Здобувши незалежність і отримавши визнання інших держав, Україна мала би стати повноправним членом міжнародної спільноти. Але так буває лише в теорії. На практиці Європейський континент, та й світ загалом, розмежований на зони впливу, розділений «червоними лініями», відокремлений за принципом бідний-багатий, де одні країни вважають за можливе визначати зовнішню, а часто й внутрішню, політику інших. Такий стан речей з початку 1990-х не тільки не змінився на краще, а й погіршився. Використовуючи свою військову силу, місце в Раді Безпеки ООН і ядерний статус Росія анексувала український Крим і розв’язала війну на Донбасі, окупувавши значну частину територій регіону. Президент РФ Володимир Путін під час нещодавньої великої прес-конференції спокійно заявив, що Росія діятиме у межах своїх «червоних ліній», а де вони проляжуть, визначить вона сама. Про те, який вигляд має Україна на геополітичних картах Європи, «Голос України» поговорив із старшим аналітиком Безпекового центру «Європейські цінності» Давидом СТУЛІКОМ (на знімку), який до того, як приєднатися до європейських аналітиків, тривалий час працював в Україні дипломатом.
— Поняття «червоних ліній» у геополітиці активно використовували в часи холодної війни. Проте сьогодні його знову взяли на озброєння російські політики, особливо стосовно України. З чим, на вашу думку, пов’язаний поворот до термінології радянських часів?
— Росія, передусім, прагне визначити кордони своїх впливів, хоче нав’язати їх західним країнам, членам НАТО та ЄС. Це по-перше. По-друге, Росії потрібно нарощувати істерику всередині свого суспільства, Москва прагне показати, що існує небезпека для держави, передусім з боку НАТО, що проти неї діють агресивно. Тут для власної публіки важливо продемонструвати, що Росія готова до протистояння у цьому вигаданому конфлікті. Адже не Захід нападає на Росію, а якраз Росія.
Це (звернення до «червоних ліній». — Ред.) є також гарним приводом для того, аби виправдати збільшення кількості військових поблизу західних кордонів, проведення там військових навчань. Це алібі для таких дій.
Крім того, Володимир Путін сказав, що «червоні лінії» Росія окреслить там, де сама забажає. Тобто російська влада прагне посіяти відчуття невпевненості на Заході й непередбачуваності дій Путіна. Ця стратегія спрямована на те, щоб залякати Захід, тримати його на дистанції.
— Це не є бажанням Путіна приміряти на себе роль Сталіна в часи Ялтинської конференції, коли він разом з Рузвельтом та Черчиллем вершив долі світу?
— Путін обіцяв відновити велич Російської імперії. Тобто тут він грає роль такого собі збирача російських земель. Але все це спрямовано на внутрішнього споживача. Водночас він, безперечно, прагне нав’язати Заходу, й передусім президенту США Джо Байдену, розмежування зон впливу; він хоче разом з Байденом вершити долі інших країн — України, Білорусі, держав Центральної Європи, аби це відбувалося навіть без участі цих країн, як на Ялтинській та Потсдамській конференціях.
— Від початку 1990-х Україна нагадує буферну зону. Цьому сприяла передусім політика багатовекторності, яку намагалися проводити тодішні президенти Л. Кравчук та Л. Кучма. Проте чи не здається вам, що і євроспільнота в ті часи сприймала Україну саме як буфер?
— Гадаю, що ні. Адже Україна створила зону вільної торгівлі з ЄС, поступово інтегрується в економічний простір Європи, стає його частиною. Наприклад, Україна стала частиною енергетичного ринку. Ви знаходитеся на кордоні Євроспільноти, але це не є буферною зоною. Ви є східним флангом європейських спільнот. Раніше ними були Польща, Угорщина та Словаччина. Частково ви вже стали частиною інституціоналізованої Європи. Щомісяця ці зв’язки посилюються.
Водночас віднесення України до буферної зони є російським дискурсом. Насправді це не так.
— Україна визначилася з тим, що метою її зовнішньої політики є вступ до Євросоюзу та НАТО. Проте не всі країни — члени ЄС з цим погоджуються. Наприклад, Нідерланди ратифікували Угоду про асоціацію лише за умови виключення з цього документа перспективи членства України в ЄС. У чому причини несприйняття України в деяких державах ЄС?
— Я би не конкретизував так питання. Бо якби в Нідерландах був референдум стосовно того, чи готові нідерландці до розширення ЄС іншими країнами, то вони б теж сказали «ні». Це не питання України, це відображає настрої всередині ЄС щодо подальшого розширення. Зараз не кращий момент говорити про перспективу членства для будь-якої країни. Мова й про держави Західних Балкан, і про Туреччину. Нині в Євросоюзі така суспільна думка (яка негативно налаштована на подальше розширення спільноти. — Ред.). На жаль, вона має відношення до України, але не варто це сприймати як щось антиукраїнське. Розмови про розширення сьогодні не на порядку денному в Європі.
— Але ситуація може змінитися?
— Гадаю, що так. В Україні варто зрозуміти одне: потрібно менше нарікати, а більше змінювати країну, піднімати економіку, використовувати всі інструменти інтеграції в європейську спільноту (передусім, це питання промислового безвізу, про який в Україні сьогодні багато говорять). Тобто є багато сфер, де можна робити конкретну роботу.
До речі, в квітні ЄС відкрив для України можливість брати участь у програмі PESCO. Це проекти військової співпраці. Узагалі це внутрішня програма для країн ЄС, і запрошення України долучитися є винятковим. Усіма цими моментами треба скористатися. Варто щодня робити невеликі кроки для змін — покращувати роботу державних установ, судів, регуляторів ринків. Коли це станеться, зміниться підхід до України.
