Луцький замок.

Москва століттями заявляє історичні права на Київ, що, за висловом князя Олега, датованим літописним зведенням «Спомин про минулі часи» 882 роком, «буди мати градомъ руськимъ», на київських князів і київську церкву. Ще в XV столітті ідіома «мати міст», яка насправді була калькою з грецького слова і означала «столиця провінції, єпархії», стала набувати ідеологічного забарвлення і перетворилася на ідеологему та міфологему. З легкої руки фальсифікаторів історії вислів князя, що бачив Київ «головою», головним містом своєї землі, в поєднанні зі словом «руськимъ», яке трактувалося і трактується як «русским», тобто російським, перетворився на символ, що вивищує Москву, хоч ніякої Росії у 882 році, й навіть у XV столітті ще не було — сучасна назва Московського князівства, потім царства з’являється після указу Петра I у 1721 році.

У Білокам’яній ніколи не відмовляться від Київської спадщини. Давньоруська держава зі столицею у Києві, що існувала в IX—XIII ст., є фундаментом, на якому постала імперія і без якого вона впаде. За словами Валерія Пекаря, всі російські сенси — рання державність, писемність, православ’я, слов’янство, культурна ідентичність і навіть назва країни — запозичені з давньої Русі, «з київських пагорбів, а сучасну Росію придумали (і значною мірою втілили) київські інтелектуали XVII—XVIII сторіч». Звідси, наголошує дослідник, «російське прагнення приватизувати історію, героїв, сенси та слова: без них Росія лише пізній нащадок Орди».

24 березня в російській газеті «Санкт-Петербургские ведомости» з’явилося інтерв’ю завідувача відділу давньої історії Росії Санкт-Петербурзького інституту історії РАН П. Сєдова «Турецкий Киев? Почему «мать городов русских» оказалась за пределами России?», у якому доктор історичних наук (!) без тіні сумніву стверджує, що 340 років тому, на початку 1681-го, за Бахчисарайським мирним договором Османської імперії, Кримського ханства і Росії «Киев стал российским городом». А далі фальсифікована, міфологізована розповідь про давньоросійську державу (не давноруську, як вона називалася насправді, а саме давньоросійську), про те, як «собіратєль русскіх зємєль» Іван III у 1471 р. «упраздніл Києвскоє княжество», про Переяславську раду, що, за словами російського історика, було всезагальним сходом вільного козацького населення (насправді — не підтримало духовенство, значна частина козаків і населення) і на якій було проголошено про входження України до Росії (насправді — укладено військовий союз). Є в інтерв’ю про «историческое воссоединение некогда единых земель», про те, що за Андрусівським перемир’ям 1667 р. «Киев стал де-факто частью России», ну і, звичайно, про те, що «и «москали» (так, за словами історика, в просторіччі в Речі Посполитій називали мешканців Московської сторони. — Авт.), и белорусы, и обитатели Украины — русские». У цьому матеріалі є й інші пропагандистські трюки: історик стверджує (і це зараз, трохи не вчора), що Україна — ніколи не була державою. Процитую його брехливу заяву повністю: «Украина поначалу — понятие не государственное, а территориальное. Имелась в виду «окраина», «край» государства». І далі нова хвиля маніпуляцій. Мовляв, в «Русском государстве» була Польська україна (це слово газета пише з малої літери, у слові, як каже історик, треба робить наголос на а) — це південні рубежі Русі, що межують з Диким полем, Литовська україна (знову ж написання за петербурзьким виданням) — західний кордон, Німецька україна — землі на кордоні зі шведами. Ось вам і пропагандистсько-ідеологічно-політична платформа для загарбання України.

То чия спадщина Київська Русь?

Перш ніж відповісти на це запитання, поговоримо про топонім Русь. За даними Інституту історії Національної академії наук України, Київська Русь — середньовічна держава східних слов’ян, як уже підкреслювалося, існувала у в IX—XIII ст. у центрі Європи. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я з політичними традиціями ще скіфських часів. У вітчизняних писемних джерелах — літописах і літописних списках вона називається «Руською землею», в іноземних — «Руссю», відповідно й народ цієї країни назвався «руським». Уперше цей термін з’являється в літописі, у тексті, що стосується 852 року — «Нача ся прозывати Руская земля». З X століття назва «Русь» набуває офіційного значення — ця назва держави неодноразово згадується у договорах Русі з Візантією 907-го та 911 років, де було записано «ми от рода рускаго», «Руська земля», «Руські гради», «русин», «Русь». Щодо походження терміну «Русь» історики дискутують більше 200 років — за однією з версій, яка видається навіть дуже вірогідною, полянський союз племен Середнього Подніпров’я взяв собі самоназву одного з племен, які об’єдналися у цьому союзі — «рос», відомого вже в VI ст. за межами східнослов’янського світу. Скажімо, плем’я «рос» згадується у сирійському джерелі VI ст. — «Церковній історії» Псевдо-Захарія. Цю версію, посилаючись на літописний вислів «Поляне яже нині зовомая Русь», обстоював радянський історик і археолог Борис Рибаков, який проводив масштабні археологічні дослідження у Переяславі, Чернігові, Любечі, Витачеві й сполучав результати розкопок зі сміливими, а часом ризикованими в радянську добу гіпотезами.

