22 травня, 160 років тому, в історії нашого народу відбулася подія, яка кардинально вплинула на подальший розвиток української нації — вдячні Шевченкові земляки виконали заповіт свого духовного батька: навіки — і духом, і тілом — бути з Україною. Цього дня на високій кручі над Дніпром відбувся похорон Тараса Шевченка, який своїм талантом і пристрасною любов’ю до України змінив свідомість багатомільйонного народу.

Минали роки, і дедалі більше приходило усвідомлення масштабу події, про яку через півстоліття надзвичайно точно відгукнулась відома українська діячка і педагог Софія Русова: «Можна лише стверджувати, що до 60-х років не було українського суспільства: були літературні гуртки, були окремі родини та особистості, проникнуті національними симпатіями. Похорон Шевченка — ось перший факт громадського національного життя в Україні».

Про земні шляхи Тараса Шевченка, становлення канівського меморіалу та вшанування великого сина українського народу поділився своїми роздумами шевченкознавець, заслужений працівник культури України, дипломат і багатолітній хранитель Тарасової гори Ігор Ліховий (на знімку).

«Він став володарем у царстві духа...»

«Благоговій же до граду нашого, Україно; у нас покоїться прах Тараса Шевченка!» — ці пророчі слова протоієрея Успенського собору у Каневі Гната Мацкевича, виголошені ним у день перепоховання Кобзаря 10/22 травня 1861 року, стали програмними для сучасників поета та наступних поколінь українців.

Далекоглядний канівський панотець, здійснюючи обряд погребіння поета на високій Чернечій горі, у своєму молитовному слові звернув увагу учасників цієї історичної події на її важливість та закликав по-новому подивитись на цей чин: «...прах його тут — у нас; але дух його, перебуваючи в обителі Отця Небесного, витає у цьому місці; тут, на одній із найвищих і крутих гір дніпрових упокоїться прах його, — і, як на горі Голгофі, видимій для всього Єрусалима та Іудеї, подібно хресту Господньому, постане хрест його, видимий здалеку! Зри, Україно, на могилу Тараса Шевченка, дивися та молись!..»

Як згадував Григорій Честахівський (виконавець поетичного заповіту Шевченка та ініціатор його поховання у Каневі), одразу ж після перепоховання Кобзаря чи точніше — повернення його тілом і духом на рідну землю, ця могила отримала від місцевих жителів нову назву — Тарасова гора і стала місцем прощі мільйонів земляків геніального українця. А з часом — і дороговказом для представників інших народів і країн у їх пошуках правдивої України.

За свій короткий, сорокасемирічний вік Шевченкові випало звідати багато випробувань та страждань: від народження пізнати рабство; завдяки своєму таланту у віці 24 років стати вільною людиною і вже через два роки прославитись своїм «Кобзарем»; знову втратити свободу — на ціле десятиліття, з тим, щоб, здолавши численні випробування, загрози і спокуси, зберегти чистоту серця і щирість митця та гідно завершити свій життєвий шлях із мрією назавжди повернутися в любу його серцю Україну.

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм. ...

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко», — писав про поета у 1914 році Іван Франко.

...Тарас покинув Україну ще підлітком — коли козачком Енгельгардта від’їхав до Вільно за місцем служби поміщика. «За час моїх мандрів вдалині від моєї милої батьківщини я уявляв її такою, якою бачив у дитинстві — прекрасною, грандіозною, а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше», — згодом розповість він про свої дитячі враження про рідний край у повісті «Княгиня».

Тож заради цього повернення до свого уявного українського раю Тарас Григорович був готовий відмовитись від усіх справді важливих для його самореалізації, як поета та художника, благ столиці — Академії, Ермітажу, бібліотек, театрів, музеїв, літературно-мистецьких салонів, де щиро цінували його талант численні шанувальники та шляхетні приятелі.

Але чому ж тоді саме з повітовим Каневом та його мальовничими околицями Шевченко пов’язував свої подальші плани щодо придбання ґрунту під садибу, будівництва будинку, омріяного шлюбу з простою українською дівчиною та працю гравера-офортиста?

