Українське козацтво, своєрідне військово-політичне утворення, найдавніші відомі писемні згадки про яке датуються 1489—1492 роками, та Українська козацька держава, що постала внаслідок Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII ст. — унікальне явище не лише у вітчизняній історії, а й у світовій. Нове державне утворення формувалося на засадах демократії й державницького світогляду, успадкованих від Київської Русі, та стало виявом самоутвердження української нації, її ментальним відображенням. Генетично козацтво, творець модерної України, виростало з носіїв свободолюбства, героїзму, побратимства, найхарактернішим виявом військової культури яких було лицарство, морально-етичний кодекс, самоусвідомлення себе вільною людиною.

Відроджуючи Українську державу, Богдан Хмельницький спирався на історичний досвід попередніх фундаторів, основоположників української державності — очільників Антського царства IV—VII ст., Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Запорозької Січі, у якій вищою законодавчою владою була загальновійськова рада і яку доктор історичних наук, лауреат Шевченківської премії Олена Апанович називала козацькою християнською православною демократичною республікою.

Після тривалого етапу бездержавності і перебування українського народу під владою чужинців постання Української козацької держави Богдана Хмельницького стало наслідком відродження й розвитку державотворчих традицій України-Русі, усвідомлення суспільством «тяглості українства». Ідея «самостійності» зародилася спочатку в умах національної еліти — у колі козацької старшини, очільників селянсько-козацьких повстань XVI — початку XVII ст. проти чужоземного панування Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павла Павлюка, Якова Острянина, в Києво-Могилянському осередку, Волинському гуртку української шляхти, котра бачила Україну-Русь за давнім правом вільною та суверенною, а не уярмленою і пограбованою сусідніми державами. Відсутність власної держави, обмеження українців у правах, насадження ідеологеми про неповноцінність бездержавного народу, асиміляційні процеси, імперські доктрини Польщі — внаслідок цих чинників український народ як самостійний об’єкт міг зійти з історичної сцени.

«Виб’ю з лядської неволі народ руський увесь»

Національно-визвольна війна 1648—1657 років, що вибухнула на українських землях, мала на меті насамперед визволення українського народу з-під панування Речі Посполитої. У вересні-жовтні 1647-го Богдан Хмельницький, учасник Цецорської битви (1620), козацьких походів проти турків і татар, війни Речі Посполитої з Московською державою (1632—1634), козацького повстання Т. Федоровича (Трясила) у 1630-му і повстання під проводом П. Павлюка у 1637-му, обраний 1638 року сотником Чигиринського полку, проводив таємні наради щодо організації антипольського виступу. Звернення та посольства, що домагалися у польського короля пом’якшення тиску й визиску українського народу, бажаних результатів не дали. До того ж у середині 1640-х загострилися відносини Богдана Хмельницького з представниками королівської адміністрації — незважаючи на те, що король надав чигиринському сотнику право на володіння хутором Суботів, де той народився у сім’ї українського шляхтича Михайла Хмельницького, підстароста Чаплинський захопив хутір, до смерті забив Богданового сина і вигнав з дому його родину. Доктор історичних наук Віктор Брехуненко наголошує, що магнатська сваволя тоді зачепила багатьох. «Тогочасна еліта — князі, пани, шляхта — перестала повноцінно виконувати функцію української еліти. Вони спольщувалися, український світ стояв на межі загибелі». І додає: «Якби уявити, що Хмельницький особисто не постраждав би від сваволі, то все одно українська Національно-визвольна війна у середині XVII ст. була б, знайшовся б інший привід».

Після доносу про антипольські наміри Богдана Хмельницького заарештовують. Звільнившись з допомогою друзів, у грудні 1647 року він з невеликим загоном козаків і сином Тимошем вирушає на Запорожжя. Вже наступного місяця Хмельницький відряджає посольство до кримського хана Іслам-Гірея III з пропозицією взяти участь у війні проти Польщі. Тим часом 25 січня 1648 року повсталі козаки з боями витіснили з Січі польський урядовий гарнізон, який перебував там після придушення козацько-селянського повстання 1637—1638 років. «На Січі відновилася влада кошового отамана, — писала Олена Апанович. — Одразу була відтворена посада виборного гетьмана усього українського козацтва, яка була скасована польським урядом у 1638 році, як і рада генеральної старшини при ньому».

На початку лютого 1648-го на козацькій раді Богдана Хмельницького обирають гетьманом. І одразу розгортається підготовка до загальнонародної визвольної війни проти Польщі. «Невелика група запорозьких та реєстрових старшин, залучених Хмельницьким для організації повстання, виконувала функції його штабу, стала відігравати роль органа української державної влади», — наголошувала Олена Апанович.