У давньоруських джерелах XI—XIII століть побутувало два значення етноніму «Русь» — так позначалося історичне ядро держави в Середньому Подніпров’ї з центрами Київ, Чернігів, Переяслав та всі землі Східної Європи, на які розповсюджувалася влада київських князів. Пізніше, в литовсько-руських літописах XIV—XVI ст. назва «Русь» вживалася на означення України, як і за козацьких часів, коли топонім Україна був широко поширений. У XVI—XVII століттях на українські землі одночасно поширювалися і накладалися одну на одну етнонімічні назви Русь — Мала Русь — Мала Росія — Червона Русь — Україна, що відображало розмаїття тодішнього культурного простору. Варто ще раз зазначити, що терміни «Русь» і «Росія» до Москви не мали жодного відношення — сама Москва вперше згадується у джерелах від 1147 р.(найдавніша літописна згадка про Київ — це 882 рік, але, за даними археологів та істориків, на Старокиївській горі в укріпленому городищі з ознаками міста безперервно до нашого часу жили люди з V ст., й деякі історики датою постання Північного Риму на берегах Дніпра називають 482 р.). Московське князівство на початках свого існування було частиною Владимиро-Суздальського князівства, яке сформувалося у XII—XIII ст., з 1328 року московські князі отримують від правителя Золотої Орди ярлик на титул Великий князь Владимирський. Тоді ж Москва стає центром збору данини на користь хана. До 1480-го її землі перебували під безпосередньою владою Орди.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос (на його території у Середні віки існувала столиця Галицько-Волинської держави — Галич), в якій знаходиться Галицька чудотворна ікона Матері Божої, побудована неподалік літописної Богородичної церкви ХІІ століття.

З кінця XV століття до 1547 р. — це Велике князівство Московське, 1547—1721 рр. — Московське царство, з 1721-го Російська імперія (Петро I, який з царя також перетворився на імператора, взяв за назву своєї держави еллінізований термін «Росія», намагаючись перебрати в Київської Русі з її назвою і багату історію, і родовід, і славу). Московити, скориставшись дестабілізацією і розпадом Золотої Орди, 1480-го утвердили свою незалежність, цей час традиційно в російській історіографії і вважається початком їхньої державності. В українській історіографії у період до 1721 року російську державу традиційно називають Московською або Московією. Щодо назв Велика Русь і Мала Русь, якими маніпулює Путін і російська «наука», стверджуючи, що Велика Русь — то Росія, а Мала Русь — то окраїна. Ще в XIV ст. за почином царгородського патріарха назва Мала Русь використовується спочатку для означення Галицької митрополії, а потім і Галицького-Волинської держави (або ж Королівство Русь), щоб відрізняти ці землі від земель Київської митрополії, Великої Русі, назву якої і вкрали у нас північні сусіди. За козацьких часів термін Мала Русь київські письменники та канцеляристи перейняли для означення східноукраїнських земель. Пантелеймон Куліш, зокрема, писав: «по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна».

На певному етапі історичного розвитку нашої держави назви Русь і Україна стають тотожними і вживаються паралельно, зокрема, в литовсько-руських літописах (їх не вдалося знищити чи переробити на свій лад великій фальсифікаторці української і московської історії Катерині II), за козацьких часів. У документах тієї пори зустрічаємо свідчення про те, що гетьман Богдан Хмельницький хотів визволити весь «руський народ по Віслу», або ж про Гадяцьку угоду Івана Виговського 1658 року щодо федерації Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. В інструкції гетьмана Петра Дорошенка (1670) вживається означення «руський православний український народ». Та й чужинці, наприклад сирійський мандрівник і письменник, син Антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський, який відвідав Київ, а також десятки козацьких міст і містечок, у своєму щоденнику називає Україну Руссю, українців русинами або русами, відрізняючи їх від московитів, як і Московію від Гетьманщини.