Слід подивитися на Норвегію чи Швейцарію. Це заможні країни, які не є членами ЄС. І навпаки вже Брюссель дуже зацікавлений, щоб Норвегія приєдналася до Євросоюзу, бо членство цієї країни підвищить добробут громадян ЄС. Тож варто стати заможними, й тоді у вас будуть зацікавлені.
— Якщо озирнутися назад, складається враження, що, попри проголошення незалежності України, не тільки Росія вважала її територією свого впливу. Так само вважали й на Заході. І саме тому не поспішали активно розвивати співпрацю з Україною, зосередивши головну увагу на Москві. На вашу думку, коли відбувся той зламний момент, коли Україну все ж побачили і визнали як суб’єкт міжнародних відносин?
— Почну з того, що Росія вважає Україну та інші пострадянські країни сферою свого ексклюзивного впливу. Це є політика Росії — змусити ЄС і НАТО визнати цю сферу впливу. Але злам відбувся у 2013—2014 роках, коли Україна власними силами стала суб’єктом міжнародних відносин; стала країною, яка сама визначає свій курс. Добре, що північноатлантична та європейська інтеграція закріплена в Конституції вашої держави. І це мають враховувати і ЄС, і НАТО, і Росія.
Звичайно, Москві це не подобається, бо загрожує пострадянській моделі розвитку, яка базується на тому, що, наприклад, суспільство — це об’єкт, що лідер визначає напрями розвитку і суспільство мусить їх підтримувати, а як ні — то починаються репресії. Власне, така модель розвивається у Росії та Білорусі.
Україна з 2014—2015 року почала активний рух до демократичного суспільства, але насправді він почався ще з часів незалежності, бо ваша країна перебувала під впливом європейських процесів більше, ніж будь-яка інша з цього регіону.
— Проте в багатьох європейських аналітичних центрах, зокрема в берлінських, де мені випало побувати напередодні пандемії, Україну досі розглядають як частину пострадянського простору. А сам пострадянський простір —постає як щось монолітне. На вашу думку, в чому причина? Чому західні аналітики не помічають змін, які відбулися в цьому регіоні, адже складно порівнювати Україні, Білорусь і Азербайджан? Іноді навіть здається, що існують певні кліше та наративи, які використовують з року в рік, незважаючи на трансформацію, яку переживає українське суспільство? Чому? Чи ви з цим не згодні?
— У 2005—2006 роках ЄС розробляв політику сусідства. Тоді на рівних правах були як країни Східної Європи, так і Північної Африки. Адвокати України — Польща, Чехія, Швеція — переконували, що необхідно зробити один союз для Середземного моря і Східне партнерство. Так і відбулося через три роки.
Зараз у думках європейських політиків є певна інерція, тобто вони думають у старих категоріях. А треба постійно, спокійно і терпляче їх переконувати, що між Україною та Білоруссю є різниця. Як і між Азербайджаном і Україною.
Зараз Україна зробила дуже правильний хід, коли три міністри закордонних справ (України, Грузії та Молдови. — Ред.) підписали декларацію про тріо «Східного партнерства». Це дуже важливий сигнал, що є три країни, які мають зовсім інші амбіції, ніж Вірменія, Азербайджан і Білорусь. І це є факт, з яким почали працювати аналітики, чиновники, журналісти.
Слід й надалі постійно переконувати ваших європейських співрозмовників, що є різниця між членами «Східного партнерства», і, я впевнений, це вдасться.
До речі, так само було й з розширенням ЄС, коли посткомуністичні країни були всі в одному, скажімо, ящику. Й складалося так, що деякі з них (наприклад, Румунія та Болгарія) затримували інших у русі вперед. Звичайно, це не подобалося чехам, полякам, угорцям, бо вони були залежними від прогресу в цих двох країнах. Проте в певний момент Єврокомісія таки вирішила відокремити ці дві країни.
Цим прикладом я хочу показати, що в ЄС завжди думатимуть стереотипно та інерційно. Проте якщо журналісти, дипломати, експерти постійно їм говоритимуть про неприйнятність певних стереотипів, то ситуація зміниться.
Важлива щоденна робота, необхідно постійно робити маленькі кроки назустріч ЄС. Натомість не варто робити гучних заяв, ображатися, що вас не запросили на саміт НАТО. Тут проблема в схемі мислення, яку використовує багато хто з української еліти.
— Ви тривалий час працювали в Україні, але останні роки перебували в Чехії. Чи помітили зміни, що сталися за цей час. І взагалі, чи помічаються ці зміни, якщо дивитися на Україну ззовні?
— Можу одразу навести кілька прикладів позитивних змін з Києва. Вони й символічні, й симптоматичні. З’явилися доріжки для велосипедів, що свідчить про зміну свідомості людей. З’явилося багато можливостей розрахуватися карткою — навіть за самокати! Багато операцій перенесено в режим онлайн. З’явився електронний уряд. Мені друзі розповіли, як тепер можна багато чого зробити через додаток «Дія». Такі позитивні зрушення навіть не наближають Україну до ЄС, бо ви в цьому плані є лідером таких змін. Загалом кожна трансформація робить Україну ближчою до європейських практик.
Ще багато моїх друзів з України, які мають невеликий бізнес, твердять, що держава для них нічого не зробила. А я їм відповідаю: ви мене тільки не бийте, але це — дуже добре! В Україні через брак коштів бізнес не міг розраховувати на підтримку держави і був змушений покладатися сам на себе. Для них це була складна школа виживання у кризових умовах. У ЄС та США уряди почали компенсувати все і всім. За рік люди звикли до того, що держава вирішуватиме їхні проблеми. За таких обставин втрачається основа західної культури — індивідуалізм, за якого людина сама є рушієм, що вирішує свою долю.
