77-ма річниця депортації кримських татар (18—20 травня 1944 р.), безсумнівно, стане приводом привернення уваги загалом до проблеми Криму. Тому редакція «Голосу України» публікує розділ «Крим дружби, відчуження та ворожнечі» з нової книги, що готується до друку, академіка НАН України Володимира Литвина.
* * *
Укріпившись при владі, насамперед внаслідок усунення Берії, Хрущов продовжив, зокрема, слідувати свого роду берієвському «маніфесту з національного питання». На думку Д. Шепілова, який був у ті часи головним редактором газети «Правда», «це був добре складений документ із неабиякою часткою демагогії. У ньому Берія звертався до партійних і радянських керівників, до інтелігенції національних республік Радянського Союзу. Було більш ніж прозоро, що внесенням зазначеного «маніфесту» Берія мав на меті аж ніяк не шляхетні державні цілі: усунути всякі неправильності, помилки та викривлення, що були в області національних відносин у соціалістичному будівництві; зміцнювати та розширювати далі суверенітет союзних і автономних республік та дружбу народів.
Ні. Берія хотів завоювати симпатії населення національних республік, їхніх керівних кадрів:
«...Знайте, що я, Берія, за повний суверенітет усіх національних і автономних республік. Я за те, щоб біля керівництва стояли тільки кадри цієї національності. Я за те, щоб запровадити в кожній республіці абсолютне панування мови цієї національності».
Щоправда, у цьому контексті були зміщені акценти убік необхідності, як зазначалося на липневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, що розгромив Берію, «усіляко зміцнювати непорушну дружбу народів СРСР і нашу багатонаціональну соціалістичну державу, постійно виховувати радянських людей у дусі пролетарського інтернаціоналізму». У таких політичних реаліях — початок періоду «відлиги», ревізії сталінської спадщини, боротьби з «культом особистості» і взагалі десталінізації, а також дистанціювання соратників вождя від того, що до останнього часу відбувалося в країні, — на ці та інші питання намагалися відповідати за допомогою святкування історичних ювілеїв: 50-річчя революції 1905 р., 300-річчя возз’єднання України з Росією, 150-річчя Вітчизняної війни 1812 року. Їм надавався воістину загальносоюзний розмах, розраховуючи на те, що «вони відповідають потребам народу в принциповому осмисленні пройденого ним шляху, зміцнюють його віру в нездоланність сил, що борються за справедливу справу, ... сприяють поширенню в широких народних масах правильних концепцій історичного минулого».
Загалом потрібно звернути увагу на ту обставину, що в сталінські та післясталінські часи різного роду святкуванням приділялася особлива увага в контексті цілеспрямованої політики конструювання нової соціальної реальності, впливу радянського святкового ритуалу на самоідентифікацію його учасників. У цьому ряду треба розглядати і численні врочисті зустрічі за участю та виступами на них перших осіб партії й уряду, які були покликані демонструвати дуже міцні зв’язки влади з народом. І які можна розглядати як важливу складову частину «сценарію влади», одну з форм її легітимізації та репрезентації, коли займане кожним місце за столом виступало засобом соціальної ідентифікації, зміцнення єдиновладдя в партії та СРСР.
Серед важливих подій того часу найбільш значимим було святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. По-перше, в «переяславських» тезах ЦК КПРС із приводу 300-річчя відбулася заміна старого конструкта «приєднання України до Росії як меншої біди» на концепцію «возз’єднання братніх народів». Хоча для багатьох українських радянських істориків перехід до нового канону «возз’єднання» виявився досить складним, бо вони «обстоювали думку про те, що дискурс «приєднання» дає змогу адекватніше представляти ранньомодерне минуле, ніж канонізована схема «возз’єднання». Не в останню чергу через це ювілей розглядався українськими націоналістами не тільки як спроба «спотворювання української історичної пам’яті», а й та подія, що, як жодна інша, «так не сприяла серед українського населення ідеї самостійності України».
По-друге, святкування 300-річчя возз’єднання мало масштабний, ідеологічно вивірений і політично спрямований характер, тривало довгий час. Не випадковим було і перенесення основних урочистих заходів із січня на травень 1954 р., хоча через це було втрачено історичну прив’язку до самої події. На вибір дати вплинули кілька політичних і організаційно-практичних обставин:
— напружена внутрішньополітична боротьба в 1953 р. (насамперед арешт і розстріл Берії). Хрущову потрібен був час, щоб укріпитися на посаді Першого секретаря ЦК КПРС (з вересня 1953 р.), розставити своїх людей і почати відтиснення Маленкова. У квітні-травні 1954 р. було проведено публічну реабілітацію жертв «ленінградської справи», в організації якої свого часу Маленков брав активну участь;
— підготовка до важливих «сільськогосподарських» пленумів:
вересневого (1953 р.) і лютнево-березневого (1954 р.). До ювілею було зручно приурочити великі соцзмагання колгоспів РСФСР і УРСР;
— красу й достаток України було вигідніше продемонструвати у квітучому травні, ніж в холодному січні.
По-третє, розмах святкування певною мірою визначався значною увагою Хрущова до ювілейної дати. Він користувався підтримкою українських партійно-радянських керівників і явно до них прихильно ставився. Всіляко демонстрував любов до України, починаючи з вишитих українських сорочок і закінчуючи українськими прислів’ями та приказками. На відміну від інших республік, Україна з точки зору обміну кадрами залишалася закритою для Москви, тоді як з Києва й інших українських міст їх керівники підбиралися для роботи в союзних структурах.
Як свідчення політичного загравання Хрущова з українцями в літературі наводиться факт, що став уже хрестоматійним: на велелюдному пленумі ЦК КП України (18 лютого 1955 р.), він зробив зауваження одному із секретарів обкому партії, який виступав російською мовою. А фактично виговорив тому: «Ви старий секретар обкому, а не переходите на українську мову. Чому? Мова гарна, співуча, чудова мова», чим, як відзначено в стенограмі, було викликано «пожвавлення в залі». «Неважко зрозуміти, — робить висновок П. Бобков, — який відгук знайшла ця репліка в серцях націоналістично налаштованих учасників пленуму й особливо тих, хто потихеньку вів пропаганду за «незалежну Україну».