Топоніми, тобто назви місцевості, регіону, об’єкти рельєфу чи будь-якої частини землі, часто даються автохтонним населенням, мають дуже давнє коріння та важливий інформаційний аспект. Як не крути, а географічну назву не можна просто так взяти й змінити, тож топоніми — надійні стражі правдивої історії. Претенденти на спадщину Київської Русі й Києва не втомлюються стверджувати, що етнонім Україна завжди означав тільки край, околицю, пограниччя, а ніяк не державу в центрі Європи. Чия ж це околиця, який край чогось?

Темі дослідження терміна присвятили свої праці професор, автор монументальної праці «Історія України-Руси» Михайло Грушевський, видатний український історик і мовознавець Агатангел Кримський, журналіст і дипломат Логвин Цегельський, відомий, зокрема, працею «Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»» (1907), наш сучасник доктор філологічних наук, етимолог Григорій Півторак. Деякі дослідники зауважують, що термін «Україна» дуже давній, ймовірно, давніший за термін «Русь». У словнику української мови Бориса Грінченка ілюстрацією до давньої історії нашої держави є така цитата: «Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, Руською землею її називати».

Утім, вперше назва нашої країни Україна в літописі з’являється в останній чверті XII століття. В Іпатіївському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про загибель у поході переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 році, сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, в 1189-му, «Літопис Руський» повідомляє, що князь Ростислав поїхав до «України Галицької». У Галицько-Волинському літописі згадки про Україну як спільний історичний та етнокультурний простір зустрічаємо під 1213-м, 1280-м, 1282 роками.

Навіть з цих коротких заміток цілком очевидно, що, як писав у XIX ст. український письменник і редактор польського походження Павлин Свєнціцький, «фінсько-угорська Москва» «тільки привласнила собі права слов’янської Русі» і абсолютно не може претендувати на спадщину давньоруської держави. До речі, П. Свєнціцький обстоював окремішність українського народу і першим на Галичині вжив хоронім (назва частини території тощо) «Україна-Русь» та термін «українсько-руський». Автори українофобського фільму «Убить русского в себе» стверджують, що це Павлін Свєнціцький вперше (!!!) вжив слово «Україна» і почав вигадувати українську мову.

Галич — другий Київ

Визначний український історик, академік ВУАН, професор Київського університету Михайло Грушевський, поставивши перед собою наукове завдання дати «образ історичного розвою життя українського народу, або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу», підкреслював, що для «тяглості і безперервності» українського національного життя він використовує назву «Україна-Русь». Його історичні схеми, теорія етногенезу східних слов’ян стали ударом по великодержавній ідеї «загальноруської народності», яку пропагували російські історики Карамзін, Погодін, Соловйов. Михайло Грушевський підкреслював, що Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, і Київський період перейшов не у владимиро-московський, як того хочеться Путіну, і з якого начебто ведуть свій родовід Московія і Російська імперія, а у галицько-волинський ХІІІ в., а потім литовсько-польський ХІV—ХVІ ст. Історик писав: «Володимиро-московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської, вона виросла на своїм корені… Хоча Київська Русь і пересадила на великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київську державу в історію великоруської народності».

Думку Михайла Грушевського поділяв його учень, директор Інституту суспільних наук АН України Іван Крип’якевич, який у своїй книзі «Галицько-Волинське князівство» зазначав: «Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України». Досліджувану тему історик вважав надзвичайно актуальною в той час, коли на порядок денний Кліо поставила питання відновлення політичної самостійності українського народу.

Слід додати, що в Росії історична схема М. Грушевського приховувалася, тож дослідник вирішив ознайомити з нею країни Західної Європи. Викладаючи курс історії України в Парижі, історик провів перемовини щодо публікації своєї роботи французькою та німецькою мовами, а в 1904 році зміг на сторінках збірника Петербурзької академії наук «Статьи по славяноведению» надрукувати українською замовчувану працю «Звичайна схема «Рускої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

Та повернімося у далеку минувшину. У XII—XIII ст. на західних теренах України-Русі підносяться Галицьке і Волинське князівства, що були вдало розташовані, і їх не діставали нападники із степу. Їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах, а території були густо населені. До того ж Галичина мала великі поклади солі, яка була потрібні і в Русі, і в Європі. На Волині великий київський князь Володимир засновує місто Володимир, яке згодом стало її столицею. Саме у цій землі правив правнук «братолюбця, нищелюбця і доброго страдальця за Руську землю» Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич.

Центром Галицького князівства стає Галич, який пізніше назвуть другим Києвом. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович об’єднав два князівства, що мали між собою жваві економічні зв’язки, в єдину державу Галицько-Волинське князівство. В його основі були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони. Це була друга після Київської Русі велика держава на українських землях, котра успадкувала і продовжили її політичні, дипломатичні й культурні, духовно-релігійні традиції. Після коронації Данила Романовича у 1253 році князівство стало Руським королівством.

Заповідний Галич.

