Реєстрація чоловіків на біржі праці у м. Києві.
(Із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України).
Війна нацистської Німеччини та Радянського Союзу, розв’язана 22 червня 1941 року, крім політичної складової, мала домінуючі економічні мотиви — бажання володіти територією та використовувати ресурси окупованої країни. Невиправною трагедією у протистоянні двох тоталітарних держав стали десятки мільйонів втрачених людських життів та скалічених доль. Особливо вражає і жахає цілеспрямоване масове винищення нацистами цивільного населення, його системна експлуатація та пограбування. Свідченням цього є документи державних архівів України, окремі з яких пропонуємо до уваги.
Нацистське керівництво розглядало Україну лише як аграрний придаток, джерело сировини, сільськогосподарської продукції та дешевої робочої сили. А відтак, прагнучи отримати максимальну користь від захоплених територій, окупаційна влада налагодила розгалужену систему використання трудового потенціалу наявних людських ресурсів, багато в чому скориставшись більшовицькими формами господарювання. Ця система стосовно місцевого населення, якому було дозволено жити лише за умови забезпечення економічних потреб Третього рейха, поєднувала, з одного боку, терор і тиск, а з другого — ситуативні та прагматичні загравання й заохочення.
У своїй економічній політиці, спрямованій на використання людських ресурсів окупованої України, нацисти застосовували такі основні форми: трудове зобов’язання і податкова повинність — на захопленій території, експлуатація остарбайтерів («східних робітників») — у Німеччині.
Основною повинністю більшості окупованого населення була робота на промислових підприємствах у містах та в громадських господарствах чи державних маєтках у сільській місцевості. Віковий ценз працездатного населення, згідно з наказом рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга «Про обов’язкове запровадження трудової повинності» від 5 серпня 1941 р., встановлювався в межах 18—45 років. Щоправда, тут же зазначалося, що рейхскомісари для певних груп населення можуть обмежити або збільшити трудову повинність. У середньому по Україні віковий ценз працезобов’язаних коливався від 15 до 60 років, а в селах під час сезонних робіт ці межі обов’язково розширювалися, використовувалася праця дітей віком від 9 й навіть менше років.
Додатковою формою використання місцевого населення, особливо це стосувалося селянства, було його пограбування у вигляді різноманітних так званих «державних» поставок, податків і стягнень. Селяни мали постачати сільськогосподарську сировину та продукти, сплачувати грошові податки, забезпечувати німецьких солдат харчами, одягом і предметами побуту. Оподаткуванню підлягало все сільське населення, крім деяких категорій, що звільнялися від більшості податків і стягнень (наприклад, особи, які служили в поліції чи інших військових формуваннях тощо.).
Розміри податків і стягнень у різних регіонах України не були сталими й залежали передусім від політики німецьких органів влади на місцях. Так, згідно з розпорядженням «Про тимчасове стягнення податків і зборів» від 23 жовтня 1941 р., керівництву кожного району і навіть села, за попередньою згодою з німецькими господарськими органами, дозволялося підвищувати розміри або призначати нові податки та стягнення. До того ж за вказівками очільника рейхскомісаріату «Україна» Е. Коха, зміни в оподаткуванні місцевого населення допускалися лише в напрямі збільшення.
Крім натуральних, населення змушене було сплачувати й численні грошові податки та стягнення. Зокрема, всі працездатні, віком від 16 до 65 років, обкладалися подушним податком, розміри якого встановлювалися кожного року районними керівниками і були не меншими за 100 крб на рік.
Вивезення українців на роботи до Німеччини.
(Із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України).
Прикриваючись гаслами щодо необхідності ліквідації руйнівних наслідків війни, населення обкладалось і так званим податком на відновлення господарського та культурного будівництва. Існував податок за звільнення від радянської влади в середньому розмірі 50 крб з двору. Прагнення окупантів до максимального визиску завойованих територій призводило й до певних «суперечливих» заходів. Зокрема, говорячи про експлуатаційну радянську податкову систему, німці стягували з колишніх колгоспів і селян заборгованості, що залишалися за ними ще з довоєнних часів.
