Україна — «епохи розвинутого феодалізму»

Почнімо з того, що, окрім постійних «революцій», у нас кожні наступні вибори дедалі більше схожі на війну, а за наслідками вони вже давно стали потужними цунамі чи землетрусами. Причина тут одна: пройшовши в самостійному плаванні 22 роки, Україна, а точніше, її владна та економічна еліти, не дійшли думки, що вже час епоху «розвинутого феодалізму» міняти на хоча б поганенький, та капіталізм. Який, коли послухати непомітних в успіхах своєї боротьби «борців за наш трудовий народ», теж не подарунок, однак він все-таки прогресивніший за феодалізм.

Яку долають тільки «втікачі»-заробітчани чи інші надзвичайно енергійні у своїй діяльності індивіди. Хоча головна ознака феодалізму — це все ж наявність першого і другого соціального стану, на утримання якого має важкою працею заробляти третій стан та всі інші громадяни. Перший та другий стани епохи королів Людовіків (напередодні Великої французької революції 1789 року) — в українському, зрозуміло, виконанні, — це верхівка добре збереженої української радянської номенклатури та наближені до неї кілька десятків олігархічних сімей.

Через те, схоже, у нас «допомагати» середньому та малому бізнесу будуть вічно — до самого його винищення. І спрощувати нормативну базу будуть теж до тієї миті, доки не розвалиться остання хата, бо нової збудувати вже не вийде. І навіть жебрацькі пенсії та зарплати бюджетникам можна буде сплачувати тільки після отримання закордонних кредитів. Бо коли вся ділова активність доведена майже до ручки, то хто і чим наповнюватиме бюджет?

Тут, мабуть, буде доречним зауважити, що історія відомої компанії Sony починалася в кімнаті токійського будинку, в якому ще не розібрали завалів після американських бомбардувань, а Honda — із велосипедної майстерні. Для нас подібне — не фантастика, а скоріше — справжнє потойбіччя. Бо в Україні  Акіо Моріта та Масару Ібука (засновники Sony) поклали б роки життя, щоб приватизувати ту кімнату і отримати всі необхідні дозволи для початку роботи.

Причина такого стану справ одна. Із самого початку державне будівництво в Україні базувалося на неафішованих постулатах класиків радянського марксизму. Що будь-яка національна держава будується національним капіталом (пригадайте отой не раз облаяний «український буржуазний націоналізм» з наголосом на середньому слові) і заради нього. А коли в Україні — незалежній, самостійній і далі по списку (але з репутацією номенклатурного раю) активно протидіяти малому і середньому бізнесу, то і де той капітал візьметься? Він буде тільки олігархічним, наближеним до тієї ж номенклатурної верхівки і робитиме якісь квазіуспіхи лише у режимі найбільшого сприяння та за рахунок інших — не наближених. Номенклатура ж на базі колишньої, відверто скажемо (хоча хтось і образиться), колоніальної адміністрації, космополітична. Вона ходила на роботу за червоних, ходить за білих, ходитиме і за тих, хто у крапинку. Україна їй об’єктивно не болить. Олігархія, у свою чергу, має у розпорядженні фантастично багату державу. І не тільки тому, що, як кажуть у народі, — 22 роки крадуть, і ще є що красти, а тому що сьогодні ВСЬОГО ВИСТАЧАЄ ВСІМ. Умовно кажучи, і платити данину ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ «Газпрому», і себе коханих не ображати, а ще й щоб якісь цілком достатні крихти і до народу доходили.