Унікальні відомості з історії Галицько-Волинського князівства та про його стосунки з сусідами містить Галицько-Волинський літопис, який охоплює події з 1201-го по 1292 рік, — третя частина Іпатіївського літопису. На думку дослідників, ця хроніка включала візантійські хроніки, в ній також використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся, а ще окремі документи і літописні записи, складені в містах Володимир, Галич, Холм, Пінськ, Любомль, оповідання. Зокрема, оповідання про битву на Калці (ймовірно, сучасна річка Кальчик, права притока Кальміусу, на Донеччині), що відбулася 31 травня 1223 року. Тоді свої мечі з монгольськими туменами під час їхнього рейду у Східну Європу схрестили вої майже 20 князів Київської землі, Волинської і Галицької, Турово-Пінського князівства. На чолі коаліції стояли київський князь Мстислав Романович, галицький князь Мстислав Мстиславович і чернігівський — Мстислав Святославич. Серед них був і князь володимиро-волинський Данило Романович (Данило Галицький або король Данило).

Зведення, як правило, складалися при княжому дворі, і його автори, а це були високоосвічені люди (укладачі галицько-волинського збірника знали грецьку, латину, польську, німецьку, литовську мови), ставали виразниками думок та інтересів князя. Літопис цінний для нащадків не лише тим, що зафіксував низку важливих подій, а й тим, що пронизаний ідеями патріотизму рідної землі, збереження єдності Русі (літописець, зокрема, засуджує бояр, що підривали авторитет князя). Основна ідея цього документа, який починається з повідомлення: «У рік 6709 (1201) почато правління великого князя Романа, що був державцем всеї Руської землі, князя галицького», в обґрунтуванні права Галицько-Волинської держави на Київський спадок.

За завітом Ярослава Мудрого

1238 року Данило Галицький підпорядкував собі Київ. Та князь, як зазначає доктор історичних наук Володимир Сергійчук, «не переніс туди своєї столиці, залишаючись князювати в Галичі. В місті над Дніпром він доручає правити своєму воєводі Дмитру, котрому якраз і випала роль організатора оборони Києва восени 1240 року, коли до нього підступила армія татарського воєначальника Батия. Сам же князь Данило, який під синьо-жовтими прапорами поспішав з військом на виручку Києва, вже під Звягелем дізнався про його падіння. Зупинити навалу Батия в Данила Галицького не було сили, тому орда пройшла землями Галицько-Волинської держави на Захід, хоч при цьому була знекровлена. Коли ж Батий після походу «до останнього моря» несподівано повернувся на схід, Данило Галицький, незважаючи на могутній вплив татар, розпочинає відродження своєї держави. Насамперед він здійснює походи проти Литви й Польщі. В 1243 році захоплює Люблин і Люблинську землю».

Ікона Богородиці Луцької.

Правитель, як і його попередники — великі князі київські Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, розбудовував свою державу, зробив Галицько-Волинське князівство сильним і багатим. Він відновив зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці, серед яких Кременець і Холм, проводив ефективну міжнародну політику, прагнув до зміцнення контактів із Заходом. Данило Галицький, учасник битви з монголо-татарами на Калці, в якій були розбиті головні руські сили та їхні союзники половці й де, згідно з літописом, військо русичів зазнало значних втрат (за літописом 90% війська, хоч цифра, можливо, перебільшена), поставив собі за мету об’єднати Русь для відсічі Золотій Орді, могутнє військо якої повернулося через 17 років після битви на Калці. Навіть втративши свого союзника, правитель Галицько-Волинського князівства сам виступив проти загарбників і в 1252—1258 рр. не раз воював із монгольським воєначальником Куремсою і перемагав його. В прагненні одержати допомогу від Заходу Данило Галицький вступив у переговори з Папською курією і 1253 року прийняв королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV, котрий декларував хрестовий похід європейських країн проти монголо-татар. Втім, запланований похід не відбувся...

Данило Галицький — один з найяскравіших історичних діячів Середньовіччя, був першим в історії українського народу визнаним у Європі королем. Він увійшов в історію як великий реформатор, далекоглядний політик і мудрий дипломат.
«Мусимо визнати: півтораста років існування Галицько-Волинського князівства засвідчило про спроможність наших предків консолідуватися для творення власного самоврядування, яке визнавала Європа. І в цьому його роль як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була надзвичайно важливою. Саме Галицько-Волинське князівство підтримало ідею української державності на землях автохтонів-хліборобів, обороняючи їх від поневолення агресивними сусідами. Крім того, продовжуючи кращі традиції української національної культури, воно разом з тим забезпечило плідний вплив на неї західноєвропейських цивілізацій», — резюмує Володимир Сергійчук.

Фото з відкритих джерел.