«Для України розвиток науки — це питання самозбереження». Цю тезу сьогодні поділяють і в наших провідних університетах, і в академічних інститутах, а на промислових підприємствах — усе більше й більше виробничників, інженерів і топ-менеджерів.

Відомий учений в галузі металургії, міністр промисловості у 1995—1997 роках, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАНУ Валерій Мазур переконаний: українська наука здатна забезпечити на високому технологічному рівні розвиток економіки країни: «Для цього треба вести промислову політику, в якій обов’язковим елементом стане постійне, безперервне співробітництво науковців і виробничників».

Промислова політика: яка її головна мета?

— Валерію Леонідовичу! Кажуть, коли об’єднували Мінпром, який ви очолювали, та Міністерство машинобудування, саме ви придумали назву новій інституції — Міністерство промислової політики?

— Так, було таке. Ми виходили з теоретичних і практичних напрацювань деяких наших економістів і багатьох учених Заходу, які розробляли проблематику промислової політики (Industrial policy). Вони, зокрема, вказували, що «промислова політика не може бути незалежною від економічного регулювання з боку держави». До того ж у розвинутих країнах відбулася еволюція: від розуміння промполітики як галузевої на Заході перейшли до політики загального підвищення конкурентоспроможності промисловості.

Загалом поняття «промислова політика» складне й досі не має однозначного енциклопедичного трактування. Я тоді вважав, що суттю промполітики має бути окреслення форм, завдань і змісту діяльності промисловості, цього найважливішого підрозділу економіки, а також визначення і створення умов для ефективної діяльності галузей, підгалузей і навіть окремих промислових підприємств на користь держави.

Із другої половини 1999 року почалося економічне зростання. У тому була заслуга і Міністерства промисловості, й Мінпромполітики, які були укомплектовані досвідченими кадрами, професіоналами, які раніше очолювали великі промислові підприємства, мали глибокі знання і значний досвід. Отож держава в особі Мінпрому та, пізніше, Мінпромполітики суттєво допомагала промисловості.

З одного боку, не можна не погодитися з науковцями з Інституту економіки НАНУ, які кажуть, що зростанню ВВП у нульові роки допомогло те, що на світових ринках склалася сприятлива для наших основних експортерів цінова кон’юнктура. Це так. Але факт і те, що у другій половині 90-х нам вдалося провести в життя цілу низку вдалих регуляторних рішень, які й сприяли зростанню у промисловості, відтак — і загалом в економіці.

— Після світової рецесії 2008-го наша економіка так і не вийшла на докризовий рівень розвитку, а про зростання ВВП на 10 відсотків рік до року ми вже, здається, тільки мріємо. У чому тут річ?

— Ще в 2014 році дискусію на цю тему розпочав директор Інституту економіки та прогнозування НАНУ академік Валерій Геєць. Проблема дискутувалася на сторінках наукових журналів. Я теж виклав свої міркування. Переказувати їх зміст у короткому інтерв’ю немає можливості, адже це потребує ґрунтовної аргументації. Це, з одного боку. З другого — критикувати своїх наступників мені, думаю, не зовсім коректно. Тому — тільки кілька основних тез.

Постійна реорганізація органів державної влади призвела до незадовільних кадрових рішень, суттєвого зниження рівня професіоналізму. Згадаймо хоча б, як Укрзалізницею у нас керував польський... репер, до того ж, здається, без відриву від основної діяльності — концертної. Не кращий рівень мають і деякі наші професори чи випускники іноземних вишів. Те, що вони розповідають, — не більше, ніж перекази текстів із підручників для студентів перших курсів, якщо не сказати — дитячий лепет.

По-друге, дуже заважає надмірна заполітизованість сфери промислової політики. Скажімо, її експортно-імпортний компонент вимагав суто прагматичних підходів, у нас переважали емоційні, що призвело до хронічного від’ємного торговельного балансу.