Зазначимо, що Хрущова в цьому плані «наслідував» Шелест: на одній з республіканських нарад голова Одеського облвиконкому почав виступ російською мовою, перемішуючи її українськими словами. Шелест послухав, а потім іронічно запитав: невже в Одесі є своя республіка з такою дивною мовою. Прибувши в січні 1971 р. до Харкова для участі в обласній партконференції й ознайомившись із матеріалами до неї, які були підготовлені російською мовою, він поставив вимогу за ніч перекласти їх на українську.
Акордом ювілейних святкувань стала передача Криму до складу УРСР, що, у зв’язку з відомими подіями 2014 р. навколо півострова, викликає особливо гострі дискусії щодо його приналежності, причин і навіть теорій із приводу акта 1954 року. За спогадами Д. Шепілова, узгодження такого рішення мало буденний характер: під час перерви на одній із численних тоді нарад у Кремлі з сільського господарства Хрущов раптом вніс пропозицію про передачу Кримської області з Російської Федерації до складу УРСР у зв’язку зі святкуванням 300-річчя. «Від Криму до Росії далеко, — сказав він. — Україна ближче. Легше буде вести всякі господарські справи. Я вже з деким говорив з цього приводу. В українців, звичайно, слина котиться, вони будуть раді-радесенькі, якщо ми їм Крим віддамо. З Федерацією Російською теж, я думаю, домовимося. Треба тільки обставити це все з розумом: щоб Верховні Ради обох республік просили союзну Верховну Раду зробити таку передачу. А Ворошилову належить все це провести по-доброму через Президію Верховної Ради СРСР. Я думаю — заперечень не буде?».
М. Булганін, А. Мікоян, О. Кириченко, Л. Каганович та інші відізвалися вигуками: «Правильно! Прийняти! Передати!». І тільки В. Молотов, який стояв біля дверей у сусідню кімнату в очікуванні якоїсь телефонної розмови, сказав, ні до кого не звертаючись, «Звичайно, така пропозиція є неправильною. Але, мабуть, доведеться її приймати».
Чимало дослідників і публіцистів дотримуються думки, що, бувши українцем (хоча етнічно він був росіянином, народився в селі Калинівка на самісінькому кордоні сучасної Росії та України), Хрущов відчував любов до України. І хотів від себе піднести такий подарунок, щоб уся республіка бачила, яку увагу він їй приділяє. Маючи на меті одночасно й серйозні політичні цілі. По-перше, у боротьбі проти керівника Ради Міністрів СРСР Маленкова Хрущов розраховував на підтримку партійної організації України (з 175 членів ЦК КПРС вона мала 36 голосів). По-друге, побоюючись можливих викриттів, міг ще тим самим прагнути загладити свою провину як першого секретаря ЦК КП(б) України в розв’язанні масових репресій (великою мірою проти партноменклатури) перед війною (1938—1940 рр.). Їх жертвою стали 167 565 жителів України, зокрема понад дві тисячі представників керівництва республіки та кілька сотень людей, які підозрювалися в організації «терористичного акту» проти Хрущова.
Інші, навпаки, доводять, що походження Микити Сергійовича не мало ніякого стосунку до такого його кроку, і це підтверджується тим фактом, що вся Верховна Рада підтримала запропоновану ним ідею. А перед цим, як описує Сергій Хрущов, «25 січня 1954 року Президія ЦК одинадцятим пунктом порядку денного розглянула питання про перепідпорядкування Криму. Справу вирішили за 15 хвилин, а відповідні Укази Президій Верховних Рад ухвалили оприлюднити до свята (300-річчя возз’єднання України з Росією. — Авт.)». Він же повідомляє, що «передачу Криму Україні ініціював батько, але не як подарунок до ювілею, тут простий збіг дат, він керувався суто прагматичними міркуваннями», оскільки «Крим географічно й економічно тяжіє до України, більше того, повністю залежить від неї...».
Правнучка радянського лідера Ніна Хрущова, яка вивчала як політолог цю проблему, запропонувала свій висновок: рішення передати Крим було суто символічним жестом і спробою злегка перебудувати централізовану систему влади. Додаючи одночасно, що Хрущов дуже любив Україну, і певною мірою це був його особистий жест стосовно улюбленої республіки. «Хоча він був етнічно росіянином, до України він відчував сильну прихильність», — запевняє вона.
У зверненні «До російського читача», яке міститься в її книзі «Пропащий син Хрущова, або коли ГУЛАГ у головах», Н. Хрущова, мабуть, враховуючи сучасну «кримську ситуацію», вже розлогіше говорить на цю тему: після приєднання Криму до Росії в 2014 р., «у центрі суперечок про приналежність півострова опинився Микита Сергійович Хрущов», якого «звинувачували в тому, що свого часу він розбазарив російську власність, позбавив Велику Русь її християнського місця народження». Тоді як «насправді, Хрущов був тільки частиною радянського керівництва, яке прийняло рішення передати Крим з-під контролю Москви під контроль Києва, переважно з управлінських причин. Країна була єдина, і, на думку радянського керівництва, було неважливо, у чийому адміністративному підпорядкуванні він перебуває. У півострова, де на той час тривало будівництво Північно-Кримського каналу, не було наземного кордону з Росією. Керувати будівництвом було зручніше з Києва, ніж з далекої Москви. Це не було, як стверджує дехто, подарунком Хрущова дружині — Ніні Петрівні Кухарчук. Хоча вона була українкою й пишалася цим, її, як і більшість українців, Крим тоді не хвилював. Ця полеміка навколо приналежності Криму виникла пізніше. А тоді передачу формально пов’язали з 300-річчям Переяславської Ради, днем возз’єднання України з Росією, і то лише тому, що події в нас люблять приурочувати до пам’ятних дат».
