Змінили громаду

Тут проживає майже 800 осіб. Осницьк компактний і затишний. А люди — надзвичайно допитливі.

— А навіщо Рокитнівський район ліквідували? — запитує старожил Василь Аксьонов (на знімку).

— Реформа, — відповідаю.

— А не гірше буде? Я вже пережив раз, приєднували нас до Сарн у 60-х, та нічого з того не вийшло. Повернули назад. І зараз та сама історія.

У 84 роки Василь Ілліч має чудову пам’ять і почуття гумору. А якби ще слух не підводив, то вже б не раз з’їздив під Верховну Раду, бо, каже, — непорядок.

— Ви як із Сарн їхали, то бачили, які в нас дороги? А в нас тут щебзаводи. Раніше було п’ять, всі працювали, а тепер — два. А інші чого стоять? Де керівництво? — риторично запитує чоловік.

Василь Ілліч — корінний житель Осницька. Тут народився і прожив усе життя. 44 роки пропрацював на заводі в Томашгороді, починаючи з бурильника та закінчуючи головним механіком. А загалом стажу має 48 років. Пригадує ще, як на річці Льва працювали водяні млини, а старші люди розповідали, як по течії сплавляли деревину.

— Дуже красиві місця були там, де нині водосховище. Луг, лісок, берег, а як зацвітуть навесні фіалки — очей не відвести, — доповнює чоловіка Ангеліна Аксьонова, яка приєдналась до розмови на подвір’ї.

Ангеліна Михайлівна родом із Курганів (село нинішнього Рівненського, колись Березнівського району). А в Осницьку оселилася з 1958-го —тоді побралася з Василем Іллічем. Подружжя нажило чотирьох дітей, мають 9 внуків і 8 правнуків.

Ангеліна Аксьонова все життя пропрацювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. Вперше школу в Осницьку відкрили в 1922 році в однокімнатній селянській хаті та впродовж року викладали українською мовою. Згодом місце розташування навчального закладу змінювалось, а дітей навчали польською.

Нині Осницьку гімназію відвідують майже сто учнів. Вона розміщена у затінку в одноповерховому, старенькому, але охайному приміщенні. До річки звідти — рукою подати. А за нею «Дуби» — особливе місце для місцевих. Це залишки діброви на правому березі Льви. Окрім віковічних дерев там є криничка з джерельною водою. Вода там завжди чиста та прохолодна.

— Нещодавно ми з учнями чистили її. Ми щороку це робимо, доглядаємо за нею. Так наші діти вчаться поважати свою землю та історію села, — розповідає вчителька біології та географії Людмила Сахневич.

Там, поміж дубів, місцевий житель, ветеран війни із власної ініціативи та за власний кошт встановив хрест і табличку з переліком солдатів, які загинули у Другій світовій війні. Щоб їх пам’ятали.

Дослідниця ріднокраю

Місцева історія для осничан важлива. Селяни легко розповідають, де були панські маєтки, єврейські поховання, переповідають легенди. Не залишила шансів молоді забути давню історію села Осницьк Ганна Близнюк (на знімку), яка видала книжки про минуле рідного краю: у 2016-му -історико-краєзнавчий нарис «Осницьк: село мого життя», а в 2021-му — книжку про Томашгород.

Дослідниця переконана, що селу Осницьк уже понад тисяча років. Неподалік села розташоване урочище Курган. За давніми переказами, там поховані предки, які загинули від навали татар. У 2011 році працівники Рівненського інституту Археології НАН України провели в Кургані археологічну розвідку. Зібрали уламки гончарних посудин ІХ — початку ХІ століття.

— Інформацію беру звідусіль, але завжди перевіряю. Я працювала на Томашгородському каменедробильному заводі лаборанткою. Як розпався Союз, його орендували поляки. І в нас розпочалась комп’ютеризація робочого процесу. Мені було вже за 50, коли я опановувала комп’ютерну техніку. Але над своїми книжками працювала вже за комп’ютером. Та й нині шукаю в Інтернеті нові дані, історичні факти, але надсилаю запити в архіви, щоб підтвердити чи спростувати їх, — розповідає.

Окрім історичних і краєзнавчих книжок жінка пише вірші. Має збірку «Свята обитель». Нещодавно Ганна Близнюк знайшла собі ще одне заняття до душі. Почала вишивати торбинки. З ними ходить всюди: і в ліс, і в магазин, і на зустрічі літературно-мистецького об’єднання «Рокита» в Рокитне. Каже, зручно та гарно.