По-третє, заходи з підтримки окремих галузей промисловості (скажімо, гірничо-металургійного комплексу) виявилися неефективними навіть у короткотерміновій перспективі. Селективна промполітика, яку держава реалізувала в інтересах окремих бізнес-структур, негативно вплинула на економіку та наш міжнародний імідж.

Це ще й відсутність ринкових заходів із захисту національного ринку збуту, зокрема, держава не забезпечила адресної підтримки промпідприємств, які виготовляють продукцію, аналогів якої у світі немає. Потрібні були інші акценти під час «великої приватизації». Урядові програми, що стосувалися економіки, часто мали суто популістський характер...

Нарешті, на мій погляд, головне — в нас немає законодавчо затвердженого документа, який би визначав стратегію промислової політики та завдання, які вона має вирішувати. Біда в тому, що з 1991 року наша економічна політика, на превеликий жаль, не передбачала збереження інтелектуального, освітнього, кадрового та, нарешті, промислового потенціалу. Відтак перехід економіки на ринкові рейки проходив стихійно, а для органів державної влади — цілком... непрогнозовано.

Усе це призвело до незворотних втрат. Знищено багато ефективних підприємств, цілі галузі та підгалузі промисловості. Наростають серйозні екологічні проблеми. Останніми роками спостерігаємо потужну трудову міграцію...

Ми нарешті маємо зрозуміти: кінцевою метою промислової політики має стати конкурентоспроможність національної економіки. Як у середньо-, так і довгостроковій перспективі та з урахуванням національної безпеки країни. Світовий досвід свідчить: успішні економічні реформи вдавалися тим країнам, які змогли забезпечити спадкоємність ефективної політики своїх урядів упродовж тривалого часу.

Потрібна науково обгрунтована стратегія!

— Можливо, все вирішать мільярдні іноземні інвестиції, що от-от надійдуть на приватні підприємства?

— Чесно? Не буде ніяких інвестицій! Марні надії. Жодних значних інвестицій ми протягом тридцяти років не отримали й не отримаємо. Треба сподіватися лише на себе. Крапка.

Отож не буду оригінальним, а просто приєднаюся до думки своїх колег — тих наших науковців з інститутів НАНУ, які давно кажуть про необхідність стратегування. Нам потрібна Стратегія соціально-економічного розвитку — з опорою на розвиток промисловості, цього найважливішого підрозділу економіки, який здійснює вирішальний вплив на розвиток суспільства. Переконаний: головним завданням економічного блоку наших урядів має стати захист і підтримка вітчизняного виробника. Однозначно!

Але без науки тут не обійтися. На жаль, приватизація промпідприємств призвела до того, що нові власники розірвали традиційні зв’язки з академічною та галузевою наукою. Скажімо, у нас діяв потужний корпус академічних і прикладних інститутів металургійної спрямованості, в яких працювали професіонали вищої кваліфікації. Коли я очолював Мінпром, то курував діяльність 33 прикладних інститутів. І саме їх науковці впроваджували новітні розробки у промислову практику!

А що відбувається нині? Одне з непростих завдань у металургії — отримання чавуну з мінімально можливим умістом сірки. На підприємствах його часто вирішують «просто» — закуповують за кордоном низькосірчисте вугілля, з якого отримують кокс, а потім — чавун з низьким рівнем сірки. Але державницький підхід — виробляти кокс із високосірчистого українського вугілля. А метал із «зайвою» сіркою — очищати на спеціальних установках (дефульсації чавуну), які винайшли вчені Інституту чорної металургії НАНУ (Дніпро) та запорізького Інституту титану.

Наші вчені ввели в дію технології вдування в доменні печі замість природного газу пиловугільної суміші та дефульсації чавуну на 73 зарубіжних металургійних заводах. Зокрема, кілька років тому виграли міжнародний тендер на поставку цього обладнання на потужний металургійний комплекс у Тайвані, хоча «суперниками» були провідні західні фірми.