Підтверджуючи те, що Хрущов все-таки був прихильником передачі Криму, вона водночас переводить стрілки на Г. Маленкова, який, як голова уряду, «ініціював формальну постанову про передачу, яку 19 січня 1954 року підписав голова Президії Верховної Ради СРСР маршал Климент Ворошилов». Далі — більше. З’ясовується, що «насправді однією із причин, з якої Хрущов підтримав цей акт, було його прагнення вже тоді розосередити владу, контроль Кремля над усім і вся. Вже тоді він намагався демократизувати цей сталінський моноліт, розгойдати цю вертикаль влади, яку ми можемо спостерігати й сьогодні».
Виходить, що не випадково Горбачов явно вважав себе учнем колишнього радянського лідера (Хрущова. — Авт.). Адже саме він у вересні 1985 р. перервав 21-річне мовчання навколо імені Хрущова: «Я згадую ще раніше, в 1961 році зустріч Хрущова та президента Кеннеді у Відні, — казав Горбачов. — Була Карибська криза, але в 1963 році ми все-таки побачили договір про часткову заборону ядерних випробувань. Хоча, повторюю, це був час кризи, дві країни й їхні лідери виявили достатньо мудрості та сміливості, щоб прийняти деякі дуже важливі рішення». І хоча дві головні радянські газети — «Правда» і «Известия» — надрукували це інтерв’ю, вирізавши з нього під тиском КДБ ім’я Хрущова, горбачовське бачення взяло гору в перебудовній радянській політиці.
Правнучка також посилається на те, що під час її зустрічі з Горбачовим той сказав: «уже в 1980-ті роки тодішній глава відомства (КДБ.— Авт.) Віктор Чебриков попереджав Горбачова про небезпеку «повернення Микити народу»: це потрібно було робити поступово, щоб «уникнути можливих заворушень». Країна, сказав Чебриков, може захотіти нової відлиги. «Його безглуздий страх перед лібералізмом, — сказав Горбачов, — підштовхнув мене почати мою власну перебудову».
Знавці хрущовської епохи, проте, наполягають на тому, що вся «кримська епопея» була пов’язана насамперед з новим витком гострої боротьби за одноосібну владу, в якій Хрущов дуже розраховував на підтримку з боку української номенклатури, яка в 1950-х рр. різко збільшила своє представництво в ЦК КПРС і Раді Міністрів СРСР.
Погоджуючись також з мотивом «покаяння» Хрущова «за політичні репресії» в Україні, які ним особисто ініціювалися, коли він був партійним керівником республіки. По суті в такій інтерпретації причини зводяться до того, що Крим став «подарунком» київським націоналістам, який мав їх умиротворити. Адже Москва ще за Сталіна побоювалася посилення націоналістичних тенденцій у Києві. В усякому разі Крим справді став подарунком, але мета була не зміцнити з його допомогою статус України, а, навпаки, ще міцніше зв’язати її з Росією. Сам факт того, що в Криму в Севастополі перебуває база російського Чорноморського флоту, повинен був додатково зацементувати ці відносини, що тоді й сталося.
Такої думки, зокрема, дотримувався С. Бандера, який в інтерв’ю радіостанції західнонімецького міста Кельн 9 грудня 1954 р. заявив: у такий спосіб Росія намагається переконати українців у тому, що в СРСР вони можуть мати найкращу можливість для розвитку, можливість задовольнити свої національні та політичні устремління й навіть стати правлячою нацією. Особливо остання можливість підкреслюється радянською пропагандою, яка говорить, що «великий російський народ» хоче поділитися своєю гегемонією з «великим українським братнім народом». За цією спробою ховається московське прагнення прив’язати Україну до радянського імперіалізму.
Тоді як американо-канадський історик української суспільно-політичної думки І. Лисяк-Рудницький вважав, що «комуністична верхівка в Кремлі, ставши на шлях зменшення напруження в російсько-українських відносинах, зважилася на жест, який би прибирав одну із причин українського невдоволення». А воно, на його думку, полягало в тому, що Крим був відділений від Російської республіки всією шириною України, створюючи в такий спосіб аномалію в адміністративній структурі СРСР. А ця «протиприродна розв’язка не могла не дратувати підрадянських українців, укріплюючи в них почуття, що вони перебувають в «російському оточенні».
Утім, це роздратування мало перманентний характер, попри активний процес прирощування УРСР територіями з 1920-х рр., який завершився в 1954 р., коли кордони союзних республік (УРСР і РРФСР) остаточно встановилися. От чому, як зазначають українські історики, так ретельно редагувалася інформація про заходи, пов’язані з підготовкою та святкуванням 300-річчя возз’єднання. Потрібно було продемонструвати, що національна політика СРСР знаходить цілковиту народну підтримку.
Хоча водночас примітним є той факт, що в доповідній записці партійного керівника республіки О. Кириченка від 28 квітня 1954 р. на ім’я М. Хрущова про проведення 6-7 квітня ювілейної сесії Академії наук УРСР, присвяченої 300-річчя возз’єднання України з Росією, за загального пафосу «дружби та співпраці між ученими братніх народів», міститься момент, що свідчить про реальні настрої частини української інтелігенції: «Між іншим, деякі вчені висловлювали здивування, чому, перераховуючи багатьох діячів науки Академії наук УРСР, тов. Несмєянов (президент Академії наук СРСР. — Авт.) у своєму виступі не згадав імені академіка Богомольця, який був 16 років президентом Академії Української РСР». На перший погляд, безневинний пасаж, але багато про говорить.
Не менш промовистим свідченням про «неблагополуччя» у республіці, але вже іншого плану, був «лист до влади» знаменитого партизана, Героя Радянського Союзу П. Вершигори, який по суті спростовував звучні рапорти про непорушну дружбу двох народів. У ньому, зокрема, він повідомляє: «Особисто мені доводилося неодноразово чути від чесних радянських людей як на Україні, так і в Москві, інтерес яких привернутий до історії братньої співдружності, святкування 300-річчя, що вони читають Грушевського, Куліша або в крайньому випадку Костомарова — а не читають нашу історичну літературу». Вершигора пише, що інтелігенція (причому не тільки на Україні) захоплена творами тією чи іншою мірою націоналістичних авторів, про тих, хто ідеологічно «сумнівається», «вагається» в Україні, пропонує дати ідеологічній боротьбі новий імпульс і глибокий історичний зміст, щоб «вирвати у ворога його прапор». Зазначимо, що такі сигнали в Москву були далеко не поодинокими. Як і те, що партійне керівництво країни в умовах ювілею виявляло особливу прихильність до України, особливо — її інтелігенції й доручало «проробити» авторів таких звернень.
