам що — по півтисячі треба буде тільки за проїзд віддавати? Не кажучи вже про те, що ми банківськими картками й банкоматами ніколи не користувались. А тільки для оформлення таких карток та їх заміни треба буде підніматися на другий поверх однієї з банківських установ. Із моїм здоров’ям туди вже просто не вилізу...

«За які гріхи доведеться терпіти такі знущання та приниження?»

Найближчій сусідці подружжя Скрипників Галині Трішиній листоноша приносить пенсію вже 18 років. Раніше вона викладала історію, а потім перекваліфікувалася на майстра виробничого навчання у тому-таки ПТУ, завідувала дитячим садком. Її трудовий стаж зупинився на позначці 39 років і 9 місяців. Чоловік, який також працював у профтехучилищі, зокрема й за-
ступником директора, віддав педагогічній діяльності 44 роки. А пенсії на двох заробили аж... п’ять тисяч гривень. Поки чоловік був живий, із такою сумою ще якось викручувалися. Тепер, коли на початку березня він помер, із однією пенсією в розмірі 2700 гривень (це вже з останньою «добавкою») стало зовсім сутужно. Діти, звісно, допомагають, але в них своїх клопотів і проблем вистачає. Тож Галина Георгіївна небезпідставно вважає, що таких, як вона, педагогів-пенсіонерів сьогодні, за її словами, «викинули на узбіччя життя»...

— Цікавлюся політикою і, вважаю, таки здатна розібратися, хто є хто, там, «нагорі», — запевняє Галина Трішина. — Не можу тільки збагнути, за які гріхи таким, як я, сільським жителям доведеться терпіти ще одне знущання та приниження у вигляді «безальтернативних» банківських карток для пенсійних виплат. Мова ж не тільки про ті 50 гривень, які треба буде витратити на кожну поїздку до Диканьки. Навіть до локдауну червоної зони у наше село маршрутка приїжджала тільки двічі на день. За таких умов у той центр громади могла потрапити тільки о-пів на дванадцяту, тобто фактично в обідню пору. Хто мене тоді там чекав? А виїжджати звідти належало вже о п’ятнадцятій — інакше додому просто не доберешся... З «перевагами» банківського обслуговування старих людей познайомилася зовсім недавно. Мій чоловік помер 4 березня, а 24 січня йому прийшов перерахунок за опалення. Виявилося, що нам за пільгою недодали 1600 гривень. А чоловік на той час після двох інсультів був уже лежачим, фактично у передсмертному стані... На наше, близьких родичів, прохання зважити на це відповідь була одна: «Везіть дідуся до «Ощадбанку», інакше грошей не отримаєте». Довелося з дітьми загорнути чоловіка в ковдру і, даруйте, як ляльку, посадити на заднє сидіння автомобіля, щоб доправити до банківської установи... Сама оце після смерті дорогої людини, з якою прожила у шлюбі 47 років, тільки трохи оговталася та вийшла у двір, почала поратися на городі. А мине ще рік чи два — то, може, і з хати не вийду. Тож коли мені пропонують таку «світлу перспективу», як поїздки маршруткою за півтора десятка кілометрів по свою пенсію, іноді запитую себе: невже нами керують люди, в яких немає ні батьків, ні дідусів і бабусь? Чи, може, вони живуть на якійсь іншій планеті? Зауважте: я ще зі своїми дорослими дітьми знайду вихід із тієї «карткової» пастки. А скільки у нас самотніх сільських пенсіонерів, яких вона заганяє практично у безвихідь? Тому хочу, щоб до них і до всіх нас урядовці таки прислухалися й відмовилися від своїх намірів позбавити немолодих людей права отримувати свої пенсії вдома за «посередництва» поштовиків.

«Дітям другої половини ХХ століття» справді видніше...

Ще одна мешканка Писарівщини Тетяна Нефьодова щомісяця чекає на листоношу з пенсією ось уже впродовж десяти років. Ті виплати також невеликі, після останнього підвищення пенсії за віком сягнули 2600 гривень. Тож перспектива щомісяця «відтинати» від такої скромної суми по півсотні гривень іще й на поїздки в Диканьку до найближчого банкомату її, м’яко кажучи, не тішить.

— Знаєте, коли мені пенсію виплачують сімнадцятого числа, то шістнадцятого в гаманці вже можуть залишатися останні копійки, — зауважує пані Тетяна. — І це при тому, що під час карантину рейси маршрутки до нашого села іноді взагалі скасовують. Як тоді добратися до того банкомату? Чи залишатися без пенсії й без шматка хліба? Нам же навіть для того, щоб до Великих Будищ доїхати, потрібен транспорт. Розмови, зокрема й на урядовому рівні, про те, що, мовляв, пенсії краще доставлятимуть банки чи інші приватні фірми, які перемагатимуть у конкурсах, вважаю несерйозними. Бо одразу постає запитання: скільки це коштуватиме? Спочатку фірмачі можуть м’яко стелити, а потім усе переведуть на суто комерційну основу та просто зароблятимуть собі прибутки на пенсіонерах. Ті ж банкіри чи комерсанти в таких невеликих віддалених селах, як наше, банкомати ставити ніколи не будуть. І відстані до нас із Диканьки чи Полтави не зміняться. Тож твердження про якусь значну економію бюджетних коштів мені видаються дуже сумнівними. А коли хочуть «зекономити» на подальшому скороченні листонош і поштових відділень, то це, як на мене, взагалі неприпустимо. Бо пошта нам потрібна. Це ж завдяки її працівникам у селах передплачуємо газети та іншу періодику, отримуємо й відправляємо листи, платимо за комунальні послуги. Тому я також категорично проти такого недолугого реформування, яке «добиватиме» не тільки пошту, а й наші надії дожити свій вік гідно, без нових переживань і потрясінь.

До речі, Тетяна Нефьодова була і залишається типовою представницею «дітей другої половини ХХ століття» і саме тією пенсіонеркою, котра й без чиновницьких закликів давно зробила «крок назустріч сучасності». Адже два десятиліття працювала у туристичній галузі, потім була заступницею директора профтехучилища. Тепер також не відстає від життя, стежить за новинами, зокрема і в Інтернеті, аналізує те, що роблять і пропонують урядовці. Прикро тільки, що останні, здається, не усвідомлюють: саме широкий кругозір і величезний досвід таких людей, які пережили вже багато реформувань, дають їм змогу відокремити зерно від словесної полови. А заодно спуститись, як то кажуть, на грішну землю, порівняти запевнення посадовців і чиновників із реаліями та за-
стерегти їх від чергових необачних кроків чи таки відвертих дурниць.

Полтавська область.

Тим часом

Прем’єр-міністр Денис Шмигаль пообіцяв, що перехід на отримання пенсій на картку відбуватиметься поступово, а «Укрпошта» продовжуватиме доставляти пенсії в населені пункти, де немає банкоматів. Про це він сказав під час брифінгу в Чернігівській області, де перебував із робочою поїздкою.