Він один із тих небагатьох студентів Чернівецького національного університету Юрія Федьковича, хто підтримав ініціативу Лесі Воронюк прийти одного весняного дня всім разом на пари у вишитих сорочках.
Про те, як розрослося свято за 15 років, про дві історії вишитих сорочок, які його найбільше вразили, режисер фільму «Спадок нації» Олександр Ткачук розповів для «Голосу України».
«У перший День вишиванки нас підтримали 10—15 осіб на факультеті, — пригадує Олександр Ткачук. — Більшість спершу не сприйняла ідею, проте наступного року майже всі студенти факультету прийшли у вишиванках. Ще за рік долучився університет, інші міста, потім країни, і так весь світ захопили цією ідеєю».
Ткачук каже: ідея була на поверхні, її потрібно було просто актуалізувати і почати робити.
Утім, «почати робити» — тільки звучить просто, адже фактично цілий рік оргкомітет свята працює зі ЗМІ, громадськими активістами, молоддю, амбасадами.
«Коли ми охопили маси, зрозуміли, що просто одягнути вишиванки — замало. Так почали просвітницьку роботу: знімати фільми, досліджувати, робити різні проекти, щоб закріплювати цю ідею в суспільному дискурсі».
Вишиванка — не просто красива сорочка, переконаний активіст. Вишитий одяг дуже цінували українці. Під час роботи над фільмом про вишиті сорочки «Спадок нації» Ткачук дізнався дві історії, які його дуже вразили.
«Люди на Західній Україні закопували вишиванки, знаючи, що може прийти радянська влада, яку вони не сприймають, і люди хотіли їх зберегти. Це така проста дія, яка свідчить: до сорочок ставились як до скарбу. І ось зараз, якщо прийде москаль, чи зберігатиму я вишиванку, чи думатиму про своє життя? Пріоритети в цій парадигмі базових цінностей. Але я одразу знаходжу відповідь уже в другій історії. Коли росіяни почали війну на сході, люди, які виїжджали з окупованих територій, теж із собою брали вишиванки як символ ідентифікації, розуміючи, що в них можуть бути проблеми, їх можуть арештувати чи вбити через це, і все одно ризикували, аби мати їх. Вони могли б не брати вишиванки, переїхати і купити на підконтрольній території. Але для них важлива ця спадковість, бо ці речі цінні через родинні зв’язки або якісь історії, — розповідає Олександр. — Вишиванка — це більше, ніж просто річ, це елемент національної пам’яті, і люди не можуть його позбутися століттями. Це на рівні з мовою. Із часом люди переходять на українську. І так само з часом переосмислюють вишиту сорочку не просто як річ гардероба».
Акції, які будують наше майбутнє
Всесвітній день вишиванки — це свято, яке складається з більших і менших акцій, проектів, зокрема документальних фільмів. Понад 10 років у рамках Дня вишиванки існує акція «Народжені у вишиванках», коли немовлятам, народженим цього дня, дарують вишиті льолі.
У 2018 році в аеропорту «Бориспіль» та всіх українських аеропортах ми спільно з прикордонниками роздавали іноземцям, які прилітали до та відлітали з України буклети про вишиті сорочки.
«Іноземці принаймні того дня розлетілися по світу, знаючи про наш одяг. Адже вишиванки — це ще й про культурну дипломатію. І наша діаспора зокрема долучає іноземців до української культури. Ми знаємо грузинську кухню, японське аніме.
Кожна сильна країна залишила слід у світовій культурі. І мені хотілося б, щоб і ми залишили цей слід. І нам це вдається. Наприклад, вишиванки вже одягає прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, королева Нідерландів Максима, світові знаменитості: Адель, Лана Дель Рей, Річард Бренсон, Джекі Чан та інші. Впродовж останніх років до святкування Всесвітнього дня вишиванки долучаються головні офіси Facebook та Google. Іноземні дизайнери створюють цілі колекції з українською вишивкою: Gucci, Valentino, Galliano. А це все означає, що вишиванка має стати частиною світової культури».
Матеріали підготувала Анастасія ФЕДЧЕНКО.