Повертаючись до питання про мотиви відступлення Криму Україні, треба згадати про те, що один з них навіть пов’язують із особливостями характеру Хрущова — маніакальною пристрастю до реорганізацій, включаючи адміністративні кордони між союзними республіками. Ще 1939 р., коли Микита Сергійович обіймав посаду першого секретаря ЦК КП України, він мав намір віджати в Білорусії Брест, Біловезьку пущу й інші тільки що передані з Польщі до складу СРСР населені білорусами території. Проте на його шляху грудьми став тодішній перший секретар ЦК КП Білорусії П. Пономаренко.
З часом аналогічна конфліктна історія трапилася в нього й з партійним лідером Казахстану Д. Кунаєвим 1962 р., який згадував про неї у своїх мемуарах: «Хрущов сказав: «У мене сьогодні був перший секретар Південно-Казахстанського крайкому Юсупов. Він порушує питання про передачу бавовносійних районів Узбекистану. По-моєму, дуже слушна думка...» Я відповів: «Якщо президія ЦК КПРС зважиться на передачу, то будемо виконувати, але я категорично проти передачі».
Хрущов продавив своє рішення, а Кунаєва понизили до рівня голови Ради міністрів республіки. Першим секретарем ЦК КП Казахстану став той самий Юсупов. Однак після зняття Хрущова в жовтні 1964 р. політична погода змінюється, про що знов-таки повідав Кунаєв: «Юсупов докладно розповів про свою зустріч із Брежнєвим. Брежнєв порадив йому написати заяву про звільнення із посади. Він казав йому про те, що в Казахстані його ніхто не підтримує. Приходить дуже багато скарг до ЦК КПРС, у таких умовах немислимо працювати на такій відповідальній посаді. Юсупов прийняв пораду Брежнєва». Опинившись знову на своїй посаді, Кунаєв одразу ж впритул починає займатися поверненням втрачених територій. Повернути назад йому вдається всі «за винятком двох радгоспів і 500 тисяч овець... Але й те, що вдалося повернути, коштувало чималих зусиль».
Соратник Б. Єльцина, міністр преси та інформації в 1990-1992 рр.М. Полторанін, посилаючись на різні радянські й закордонні архіви, дав життя ще одному поясненню причин передачі Криму УРСР: акція перепідпорядкування готувалася ще за життя Сталіна, який у такий спосіб намагався де-юре дезавуювати «непівські» зобов’язання РНК РРФСР 1921-1922 рр. перед власниками паїв-векселів на кримську землю, серед яких було багато представників американської політичної еліти та тамтешньої єврейської громади, зокрема і М. Гувер, Ф. Рузвельт, Є. Рузвельт, Л. Маршалл та інші. Ця версія певною мірою пов’язується із судженнями про те, що в Криму нібито планувалося створення єврейської автономії, ідею якої активно просували лідери Єврейського антифашистського комітету, маючи підтримку в радянському керівництві й сіоністських колах США.
Обґрунтування її доволі часто зустрічається в літературі останніх років. Узагальнено його можна звести до такого набору аргументів:
Оскільки Крим входив до «смуги осілості», то євреї стали однією із найпомітніших етнічних груп на півострові (до 1939 р. вони становили 6% його населення). В 1920—1940 рр. він розглядався не тільки й не стільки радянськими, скільки світовими сіоністськими лідерами як «національний осередок» для євреїв усього світу.
Проект переселення євреїв до Криму і створення там єврейської автономії було розроблено ще 1923 р. і схвалено більшовицькими керівниками Л. Троцьким, Л. Каменєвим і Н. Бухаріним. Планувалося переселити на півострів від 500 до 700 тис. чоловік.
16 грудня 1924 р. між «Джойнтом» (Американським єврейським об’єднаним розподільним комітетом) і ЦВК РРФСР було підписано документ «Про Кримську Каліфорнію». Згідно з ним, «Джойнт» виділяв СРСР по 1,5 млн доларів на рік для потреб єврейських сільськогосподарських комун. 1926 р. було досягнуто домовленості про переселення євреїв України та Білорусії в Кримську АРСР, для чого в 1927 р. дочірня компанія «Джойнта» — «Агро-Джойнт» виділяла 20 млн рублів, а радянський уряд — 5 млн рублів.
Ідея створення в Криму Єврейської автономної республіки знову з’явилася пізньої весни 1943 року. У практичному плані це питання обговорювалося під час поїздки влітку 1943 р. до США лідерів Єврейського антифашистського комітету С. Міхоелса й І. Фефера. Сподівання було на те, що американські євреї сприймуть цю ідею з ентузіазмом і погодяться фінансувати всі пов’язані з нею витрати.
Сталін зовсім не збирався створювати в Криму Ізраїль, а розраховував максимально використовувати в радянських інтересах впливову єврейську громаду в США для одержання додаткової економічної допомоги.
Зі свого боку «Джойнт» наполягав на передачі Криму євреям, виселенні кримських татар, виведенні Чорноморського флоту із Севастополя, створенні незалежної єврейської держави в Криму. Причому відкриття 2-го фронту єврейське лобі погоджувало з виконанням Сталіним боргових зобов’язань перед «Джойнтом».
За твердженням М. Джіласа, на запитання про причини висилки із Криму половини населення, Сталін зіслався на дані Рузвельту зобов’язання розчистити Крим для євреїв, для чого американці обіцяли пільговий 10 млрд кредит. Максимально використавши фінансову допомогу від єврейських організацій, Сталін не став створювати в Криму автономію євреїв.
Звідси — припущення й навіть твердження, що з перепідпорядкуванням Криму Україні Хрущов «закрив» тему створення на півострові єврейської автономії.
Не скидаючи з рахунку зазначені й інші версії щодо підґрунтя хрущовського акта 1954 р., очевидно потрібно все-таки брати за основу його політико-економічні причини. Причому, на нашу думку, ставити на перше місце економічні мотиви переуступки Криму Українській РСР.