В історію гетьман Богдан Хмельницький увійшов не лише як великий державник, батько модерної України, а й як політик та дипломат. Поставивши за мету звільнити свій народ від поневолення та відродити українську державу, взяти під булаву усі етнічні українські землі, усю спадщину Київської Русі, на зустрічі із посольством Адама Киселя від польського короля Яна Казимира він заявив: «Дійду до Вісли, стану на Віслі, скажу: сидіте, ляхи, мовчіте, ляхи...».

На початку 1648 року гетьман уклав військово-політичний союз із Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. А вже навесні козацька армія під командуванням Богдана Хмельницького завдала нищівних поразок польській армії у Жовтоводській, Корсунській, Пилявецькій битвах.

Уже в першій великій битві Національно-визвольної війни, що відбулася наприкінці квітня — у травні під Жовтими Водами, гетьман виявив себе здібним полководцем та організатором. Зібравши об’єднане військо (8 тисяч козаків і 20 тисяч ординців під командуванням перекопського мурзи Тугай-бея), чисельніше за польське, втім недостатньо озброєне (йому бракувало важкої артилерії), він напав на польські загони Потоцького і змусив їх сховатися у таборі. Оточивши ворога, Богдан Хмельницький регулярно атакував його і чекав на підкріплення. Блокада польського табору була настільки щільною, що командування Речі Посполитої не мало жодних звісток про свій авангард і змушене було залишатися в очікуванні між Черкасами і Корсунем. Деморалізований Потоцький вирішив піти на переговори й погодився віддати повстанцям свою артилерію і порох в обмін на обіцянку виходу з облоги, а в заручники взяв Максима Кривоноса і Михайла Крису, яким хитрістю вдалося втекти. Відчуваючи, що наступного дня відбудеться генеральний штурм табору, Потоцький віддав наказ відступати, однак відступ не вдалося приховати. На світанку 16 травня українсько-кримськотатарські війська всією силою вдарили по ворогах, табір було розбито, а військо Потоцького розгромлено. Чимало польських вояків, серед яких офіцери Сапіга, Чарнецький, Шемберк, потрапили у полон. Татарським полоненим став і тяжкопоранений син коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефан — дорогою до Криму біля Тавані (сучасна Каховка) він помер.

Звістка про перемогу Богдана Хмельницького, що мала велике політичне і воєнне значення, облетіла всю Україну, у селах і містах почали вибухати антипольські виступи. Намагаючись поширити визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи піднятися на боротьбу з поневолювачами.

«Шляхта і магнати дуже добре відчували рівень загрози, який несе ця українська Національно-визвольна війна. Вже у червні, на третій місяць повстання, шляхетські листи, хроніки та щоденники були переповнені звістками, що «Хмельницький паном чиниться», що мріє про Руське князівство; козаки говорять про нього як про руського князя, що він хоче збудувати «руську Річ Посполиту», тобто українську. Говорили про те, що Хмельницький хоче стати самодостатнім володарем, відновити українську державність у вигляді козацької держави і протягти спадкоємність від Київської Русі», — наголошує Віктор Брехуненко.

Після нищівного розгрому польського війська під Пилявцями (вересень 1648 року), де було захоплено усю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз із матеріальними цінностями, вартість яких перевищувала 7 млн злотих, розпочався визвольний похід армії Богдана Хмельницького на західноукраїнські землі.

За короткий час козацькі полки зайняли міста Старокостянтинів, Збараж, Броди. 26 вересня розпочалася облога Львова, а вже 10 жовтня загони Максима Кривоноса здобули Високий замок. Одержавши викуп від міста, українська армія вирушила в похід на Замостя, а після зняття облоги з цього міста повернулася у Наддніпрянщину.

23 грудня відбувся урочистий в’їзд Богдана Хмельницького у Київ. «Хмельницький в’їхав до давньої столиці Руси-України та священного центру східного православ’я як справжній тріумфатор. У нього за плечима вже було три переможні битви, у яких козацьке військо вщент розбило армію Речі Посполитої. Саме тоді він повернувся з-під оточеного Замостя, блокаду якого довелося відкласти через настання зими. Козацька шабля ще ніколи не сягала так далеко на захід. У Києві Хмельницький чекатиме на послів від польського короля та сейму, які привезуть пропозиції миру. Втім, повсталі їх відкинуть», — зазначає кандидат історичних наук Олексій Сокирко.

Гетьман в’їхав до золотоверхого Києва під церковні передзвони й гарматні постріли через Золоті ворота. Попереду багатотисячного натовпу Хмельницького зустрічали київський митрополит Сильвестр Косів з духовенством та єрусалимський патріарх Паїсій, котрий зупинився на берегах Дніпра дорогою до Москви, де сподівався отримати гроші для свого патріархату і Гробу Господнього. Одразу за Хмельницьким, котрий їхав на білому коні переможця, несли знаки гетьманської влади, які тепер стали символами нової держави — Війська Запорозького — корогву із золотою лиштвою і гербом Хмельницького «Абданком», розміщеним посередині полотнища на пурпурному картуші, бунчук із золотим навершям. В руках у гетьмана — коштовна булава. Патріарх, який вбачав у ньому сильного союзника у майбутній війні з Османською імперією, у привітальній промові називав козацького ватажка «ясновельможним князем» і «князем Русі», спудеї Києво-Могилянки величали його «Мойсеєм, спасителем і збавителем народу руського з неволі лядської, Богом даним — то й Богданом названим».