З дитинства і все своє життя цікавився Тарас Григорович минувшиною свого краю. Не маючи змоги отримати класичну системну освіту, він завдяки народним пісням і переказам, легендам, літописам та іншим історичним джерелам самостійно формував власну візію історії рідної землі.

Вивчаючи козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, «Історію Русів», читаючи книжки сучасних йому істориків, Шевченко, очевидно, не раз відзначав присутність Канева майже на усіх етапах української історії, що й знайшло відображення у його творах. Адже саме тут, у самому центрі України, відбувались чи не найголовніші події з минувшини нашого народу: «У нас воля виростала, / Дніпром умивалась, / У голови гори слала, / Степом укривалась!» — писав він у своєму програмному посланії «І мертвим, і живим...»

Цей край настільки зачарував Шевченка своїми ландшафтами, історією і місцем в етногенезі української нації, що поет сподобив спочатку опоетизовану його приятелем і відомим істориком Михайлом Максимовичем Чернечу гору, але потім вимушений був погодитись на більш реальний варіант — ділянку між Каневом і Пекарями, що її саме тоді продавав власник Межиріцького маєтку Парчевський.

Під враженням від Канева поет пише Варфоломію Шевченку 20 серпня із Прилук, ще в дорозі до Петербургу: «...мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали». І вже із столиці 10 вересня благає свого побратима швидше придбати йому омріяну землю: «Та ти вже там роби, як знаєш та умієш, та тільки зроби, бо мені й досі сниться Дніпро і темний ліс під горою».

Дорога додому — на «Вкраїну милу»

Та доля поетова склалася так, що не судилося йому одружитися й оселитися на дніпрових кручах. Замість весілля друзі зібралися провести Тараса Григоровича в останню дорогу. Смерть прийшла несподівано — на світанні 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року, після тривалої хвороби Шевченка не стало. З огляду на відсутність офіційного дозволу на перевезення тіла в Україну, вирішено було його поховати тимчасово в Петербурзі. Але уже у день смерті вірні і шляхетні поетові друзі поклялися зробити все можливе, щоб згодом перевезти Кобзаря в Україну, де він мріяв жити і працювати над відродженням рідного краю.

Це сталося 22 травня 1861 року. Відтоді, впорядкована Григорієм Честахівським за зразком козацького поховання, поетова могила стала місцем прощі українських патріотів і представників інших народів.

Ознак всенародного меморіалу могила почала набувати влітку 1884 року, коли Тарасів троюрідній брат Варфоломій Шевченко добився у губернатора дозволу поставити замість простого дубового хреста величний чавунний хрест-пам’ятник та побудувати хату-сторожку, в якій невдовзі Київська Стара громада започаткувала народний музей, відомий як «Тарасова світлиця».
Про те місце, яке історія відвела Шевченковій могилі у творенні української політичної нації у кінці ХІХ — початку ХХ століття, свідчать численні документи та спогади відвідувачів меморіалу. На прощу до Канева йшли Павло Чубинський, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Микола Лєсков, Василь Стефаник, Шолом-Алейхем, Райнер Марія Рільке, Іван Бунін, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Микола Реріх, Євген Вахтангов, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Чехов, Павло Тичина, Василь Симоненко...

Особливим драматизмом позначений період відзначення Шевченкових ювілеїв 1911 та 1914 років, боротьби українців за свою незалежну державу у ХХ столітті. Весною 1918 року особисто Симон Петлюра розсилає на підконтрольні українській владі території звернення «До всіх урядових та громадських установ Української Народньої Республіки» з програмою створення у Каневі сучасної шевченкознавчої інституції та призначає київського письменника і видавця Василя Короліва-Старого уповноваженим з догляду за могилою. Вражаюча за намірами, як на ті непевні часи, програма передбачала не лише «причепурити хату на горі біля могили, влаштувати в ній бібліотеку, читальний зал і кабінет для праці письменників і художників», а й телефонізувати Тарасову Гору, встановити приплав та плавучий готель, книжковий кіоск, побудувати помешкання для туристів. Але найголовніше — «визнати святу могилу національною власністю» та «вивласнити в радіусі п’яти верстов, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола могили».