Опираючись, зокрема, на свідчення сина Хрущова — Сергія: наприкінці війни, в 1944 р. Сталін навісив Крим на шию батьку. Татар виселили в Середню Азію, кримські землі спустіли. Сталін наказав заселяти їхніми сусідами — українцями та почасти росіянами. Їхати ні ті, ні інші на нове місце не хотіли, доводилося вмовляти, а часом і примушувати. Годувати, облаштовувати переселенців довелося Українській РСР, що ще не відійшла від війни. Займався всім цим батько. Як займався він і відновленням Севастополя. ...Батько відповідав за Севастополь, але навіть Микола Проскуряков, начальник будівництва й протеже батька, йому формально не підпорядковувався. Над ним стояв спеціальний севастопольський головний комітет або трест у Москві. Тож батько будь-яку дрібницю вирішував через Москву, через Раду Міністрів РРФСР, а там у кожного — свій норов. Часом доводилося з приводу дрібниць апелювати до Союзного уряду, а то й до самого Сталіна. Стомившись від бюрократичної тяганини і амбіцій, батько запропонував Сталіну розрубати всі вузли, перепідпорядкувавши Крим Україні. Сталін відмовив.
Офіційна статистика свідчить, що за роки війни населення Криму зменшилося вдвічі й на травень 1944 р. становило 780 тис. чоловік, а після депортації кримських татар тут залишилося десь 500 тисяч. 18-19 травня 1944 р. із Кримської АРСР було депортовано 191 014 осіб кримськотатарської національності. Причому в ході кампанії з виселення 1 137 людей було арештовано як «антирадянський елемент», а загалом — 5 589 осіб. У кримськотатарського населення тоді вилучили 622 кулемети, 13 905 гвинтівок, 724 автомати, 49 мінометів, три гармати, 9 884 гранати, понад 326 тис. патронів, 16 932 міни, 173 кулеметні диски, 6 рацій і інше військове спорядження. Обґрунтуванням для виселення, серед іншого, стала доповідна записка заступника наркому держбезпеки СРСР Б. Кобулова та заступника наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрова на ім’я Берії, датована 22 квітня 1944 р.: «...Усі призвані до Червоної Армії становили 90 тис. чол., у тому числі 20 тис. кримських татар... 20 тис. кримських татар дезертирували в 1941 році з 51-й армії під час відступу її із Криму...».
Усього тоді із Криму виселили 225 009 людей, включаючи також болгар, греків, вірмен, німців і іншопідданих. Принагідно зауважимо, що це була третя хвиля детатаризації Криму. Перша — пов’язана з їхньою масовою панічною втечею, яка почалася відразу ж після приєднання Криму до Росії, й охоплювала 17-річний період, протягом якого емігрувало та було виселено адміністративним порядком майже 300 тис. чоловік, переважно до Анатолійської й Румелійської провінцій Туреччини.
Не припиняючись, але трохи затихнувши в першій половині ХIХ ст., удруге масова еміграція татар піднялася після закінчення Кримської війни: уже в 1856 г. услід за турецькими військами, що залишали острів, виселилося кілька десятків тисяч людей. За два роки (1860—1862), за офіційними даними, емігрувало 181 177 душ обох статей, насправді, звичайно, набагато більше, адже переселення особливо посилилося після того, як видачу закордонних паспортів, через збезлюднення краю, було до крайності утруднено.
У наступний період найбільший розмах мала еміграція 1889 г., що забрала із Криму до 200 000 татар.
Отже, за найскромнішим підрахунком, протягом останніх півтора сторіччя Крим втратив 800—900 тисяч душ корінного населення.
Збезлюднення Криму та руйнівні наслідки війни спричинили катастрофічну економічну й соціальну ситуацію на півострові. У більшості кримських сіл уже влітку 1944 р. нікому було збирати врожай. Переселенці не розуміли специфіки садівництва, виноградарства, технічних культур і т. д. Якщо в 1940 р. площа посівів у Криму становила 987,4 тис. гектарів, то в 1950 р. вона скоротилася майже на 100 тисяч. Урожайність зернових культур упала з 10,7 ц в 1940-му до 3,9 ц із гектара в 1950 році. Садівництво, виноградарство й виноробство опинилося в особливо запущеному стані.
З доповідної записки першому секретарю ЦК Компартії України О. Кириченку «Про стан сільського господарства Кримської області», датованої 4 січня 1954 р., що й має гриф «Секретно», дізнаємося: в 1954 р. порівняно з 1940-м площа посівів зменшилася на 70 тис. гектарів. Область так і не досягла довоєнного рівня за врожайністю. Тільки три з 30 колгоспів змогли освоїти польову і кормову сівозміни. Площа садів становила всього 87 %, а виноградників — 79 % від рівня 1940 року.
В області не вистачало більш як 1 100 тракторів. Гостро відчувалася потреба у воді. Занедбаною була легка та харчова промисловість.
Неймовірно, але факт: у Криму наприкінці 1953 р. було всього 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктових, 8 — молочних, 2 — тканинні, 9 — взуттєвих, 5 — будівельних матеріалів і 28 — книжкових. У державному секторі цілковито припинилася торгівля овочами і картоплею. У населених пунктах так і не були створені мінімальні побутові умови для людей. Щоправда, деякі сучасні російські історики вважають, що такі документи того періоду, так само як і «підходи» колгоспників-переселенців до Хрущова з наріканнями на нестерпні умови проживання під час його поїздки по півострову (за участю Маленкова), організовувалися спеціально для того, щоб чинити «емоційний тиск» на голову Радміну СРСР, щоб він став більш згідливим у питанні перепідпорядкування Криму Україні. Адже саме Президія ЦК КПРС 25 січня 1954 р. під його головуванням одноголосно ухвалила рішення з цього питання.