Інша справа, коли б комусь і чогось не вистачало б! Тоді б ми жили у зовсім іншій країні. Бо й наших багатих відвідала б думка, як на початку XX століття вона вразила їхніх давніх колег із Польщі, Чехії та Угорщини. Що друзяки з Петербурга, Берліна та Відня — славні хлопці, але у них є свої діти та онуки... А у тих, хто у Варшаві, Празі та Будапешті — свої. Через те потрібно ПОЛИШАТИ ІМПЕРІЇ та будувати свої НАЦІОНАЛЬНІ держави. Які, виявляється, неможливі без мови (у Чехії її відродили просто з нуля), без патріотизму, без культури тощо. І на все це — хто б міг подумати — вимагаються гроші, та ще й чималі! Україна свого часу цю «станцію проїхала», та й сьогодні з означених вище причин згадані думки поки що не актуальні. Тому наші вибори — це війна. І навіть не за владу — її, спасибі придуманому для Латинської Америки неоколоніальному принципу «керованої демократії» (який і нам згодився), ніхто з рук не випускає, а за «розстановку на Мавзолеї». Тільки не заради близькості до «генсека», а, як влучно зауважив народ, «до корита».

Є підозра, що коли країною б правив такий ненависний комусь капітал, то він би знайшов спосіб належним чином підбирати собі ефективних менеджерів, яким би й справді можна було б довірити державу. Виявляється, найкраща для цього технологія — це справді чесні вибори. Які минули, закінчилися, а багато хто цього й не помітив. Бо чи цікаво кому на нормальній фірмі — хто там тепер директор? Ми ж, на жаль, докозакувалися до того, що нам навіть і на фірмі це вже цікаво, бо найчастіше директорів міняють, щоб довести підприємство до банкрутства і далі забезпечити вдалу рейдерську атаку. Проклятому ж «капіталу» рейдери не потрібні, як і пам’ятники будь-кому. Не потрібні й ідеології, носії яких урочисто обіцяють вистріляти всіх «поміщиків та капіталістів» у 24 години. У нас же такі ідеології ледь не на «ура» проходять. І тому найповажніші люди, зі статками в десятки мільйонів зелених американських грошей, є їхніми гуру та першосвящениками...

У ситуації, коли всім всього наче вистачає, але коли все немиле, достатньо іскри, щоб навкруги запалало. До речі, про суспільство нещасних і невдоволених. Сучасні політтехнологи вважають, що нейтралізувати будь-який супротив найефективніше з допомогою деморалізації населення. 

Наслухавшись подібного, бідний обиватель вже радий, що сам в живих залишився, і ще глибше залазить під описану колись Аркадієм Райкіним «ковдрочку».

Але повернемося до іскри. Що є першопричиною всіх останніх подій і в Україні, і всього пов’язаного з нею за її межами? Цього ніхто не приховує — це позиція братерських сусідніх держав. (Зав’яжемо цей факт у вузлик і міцно затиснемо у кулаці — щоб не загубити). Власне, обиватель знає лише про фактично економічні санкції проти України та її підприємств. Про це ЗМІ, спасибі їм, писали і говорили багато. А про що не говорили? Про те, що коли митниця чи головний санлікар підв’язані до того, аби дочавити Україну, то ті, хто спеціально існує для дій за рубежем — МЗС, спецслужби, потужні російські державні монополії, то вони, по-вашому, увесь цей час що — чекали з моря погоди? Сумнівно.

Пам’ятається, у 2008 році Україна була в кроці від підписання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ НАТО). Однак не вийшло — на саміті в Бухаресті ми були «за», а ось всього лише троє із кількох десятків наших партнерів по переговорах — Німеччина, Франція і Угорщина — проти, і все. Найцікавіше те, що майже двомісячне «шаронадування» в українському парламенті напередодні саміту виявилося нічим іншим, як забезпеченням алібі для кількох поважних європейських політиків. Які ж, ви самі розумієте, не можуть здати Україну братній Росії за трохи дешевший газ, а виключно через те, що там народ виступає проти НАТО... За компанію, разом із Україною, ПДЧ позбавили і Грузію, де на той час (ще 5 січня 2008 року) і референдум провести встигли. На ньому 77 відсотків грузинів сказали «так» вступу своєї країни до НАТО. А ось 8 серпня 2008 року почалося багатьом пам’ятне «принуждение к миру», у якому потім ще й Грузію звинуватили...