А от два наші великі метзаводи купили таке обладнання за кордоном. Але швидко з’ясувалося, що вітчизняні установки технічно досконаліші, економічно ефективніші та... набагато дешевші. Крім того, наша техніка дає можливість розв’язувати проблему використання вугілля з високим умістом сірки, яке видобувають наші шахтарі. Закупка зарубіжного обладнання — втрати нашої економіки у вигляді відтоку валюти. Застосування нашого обладнання — державницький підхід... Це один із прикладів того, як грамотна промислова політика мала б «зв’язувати» науку та виробництво.

Або таке. Не перший рік точаться розмови про модернізацію «Запоріжсталі» — одного з найбільших наших меткомбінатів. Упевнений, що залучення до модернізації комбінату наших учених дасть змогу виключити можливі помилки та застосування застарілих технологічних підходів, значно скоротить час на реалізацію прийнятих рішень і збереже валютні кошти... Висновок тут єдиний: одним із необхідних елементів промполітики має стати постійне співробітництво підприємств із науковими інститутами.

Про національні мегапроекти

— Але, з одного боку, наука — недофінансована. З другого — якщо розглядати все в контексті серйозних глобальних викликів, правильно ставить питання Президент НАН України, член РНБОУ, академік Анатолій Загородній, коли каже, що «прикладні дослідження мають приносити практичний результат», як він написав у першому цьогорічному номері «Вісника НАН України».

— Сьогодні треба посилити роль Академії (як державного органу найвищого рангу) у прийнятті всіх стратегічних рішень на рівні держави. Таку думку не раз висловлювали академіки Ярослав Яцків, Михайло Згуровський, Володимир Семиноженко, Вадим Локтєв, Володимир Широков і багато інших колег. Якщо виходити з національних інтересів, першочерговим пріоритетом держави має бути подальший розвиток науки. Точніше, Україна зобов’язана повернути собі статус держави з розвинутою фундаментальною і прикладною наукою та передовою промисловістю.

Нам слід зрозуміти просту річ: побудувати високотехнологічну, інноваційну економіку без передової науки просто неможливо! За останніх 30 років наші наука і промисловість зазнали величезних, але, на щастя, ще не катастрофічних втрат, оскільки науково-технічний потенціал ще зберігся. У нинішнього складу НАНУ є бачення шляхів подальшого розвитку науки, яка органічно вбудовується в загальну стратегію суспільного розвитку нашої країни. НАНУ має бути визначена установою, яка формулює напрями і шляхи вирішення науково-технічних завдань стратегічного масштабу та забезпечує їх науковий супровід.

— Вибачте, що перебиваю, але деякі політологи та іноземні експерти, навпаки, радять злити академічну науку з університетською. Як приклад наводять країни Балтії та довгий перелік держав Африки, де академічних інститутів немає.

— Так, дехто без конкретного обґрунтування пропонує об’єднати Академію з вищою школою. Але ще академік Вернадський застерігав від такого хибного кроку, бо в Академії та навчальних закладів — різні завдання.

За всієї щирої поваги до університетської науки на підставі свого чималого досвіду засвідчую: масштабні науково-технічні проекти в Україні завжди вирішували академічні й відомчі галузеві інститути. На думку академіка Семиноженка, національними мега-проектами можуть стати ядерна фізика, атомна енергетика, аерокосмічна техніка тощо. Переконаний, ученим НАНУ під силу виконати такі проекти. А щодо деяких «реформаторів»... Інколи їхні пропозиції викликають подив і жах у тих, хто розуміється на науковій та освітній справах.

— Нині Міносвіти, Нацагентство з якості вищої освіти (НАЗЯВО) та низка паранаукових структур запроваджують різні інструкції, методики оцінки ефективності науковців та інститутів, форми звіту, правила та інші документи, які мають створити «чітку систему забезпечення та контролю наукової діяльності». Яку користь принесуть ці заходи?

— Збільшенням в рази формальних довідок, звітів, методик та оцінок уже просто замордували науково-освітню сферу. Науковцям немає часу займатися наукою, бо треба пристосовуватися до нових умов оцінки результативності, реагувати на все нові й нові цидулки, на які треба відповідати, — витрачати дорогоцінний час.