А. Аджубей (зять Хрущова) образно розповідає про те, як остаточно Хрущов визначився з долею Криму під час відпочинку на півострові в жовтні 1953 р., коли вирішив подивитися на його степову частину. Вона справила на нього гнітюче враження — безнадійно вбиті дороги, усе дихало наслідками страшної війни, висохла земля заросла твердою щетиною бур’янистих трав, пустували селища та татарські аули. Найбільше Микиту Сергійовича вразили й розстроїли натовпи переселенців, які невідомо як дізналися про його поїздку: «Мовчазна сіра маса людей перегороджувала дорогу й так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини зупиняться. Люди довго не починали розмову, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне питання, друге, третє. Про їжу, житла, допомогу. Переселенці здебільшого приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали» — звичний стан людей, які зневірилися знайти надійну долю. З натовпу лунали й зовсім істеричні вигуки:
«Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом зовсім сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали» — запитував Хрущов — і юрба видихала: «Обдурили».
Після таких зустрічей у машині наставала важка тиша, Маленков і Хрущов відводили очі один від одного, боячись можливої сварки. Хрущов «кипів», а побачивши неподалік шосе маленький військовий аеродром, на якому самотньо стояв старенький «Дуглас», наказав повернути до нього. Розпитавши льотчика про літак, він, вселивши жах в охорону, наказав летіти на Київ. І пізнім вечором, під час застілля в Маріїнському палаці, коли догідливі тости лунали один за іншим, «Хрущов усе повертався до своєї поїздки Кримом й умовляв українців допомогти відродженню землі. «Там жителі півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю, — ремствував він». Про формальну передачу Криму під юрисдикцію України за столом не йшлося, бо, за спостереженнями Аджубея, «така пропозиція ще не отримала свого осмислення». Зважаючи на все, з боку українських учасників банкету.
Таким чином, питання Криму в 1954 р. вирішувалося, виходячи з ділової доцільності, і незважаючи на опір українського керівництва, яке усвідомлювало, яка тяжка ноша з відновлення півострова ляже на республіку. При цьому слід пам’ятати, що в 1954 р. керівництво країни, передаючи Крим у межах єдиної держави — з однієї республіки до іншої, не могло й подумати про розпад СРСР і про те, що питання приналежності Криму спричинить територіальну суперечку між незалежними Росією й Україною, і що Росія буде звинувачена в агресії проти України. Це вже в 2014 р. Ця проблема набула напруженої загостреності і суд іде так, начебто все сталося вчора, а не тоді, коли такий крок диктувався господарською потребою. Протягом усіх 60 років політики й учені не вишукували нестиковок у прийнятих документах, не зверталися до правових і процедурних норм із метою обґрунтувати їхні порушення. Не порушували цілий ряд інших «недозволених питань», дотошно не підраховували хто і як голосував, чи приймав узагалі участь у відповідних засіданнях, як це робить, наприклад, історик Є. Спіцин. І все це з єдиною метою: заднім числом довести незаконність переведення Криму до складу України й правомірність дій Росії в 2014 році.
На твердження, що правові акти, що нормують передачу Криму, мали ознаки поспішності й правової недбалості, а підстави для його передачі виглядають розмито, і саме це рішення є безвідповідальним, український історик С. Кульчицький парирує так: треба зазначити, що, на жаль, безвідповідальність і недалекоглядність пронизали наскрізь діяльність партійно-радянського керівництва СРСР протягом усього періоду його існування. Однак та обставина, що передача Криму, яка на той час сприймалася вищим союзним керівництвом усього тільки як спосіб оптимізації відновлення запущеної економіки півострова силами й коштами могутнішої республіки в обхід думки як українського народу, так і жителів Криму, виходячи з інтересів, як зазначалося, «союзної держави, не скасовує того факту, що передача ця відбулася з дотриманням усіх тодішніх юридичних норм. Певна річ, кремлівські керівники виявили крайню необачність: в 1954 р. вони не могли собі й уявити, що у відносно недалекому майбутньому радянська імперія розвалиться, а спроба переділити її криваву спадщину дасть поштовх братовбивчій війні, якої ще не було в історії так званих братніх народів. Утім, до питань правомірності чи історичної справедливості вона не має жодного стосунку».
А правова сторона передачі Криму до складу Української РСР всебічно та вичерпно проаналізована вченим-правознавцем О. Копиленком із застосуванням унікальних збірок правових документів щодо всього процесу переведення та функціонування території, особливо статусу міста Севастополя й Чорноморського флоту.
Є певна іронія, хоч й з великою часткою трагізму, у тому, наскільки глибоко в наші дні Крим поруйнував відносини між Росією й Україною, хоча ставилася мета зробити їх нерозривними. На плакатах, присвячених передачі Криму в 1954 р., писали «Разом назавжди». Однак «назавжди» протривало менш як 40 років. В 1991 р. СРСР розпався, Росія й Україна стали самостійними державами, Крим залишився за Україною. В 2014 р. Росія, скориставшись моментом, забрала «подарунок» назад.
Показово, що Кримом, так само як і всім Південним Сходом України, московська влада шантажувала керівництво республіки, намагаючись таким чином утримати її в орбіті СРСР. Їм не потрібно було позичати розуміння того, що без неї союзна держава не буде життєздатною. І навпаки, противники його збереження грали в тому числі «кримську карту». Досить цікаво підкреслити, що в 1988 р. одночасно з карабаською проблемою постало питання про самовизначення Криму. Саме кримська карта, нарівні з карабаською, була кинута на гральний стіл ще одним «пробним каменем» перебудови. Не випадково цим двом проблемам присвятив свій лист на ім’я Горбачова А. Сахаров. Він відстоював право кримських татар жити на батьківщині й вимагав передачі НКАО до складу Вірменської РСР.
У свою чергу Горбачов, намагаючись не допустити проведення в УРСР референдуму 1 грудня 1991 р. і її відділення, за підказкою свого радника Г. Шахназарова, пророкував міжетнічні сутички і протистояння в республіці та відчуження низки українських регіонів. У записці від 10 жовтня 1991 р. Шахназаров пропонував своєму патрону «не тільки частіше згадувати їх у виступах, а й надати офіційного характеру зазіханням РРФСР на Крим, Донбас і весь Південь України, чітко й жорстко заявляти, що ці регіони історично становлять частину Росії й що та не має наміру від них відрікатися, якщо Україна побажає вийти із Союзу».