Стягнення податків перебувало під жорстким контролем окупаційних органів влади. Інколи німці вдавалися до різноманітних заохочень і в натуральному, і в грошовому еквіваленті. Однак частіше застосовувалися примусові та каральні методи впливу на тих, хто не міг чи не бажав виконати податкове зобов’язання — починаючи від стягнення пені та штрафів різних розмірів і закінчуючи конфіскацією майна та худоби у «саботажників», відправленням їх на додаткові роботи, ув’язненням, розстрілом чи повішанням відповідно до «законів військового часу».
Найбільш вражаючим з точки зору порушення прав людини серед форм використання трудових ресурсів було примусове вивезення українців на роботи до Німеччини. Наприкінці 1941 р. — на початку 1942 р. окупанти розгорнули в Україні широку пропагандистську кампанію, метою якої було налагодити масовий виїзд молоді для участі в «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайшвидшого завершення війни». Тим, хто погоджувався їхати працювати до Третього рейха, нацистська пропаганда обіцяла чудові умови життя і праці, добрий заробіток, здобуття спеціальності та кваліфікації, матеріальну компенсацію їхнім родинам, що залишалися в Україні, а після повернення — різноманітні пільги, земельний наділ тощо.
Спочатку вербування справді здійснювалося на добровільних засадах. Перші масові виїзди української молоді на роботи до Німеччини були в січні 1942 р. з Києва та Харкова. Переваги надавались міському населенню, яке використовувалось на промисловому виробництві. Проте, після отримання родичами перших листів від остарбайтерів, з яких стало відомо про жорстоку реальність життя і праці «східних робітників», охочих добровільно виїжджати до чужої країни було небагато. У зв’язку з цим, а також через затяжні бойові дії на німецько-радянському фронті й чергову мобілізацію, що викликала брак робочої сили в Німеччині, А. Гітлер вдався до більш радикальних дій у вирішенні цього питання. Уже в березні 1942 р. було створено спеціальне Імперське бюро для використання робочої сили, а в травні його очільник обергруппенфюрер СС Ф. Заукель віддав наказ про запровадження на окупованій території примусової трудової мобілізації населення. Радянські регіони мали поставити до Німеччини не менше як 3/4 потреб її промислових і сільськогосподарських потужностей в іноземних робітниках. За розрахунками Ф. Заукеля в 1943 р. із рейхскомісаріату «Україна», а це левова частка окупованих українських територій, планувалося вивозити по 6 тис. осіб щоденно.
Проте ця мобілізаційна кампанія в Україні не дала німцям очікуваних результатів. Так, у звіті командування охорони військ оперативного тилового району «Південь» за 1942 р. повідомлялося: «Недоліки при вербуванні робітників, їх транспортуванні до Німеччини призвели до того, що успіхи в цій галузі стали менш значними, внаслідок цього часто вдається відправити лише 25—50% запланованої кількості робочої сили до Німеччини». Ставлення населення до такої політики яскраво характеризує поширена в ті часи приказка: «Краще зразу дома вмерти, ніж до німців їхать жить. Німці сало будуть жерти, а українці робить». Вони всіляко намагались ухилятися від примусового відправлення до Німеччини, містяни найчастіше переховувались у сусідів, втікали до родичів у села, а селяни йшли в ліси, гори, балки, на болота, у плавні, де вливались у партизанські та підпільні формування руху опору. За офіційними даними з України за три роки окупації було вивезено на примусові роботи майже 2,5 млн осіб.
Оголошення про розстріл за саботаж жителів м. Києва.
(Із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України).
Обіцянки «райського життя» під владою А. Гітлера, що роздавалися місцевим жителям при вступі німців, реалізувались у жорстоку експлуатацію людських ресурсів захоплених територій, які в майбутньому, за задумом нацистів, мали стати для них «життєвим простором».
Світлана ВЛАСЕНКО, начальник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук.