Кінна ферма вже без коней

Чимало артефактів розташовано на території приватного підприємства «Імпульс», яке діє в селі з 1993 року. Екскурсію провів Микола Кушнір.

— Ось тут, — показує в бік ставка Микола Захарович, — при упорядкуванні території розрили великий склад пошкоджених часом колод. Зі спогадів жителів Осницька, цілу зиму сільські чоловіки заготовляли деревину в лісі, звозили її на склад до річки, в’язали у плоти і весною у час повені сплавляли. А під час окупації села на місці підприємства стояли бараки, в яких жили німці. Вони в роки війни охороняли три залізничні мости та переїзд.

Пізніше саме тут була кінна ферма. Микола Кушнір зізнається, що коні в Осницьк потрапили випадково:

— Я побачив, як відбуваються змагання з конкуру в Миколаєві. І одразу ж вирішив, що теж хочу утримувати коней. Верховою їздою займались разом із дружиною. І майже кожен день розпочинали з прогулянки верхи. Згодом дружина пройшла спеціальне навчання та почала розвивати іпотерапію — метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем, адаптованим до можливостей хворого в опануванні верхової їзди. Діти з діагнозами ДЦП, аутизм, олігофренія приїжджали в Осницьк з різних куточків України. І кінна реабілітація давала свої результати. Батьки та діти бачили поліпшення. Мали 15 коней. Нині не залишилось жодного.

Тепер на території «Імпульсу» росте, здається, все, що лише можна вирощувати: хвойні рослини різноманітної форми та величини, яблуні, горіхи, часник, цибуля, полуниці і навіть гриби. «Торік вперше посадив міцелій. Робив усе за інструкцією.

Тепер чекаю, чи виросте», — каже Микола Кушнір.

Людей тримають заводи

Біля магазину в центрі села зустріли Володимира Прита. Він живе в Осницьку від народження — вже 70 років. Працював на залізниці в селищі Томашгород.

— Потяги складали, відправляли. У нас тут п’ять заводів було — роботи непочатий край. На Білорусь усе переважно відправляли, Львівщину. Нині два заводи працюють, але слабенько. А ми тепер не живемо, а виживаємо. Якщо на ліки треба, то немає за що жити далі, — каже чоловік.

Але саме ті заводи, на думку Володимира Прита, ще тримають у селі молодь. Робочі місця є, тож не всі ще на заробітки повтікали.

А дітей до року у селі лише четверо. Та патронажна медсестра Ірина Пехотіна запевняє, що про зменшення народжуваності не йдеться:

— Кожного року по-різному. Буває народжуваність спадає, а буває і навпаки.

Ірина Миколаївна працює у ФАПі вже 15 років. Проживає в Рокитному, але через зручне сполучення та регулярні автобусні рейси щодня легко долає 8 кілометрів до роботи. Крім неї у ФАПі працюють завідувач Олена Ковальчук і санітарка Галина Терещук. Пандемія в Осницьку, за словами медиків, пройшла спокійно, хворіли у легкій формі. Раніше, до утворення територіальних громад, в Осницьку була міжлікарняна аптека. Нині за ліками люди їдуть в Рокитне. Кажуть, незручно, особливо для пенсіонерів.

Грибів можна назбирати навіть біля хати

За 3 кілометри лісовою дорогою від села розташоване Осницьке водосховище з площею дзеркала 166 гектарів (на знімку).

Його створили в 1985 році. І нині це третє за величиною водосховище в Рівненській області. А між Осницьком і водосховищем є мальовниче озеро заплавного походження — Чорне. Свою назву воно дістало через колір води завдяки численним завислим часточкам торфу. На його березі можна побачити обгризені та повалені дерева — робота бобрів.

Вони заселили ці місця в середині 1950-х pоків. Щоб зберегти їх поселення, в басейні річки Льва створили Осницький заказник площею 300 гектарів.

Люди ходять по чорниці та гриби. Переконують, що місця тут дуже врожайні. Іноді назбирати грибів можна навіть у власному дворі.

Про своє село жителі Осницька кажуть, що воно організоване та комунікабельне. А люди гостинні, працьовиті та дружні. Своїми силами збудували Свято-Троїцький храм. А ще радіють, що нині люди тут розбудовуються, а не виїжджають в Томашгород, як раніше. Дві великі площі в селі не так давно роздали людям під забудову. Тож вірять, перспективи є.

Фото Василя СОСЮКА.