Шахназаров висував і інші ідеї, підштовхуючи президента до кампанії проти незалежності України. «За узгодженням з т. Багровим, — посилався він на главу кримської Верховної Ради, — активізувати роботу в Криму. Все населення республіки має знати, що, якщо Україна оголосить про вихід із Союзу, на наступний день Крим вийде зі складу України й буде приєднаний до Росії». Шахназаров пропонував «сформувати при адміністрації президента особливу групу на чолі з українським поетом Борисом Олійником, а також направляти на Україну десятки російських і інших знаменитостей — вести агітацію в тому ж дусі».
Але «у жовтні, — за точним зауваженням С. Плохія, президент відігравав роль скоріше політичного коментатора, ніж керівника».
Головний редактор російської радіостанції «Эхо Москвы» О. Венедиктов повідав про свою розмову з Горбачовим на цю тему у вересні 2008 року. От що той сказав: «Природно, по справедливості Крим російський. Але ти ж розумієш... Я ж не воюватиму з Україною через Крим». Далі Горбачов згадав про своє попередження В. Івашку ще в 1989 р. (першому секретарю ЦК Компартії України): «... Дивися, бо у вас Крим слабкий». Маючи на увазі, що Крим для України слабке місце.
Цікавим видається й пасаж такого проникливого й незаангажованого спостерігача як Венедиктов, щодо того, що в ході подій у Києві кінця 2013 — початку 2014 рр. російське керівництво відчуло «мисливський азарт». І «підкидало дрова у вогонь Майдана, щоб під шумок відняти Крим, послабити Україну. ... Цього могло не статися ніколи із Кримом, якби не дали такої можливості. Це не якийсь тривалий, розрахований план...». Просто Крим забрали із приводу, вважаючись, що повернули своє в підходящий час, коли нова українська влада ділила посади і сфери впливу як переможні призи.
Проголошення УРСР незалежності 24 серпня 1991 р. викликало особливу тривогу керівництва РРФСР, яке сприйняло подія «не як акт опору центру, а як удар у спину демократичній Росії, що тільки-но повалила комуністичного Голіафа».
У перші дні після ГКЧП натяки на можливість перегляду кордонів із УРСР, та й іншими республіками, робили як сам Єльцин, так і його соратники. Наприклад, порушував цю теми А. Собчак. 26 серпня московський мер Г. Попов запропонував від’єднати від України на користь Росії не тільки Крим і частину українського Лівобережжя, а й ще Одеську область із Придністров’ям. В ульмінацією «великоросійського реваншизму й іредентизму» з боку єльцинської команди стала заява, озвучена президентським прес-секретарем П. Вощановим того ж дня, що й пропозиція Попова, що й ввійшла в історію як «меморандум Вощанова».
Вказівку на його підготовку він отримав безпосередньо від Єльцина:
« — Треба, розумієш, терміново зробити таку заяву прес-секретаря,але як би від імені президента... Далі йде коротка постановка завдання — що я повинен згадати й на що натякнути у своїй заяві. Головна мета — пристрахати сусідів, що надто високої думки про себе, територіальними претензіями: якщо якась республіка СРСР, проголошуючи державну незалежність, відмовляється від союзницьких відносин з Росією, то в цьому випадку наша країна змушена буде порушити питання про існуючі кордони й про своє законне право на території, які за рішенням Президії ЦК КПРС у неї колись були відібрані й передані в адміністративне підпорядкування сусіднім з нею союзним республікам».
Вощанов розробив і погодив з ним офіційну заяву прес-секретаря Президента, щоб у такий спосіб показати керівникам республік, що «Єльцин — це вам не Горбачов»: «В останні дні в ряді союзних республік проголошено державну незалежність, заявлено про вихід із Союзу РСР. Можливі й інші рішення, що суттєво змінюють баланс відносин у рамках єдиної Федерації. У зв’язку із цим уповноважений Президентом РРФСР зробити таку заяву. Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожної держави та народу на самовизначення. Однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива й допустима тільки за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів. Сказане належить до всіх суміжних республік, за винятком трьох прибалтійських (Латвійської, Литовської, Естонської), державна незалежність яких уже визнана Росією, чим підтверджена вирішеність територіальної проблеми у двосторонніх відносинах». Прибалтів вивели за дужки із зрозумілих причин. З ними Єльцин встановив теплі відносини на ґрунті демонтажу СРСР, розуміючи під ним горбачовський режим. До того ж прибалтійські республіки перебували під пильною увагою Заходу, який ніколи не погоджувався з їхньою приналежністю до Радянського Союзу.
Уже в 2003 р. в інтерв’ю Вощанов згадував, що йшлося про землі, що входили раніше до складу РРФСР, зокрема про Крим і Донецьку область. А в 2011 р. підтвердив, що:
1. Зміст і суть заяви були погоджені безпосередньо з Б. Єльциним.
2. Перед від’їздом Єльцина у відпустку до Юрмали він поставив йому пряме запитання, чи згодний він на оприлюднення цієї заяви. І одержав пряму відповідь: «Так».
3. Публікація заяви від імені Єльцина супроводжувалася брифінгом для журналістів, під час якого на запитання, чи може він назвати країни, яких стосується зазначена заява, вказав на дві республіки: Україну та Казахстан, що викликало болісну реакцію в Києві й Алма-Аті.
4. Незабаром Єльцин зателефонував йому з Юрмали й висловив своє невдоволення. На запитання, що саме викликало невдоволення, пояснив, що з текстом самої заяви він згодний, але вважає, що згадування назв республік, до яких можуть бути застосовані заходи, було зайвим.
5. Ця історія не вплинула на характер співпраці Єльцина з Вощановим, яка тривала без будь-яких значних проблем протягом ще шести місяців — аж до лютого 1992 року».
Рішуча позиція української сторони, у тому числі заява Президії Верховної Ради України, спеціальна прес-конференція Л. Кравчука з вимогою засудити заяву прес-секретаря та масові мітинги протесту проти зазіхання на українські території, змусила Єльцина до відступу, який дезавуював свою же невдалу ініціативу шантажувати Україну територіальними претензіями.