До речі, про те, що, вибачте на слові, Україну тоді у 2008 році «злили», відверто заговорили лише влітку цього року, та й то у роздумах, ЗА ЩО ЦЬОГО РОКУ НАС ЗІЛЛЮТЬ? На жаль, сучасна світова дипломатія лише тим відрізняється від розбійницького притону, що серйозно дискредитує останній. Тому розумні люди пильно стежили за розвитком подій навколо Ірану та Сирії. А що, коли нас на більш активний розвиток їхньої долі поміняють? Але взагалі кепські новини надійшли із зовсім іншого боку. Це коли 19 вересня в Печорському морі було затримане судно Arctіc Sunrіse з активістами «Гринпіс» на борту. Одразу кілька дипломатичних відомств об’єднаної Європи взялися визволяти бранців. І ось диво дивнеє! Гуманний санкт-петербурзький суд випустив 13 із 30 затриманих. 

Але й це ще не вся правда. 3 грудня надійшло ось яке повідомлення «РИА-НОВОСТИ» (мовою оригіналу): «Президент России Владимир Путин принял находящегося с визитом в Москве генерального секретаря Совета национальной безопасности, директора службы общей разведки Саудовской Аравии принца Бандара Бен Султана». Вже одна така зустріч відбулася у кінці серпня поточного року і тоді сума оборудки, за здачу Росією Сирії, називалася просто фантастична: 15 мільярдів доларів «чистими» плюс преференції у торгівлі зброєю, газом та нафтою ще приблизно на таку ж суму. Окрім загальних фраз про «позитивну динаміку», про зустріч, яка за дивним збігом обставин відбулася після провального Вільнюса, нічого не відомо. З цього приводу зауважимо лише таке: принца Бандара Бен Султана називають сьогодні ключовою (коли не головною) фігурою у визначенні зовнішньої політики Саудівського королівства.

А тепер повернімося до затиснутого в кулаці факту. І тверезими очима поглянемо на чудово скоординовані дії російських ЗМІ та їхніх фактичних філій (у рамках горезвісного «єдиного інформаційного простору») на українському напрямку. Та каністри з бензином, фігурально висловлюючись, із рук не випускають! Нагнітаючи ситуацію так, що вже й правовірні прибічники Партії регіонів готові взятися за вила і кілки на боці Євромайдану.

Стоп-стоп! А ви впевненні, що найбільший противник нашої євроінтеграції (повернемося до нашого вузлика) АКТИВНО СПРИЯЄ ОСТАННІЙ ВСІМ МАСИВОМ свого «Агітпропу»? Мабуть, що ні. То про що тоді мова? Про елементарну дестабілізацію ситуації в Україні.

Пильний погляд на телекартинку російських каналів (та й т. зв. українські мало від них відстають) дає змогу дійти висновку: «підтримка» українського Євромайдану тут відбувається вельми оригінально. Коли в попередні роки АБСОЛЮТНО різні політичні сили в Україні де-факто і НАЙДИВНІШИМ чином давали зрозуміти Європі, що нічого нам в ЄС робити, «бо у нас Юля сидить», а рівно — «бо у нас є ВО «Свобода», то тепер з’явилися нові аргументи. «Бо в Україні б’ють мітингувальників і журналістів, бо міліція організовує провокації, бо влада не дослухується до народу» тощо. І це на тлі того, що звірства спецпризначенців у деяких інших країнах набагато масштабніші.

Отже, у тих, хто виставив Україну на торги, тепер з’являється алібі, незрівняне із «шаронадуванням» 2008 року. Але, на жаль, не це найгірше. Бо звернімо ще й увагу на те, що дехто за кордоном очікує, коли Україна, як у вірші Дмитра Бикова «Ты приползешь на карачках с огромной кастрюлей борща!». Тобто із новими відданими за безцінь стратегічними активами. Чи розуміє це хтось? Так, але їх, на жаль, так мало. Як і тих, хто розуміє, що численні братерські НДІ, котрі «горбатяться» над проблемами психології натовпу, навчилися однією лівою використовувати найпрогресивніші пориви молоді й старшого покоління, студентів та їхніх професорів, академіків і бомжів саме в тому напрямку, у якому потрібно ЇХНІМ РОБОТОДАВЦЯМ.