На мою думку, треба ліквідувати установи, в тому числі НАЗЯВО, які під лозунгом розв’язання проблем у сфері освіти й науки фактично перетворилися на структури, які займаються бізнесовою діяльністю за бюджетні кошти, до того ж, на мою думку, не без присмаку корупції.

Або взяти таку новацію, як оцінювання результатів наукової діяльності вченого за кількістю його публікацій у журналах, які зареєстровані в західних науково-метричних базах Scopus, Google та інших. Скажіть, який індекс Гірша був у всесвітньо відомих українських вчених Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Віктора Глушкова та багатьох інших велетнів науки? Їх цей Гірш зовсім не цікавив. Їхні роботу оцінювали не за Гіршем і кількістю публікацій, зареєстрованих у Scopus чи в інших науково-метричних базах (їх, до речі, понад десяток).

Звертаю увагу читачів на те, що ці бази — комерційні підприємства, які заробляють на збиранні та систематизації наукової інформації, в тому числі реєструють статті, які опубліковані у вибраних ними ж журналах. Це своєрідний бізнес. Крапка!

Цікавитися інформацією з цих баз взагалі, може, й цікаво. Але оцінювати результати наукової діяльності вчених, інститутів та університетів за кількістю опублікованих статей у журналах, які зареєстровані у Scopus та інших наукометричних базах, на мою думку, неприпустимо і навіть шкідливо Брати до уваги цей показник можна як допоміжний — не більше. А в нас довели це питання до абсурду. Дехто замість досліджень тепер тільки тим і займається, що збільшує собі цей показник.

У мене взагалі виникає підозра, що в цьому питанні є корупційна складова. Бо з’явилися бізнесмени-посередники, які пропонують опублікувати будь-який матеріал у скопівському журналі. Називають конкретну суму. Це не вигадка. Народ у нас кмітливий. Пристосувались і до цього. Розробили масу схем, які дають змогу підвищити рейтинг у Scopus чи іншій базі. Треба викорінювати зі справжньої науки цю ганебну практику.

Інститути НАНУ завжди готували науковців найвищої кваліфікації. Відповідно, смішний і безглуздий вигляд має узаконена практика, коли НАЗЯВО створює експертні комісії, які перевіряють, чи можуть професори, академіки, члени-кореспонденти НАНУ, які ще раніше підготували сотні докторів і кандидатів наук,.. керувати аспірантурою? При цьому «експертна» комісія навіть приблизно не розуміється на тематиці інституту. Постає риторичне запитання: чи допомагає це розвитку нашої науки?

— Нині НАНУ готується до виборів членів-кореспондентів і академіків. Претендентів на заявлені вакансії значно більше, ніж було на попередніх виборах. З чим це пов’язано?

— Перш за все вважаю це ознакою довіри до нового Президента НАН України. Вірю, що цього разу вибори будуть чесні, відкриті, демократичні, без будь-яких, так би мовити, побічних ефектів: оберуть гідних. Науковці вважають, що ці вибори певною мірою є перевіркою оновленого керівництва НАНУ на бажання і спроможність забезпечити заявлений напрям розвитку академічної науки.

Із досьє «Голосу України»

Валерій Мазур — державний службовець першого рангу. У 1995—1997 роках очолював Міністерство промисловості України. У 1997—1999-х — перший заступник очільника Міністерства промислової політики. Потім — штатний радник Президента України. У 90-ті був членом Держкомісії з питань реорганізації в галузі науки, Ради з питань науки при Президентові України. Заслужений діяч науки і техніки (1989). Відомий вчений-металург. У 1982 році захистив докторську дисертацію. З 1987-го — професор. У 1997 році обраний членом-кореспондентом НАН України. Автор 23 монографій, понад 400 наукових статей, 160 винаходів у галузі металургії.

Бесіду записав Ярослав ФАЛЬКО.