3 вересня в «Независимой газете» було опубліковано заяву, підписану О. Боннер і відомими вченими-гуманітаріями Ю. Афанасьєвим, Л. Баткіним, В. Біблером, Ю. Буртіним, В. Івановим і Л. Тимофєєвим, з висловлювання стурбованості «заявкою на переважаючу роль Росії в СРСР» і «можливими територіальними чи майновими претензіями Росії до сусідніх республік у разі розпуску СРСР». У тому ж номері виступив зі статтею «Ось тепер по-справжньому страшно» В. Коваленко, в якій звинуватив Єльцина в бажанні «улаштувати в Криму якийсь сумнівний референдум і швиденько приєднати до РРФСР». Віце-президент А. Руцькой, який заявляв в унісон з Поповим і Собчаком про своє «обурення прагненням України відділитися», був направлений Єльциним із примирливими візитами в Київ і Алма-Ату, де підписав документи про непорушність міжреспубліканських кордонів.
Після розпаду СРСР суперництво за Крим отримало мало не перманентний характер, аж до його переходу під юрисдикцію РФ в 2014 р. під приводом волевиявлення жителів півострова за результатами референдуму на півострові.
Вважається, що додатковою підставою для такого рішення стала «Заява президента України В. Ф. Януковича» від 1 березня 2014 року. Констатуючи, як законно обраний глава держави, що «події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві призвели до того, що Україна опинилася на порозі громадянської війни», що «у країні панують хаос і анархія», а «життя, безпека та права людей, особливо на південному сході й у Криму, під загрозою», що «під впливом західних країн чиниться відкритий терор і насильство, люди переслідуються з політичних і мовних ознак», він, судячи з оприлюдненого документа, звернувся до президента Росії «із проханням використати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України».
Якщо це повністю відповідає дійсності, тоді напрошується аналогія із приєднанням Криму до Росії в ХVIII в., коли на протести про його насильницьке захоплення «Петербург відповідав, що то зроблено на прохання хана». Як відомо, діставши військові перемоги, він в 1774 г. наполегливо зажадав надати Криму незалежність від Туреччини. «За Кючук-Кайнарджійському миру, — писав дійсний член Російської академії наук М. Дубровін, — Росія отримала простір між Бугом і Дніпром, Кінбурн із його округом, Керч, Еніколь і Азов. На підставі постанов того ж трактату було визнано вольність і незалежність татар, які жили в Криму й на Кубані. Ця стаття трактату була настільки дражливою та спірною для Туреччини, що, незважаючи на невдачі й поразки турецьких військ, мирні переговори кілька разів переривалися й потім знову поновлювалися. Порта добре розуміла плани Росії й визнавала всю неможливість незалежності татар.
Приєднання до складу Імперії вищезгаданих фортець і приморських пунктів віддаляло Туреччину від Татарії й водночас давало можливість Росії, втручаючись у справи татар, утворювати собі серед них віддану партію й стати твердою ногою в Криму й на Кубані. Сила обставин змусила Порту погодитися на тяжкі поступки, але вона зволікала з розміном ратифікацій, не виводила своїх військ з Тамані, інтригувала в Криму й на Кубані».
Потім настав час наступного етапу операції з завоюванню Криму — приведення до влади в незалежному ханстві залежного від Росії хана: «Один з відданих нам нащадків колишніх татарських ханів, Шагін-Гірей, був відправлений на Кубань і за сприяння Росії обраний ханом ногайськими ордами, що кочували там. Під прикриттям російських військ Шагін-Гірей був перевезений з Тамані в Крим, де віддана нам партія проголосила його ханом усіх татар. На протести Порти про втручання Росії в справи татар і про насильницьке захоплення Криму російськими військами петербурзький кабінет відповідав, що то зроблено з бажання і прохання хана, обраного народом, що татари мають право вибирати кого побажають, що російські війська вступили до Криму на прохання хана — правителя незалежного, від якого вимагати звіту Порта не має права».
Як зазначав далі академік Дубровін, хан думав, що править всерйоз і надовго, і взявся за реформи, що не відповідало інтересам Росії. Тому вона зробили все, щоб «поставити Шагін-Гірея в ще більш залежне становище. У Криму перебувало в той час багато християн, добутки праці яких становили головні статті доходів хана. У руках християн перебувала промисловість, садівництво й землеробство всієї гірської частини Криму. З виселенням їх уся культура послаблялася, і доходи хана обмежувалися. Під приводом небезпеки, на яку наражалися християни під час різних збурювань татар, російський уряд встиг вивести із Криму в Росію до 30 000 чоловік греків і вірмен. Ханові на початку заплачені всі збитки, а впливовим особам призначені подарунки, і спокій у Криму знову встановлено».
1783 г. у Петербурзі вирішили, що гру в незалежний Крим можна припиняти. Шагін-Гірей відрікся від престолу на користь Катерини II, і імператриця сповістила європейських монархів, що Крим відтепер — частина Росії. Колишнього хана поселили у Воронежі, призначивши досить пристойне утримання — 200 тис. рублів на рік. В 1787 г. йому милостиво дозволили виїхати до Туреччини, де він був скараний на смерть.
Сьогодні інші часи й інші вдачі. З 24 лютого по 21 березня 2014 р. Росія використовувала різні засоби, щоб блискавично встановити контроль над Кримом і оголосити про його входження до складу Російської Федерації. На практиці була реалізована виведена на Заході теорія «гібридної війни». Комплексно застосовані різні засоби, такі як психологічна війна, інформаційна війна, правова війна, а також використана демонстрація ядерних сил для стримування Заходу та запобігання його втручанню. Тоді В. Путін заявив зовнішньому світу, що Росія готова застосувати ядерну зброю. 4 березня, коли протистояння з НАТО було найбільш напруженим, РФ успішно провела випробування новітньої міжконтинентальної балістичної ракети та продемонструвала, що готова заплатити за можливу війну високу ціну. Захід не посмів втрутитися. Рішучі й несподівані дії Росії не дозволили НАТО прийняти свої рішення, не кажучи вже про те, щоб якимось чином відреагувати. У Заходу не залишилося доступних варіантів дій, крім як махати «санкційним кийком».
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