Поразка УНР відклала ще на сім років питання створення заповідника. І тільки після тривалих дискусій та істотних обмежень радянська влада прийняла 20 серпня 1925 року постанову РНК УСРР, якою оголосила «територію могили Т. Г. Шевченка коло міста Канева, загальною площею в 4 десятини, за державний заповідник», — але меншу у 500 разів, ніж обґрунтована науковцями територія.

Подальші події на Тарасовій горі показали увесь трагізм української культури і цинізм більшовиків, коли влада з одного боку робила певні кроки для популяризації Тараса Шевченка як виразника інтересів народу, щоправда, насамперед як «революціонера-демократа» комуністичного спрямування, а з другого — немилосердно фізично винищувала людей, які жили за заповітами Кобзаря. А при цьому ще й безсоромно фальсифікувалась його творчість, і навіть 22 травня цілі десятиліття було накладено заборону вшановувати поета і його перепоховання в Україні.

...Новим етапом діяльності Шевченківського національного заповідника, а саме таку назву і статус заклад дістав завдяки всенародній підтримці у боротьбі проти забудови заповітних Шевченкових краєвидів та відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1989 року № 287, стали роки «перебудови» та перші десятиліття незалежності України. Тоді, у пошуках життєдайного Кобзаревого слова, на Тарасову гору звідусіль пішли сотні тисяч людей, і Шевченко у своїй духовній величі піднісся для нових поколінь національним пророком, «апостолом правди і любові», який закликав до виконання його заповітів, серед яких найголовнішими є «Свою Україну любіть, / Любіть її...» та «У своїй хаті своя правда, / І сила, і воля...». І починаючи з 1989 року, у день перепоховання Кобзаря, у Каневі традиційно відбуваються масові народні зібрання. Від стін давнього Свято-Успенського собору, де 20—22 травня 1861 року стояла домовина з тілом великого сина українського народу, щороку вирушає урочиста хода «Останнім шляхом Кобзаря». Жива людська ріка на багато кілометрів розливається вулицями міста і невпинно тече до підніжжя Тарасової гори, піднімаючись хвилею всенародної любові до місця вічного спочинку поета.

За роки незалежності значно зросла територія заповідника, утричі збагатилась його музейна колекція, а до 200-ліття поета здійснено комплекс ремонтно-реставраційних робіт із завершення будівництва музею та надання йому виразно національних рис згідно із задумами архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка. Але й нині для хранителів меморіалу найголовнішим завданням є захист заповітних Тарасових видноколів — унікальних лівобережних ландшафтів — від промислової забудови. І в цій одвічній боротьбі за Шевченка своє останнє і вирішальне слово мають сказати парламент та уряд незалежної України, виділивши кошти для повернення у державну власність безвідповідально приватизованих у 1990-х роках промислових об’єктів, і цим назавжди захистити всенародну святиню та нарешті створити умови для занесення її до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що стало б найкращим відзначенням сторіччя першого в Україні заповідника.

Нові можливості для науковців заповідника та міської громади відкрило входження 2008 року до його складу музеїв — історичного та народного вжиткового мистецтва, а також бібліотечно-музейного комплексу. Все це створює широкі можливості для збереження пам’яток історії і культури та довкілля. А в центрі Канева нині реалізовується масштабний проект — Шевченківський культурний центр, відкриття якого заплановано на 24 серпня, до 30-річчя Незалежності України.

Тож кожен, хто у пошуках неповторних вражень та з метою пізнання своєї батьківщини, визначення місця України у світовій історії виявить бажання пройти шляхами Тараса Шевченка та відвідає Шевченківський національний заповідник у Каневі, повною мірою осягне велич меморіалу й збагне слова незабутнього Кобзаря:

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Фото з архіву Ігоря ЛІХОВОГО.