За переказами, патріарх Паїсій розгрішив Богдана Хмельницького від усіх майбутніх гріхів й провів його інтронізацію, наділивши титулом «пресвітлий володар й князь Русі».

Пафос історичної миті зафіксував на полотні «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (на знімку) відомий художник Микола Івасюк. Монументальна картина розміром 4 на 6 метрів — один з найвизначніших творів українського історичного малярства. Над цією грандіозною роботою мистець, який навчався у художніх академіях у Відні і Мюнхені, працював два десятиліття і закінчив у 1912 році. Перед Першою світовою війною кольорові репродукції полотна на Західній Україні були чи не в кожній хаті. Пензлю митця належать й інші картини в історичному жанрі — «Богун під Берестечком», «Битва під Хотином», «Богдан Хмельницький під Зборовом». У 1926-му Микола Івасюк на запрошення уряду УРСР разом з родиною переїхав до Києва і отримав радянське громадянство та замовлення писати картини про більшовицьку революцію. Невдовзі митця, авторству якого належить і серія ескізів марок УНР, було звинувачено у «буржуазних ухилах», заарештовано 18 вересня 1937 року. А 25 листопада його було розстріляно у катівні НКВС. Похований у невідомій могилі у Биківні. Його картина, присвячена подіям Хмельниччини, розміщена у Національному художньому музеї України.

«Же през шаблю маєм право»

Від самого початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький мислив категоріями відродження і унезалежнення Української держави. Процес творення державних інституцій нового державного утворення розпочався уже з літа 1648 року, коли учасники козацького виступу на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України не лише ліквідовували елементи державного ладу Речі Посполитої, а й почали створювати за козацькими зразками, раніше апробованими на Запорожжі, місцеві органи влади. Паралельно гетьманський уряд Богдана Хмельницького вибудовував централізовану вертикаль влади. В основних рисах соціополітична структура і модель Української козацької держави, яка називалася Військо Запорозьке, або Гетьманщина, оформилася на середину 1650 року. Тоді ж утвердився своєрідний адміністративно-територіальний устрій нової держави — полково-сотенний, що найбільше відповідало реалізації головної на той час державної функції, а саме військово-мобілізаційної.

Козацька держава періоду Богдана Хмельницького мала всі характерні для-будь якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, власне військо, активну зовнішню політику.

Політико-адміністративний устрій. На звільненій від польського панування території та на Запорожжі влада перебувала у руках гетьмана і старшини, обраної на козацькій раді, котра навіть в умовах війни розв’язувала питання внутрішньої та зовнішньої політики. Замість знищених органів влади Речі Посполитої започатковано полково-сотенну систему, що виникла ще на Січі. Державний апарат створювався під особистим контролем Богдана Хмельницького, корпус генеральної старшини та полковників комплектувався із числа «старих» запорозьких та реєстрових полковників, загартованих у воєнних походах проти Османської імперії, Кримського ханства, у повстаннях 1630-х років проти Польщі.

Гетьман разом із старшиною створив ефективну систему державного адміністративно-територіального і військового управління. Вища ланка — уряд генеральної старшини на чолі з главою держави, гетьманом України. Середня — полковий уряд, який підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Нижча ланка — сотенний уряд (зменшена копія полкового) на чолі з сотенним, що підпорядковувався полковникові.

Усі ці три ланки державних органів влади — від найвищої до найнижчої — мали право виборності та непорушно існували не лише впродовж майже десяти років Визвольної війни 1648—1657 років, а й діяли в Україні ще сто років після її закінчення, хоч із значними обмеженнями й порушенням виборності з боку царського уряду та його адміністрації.

«При Богдані Хмельницькому продовжувало діяти і далі поширюватися Магдебурзьке право в містах, міщани мали свій особливий устрій і самоврядування», — підкреслювала Олена Апанович.

Територія. Спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Після закінчення визвольних змагань, як зазначав відомий український історик і археограф, академік НАНУ Іван Крип’якевич, кордони Української козацької держави мали такий вигляд: «З Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом — через так зване «Дике поле».

Право, суд та судочинство. На визволених від Речі Посполитої територіях було ліквідовано польське судочинство, замість нього використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Було також скасовано суворі покарання за протиправні дії проти королівської влади і магнатів, католицького духовенства. Встановлено покарання за зраду українського народу, за відмову надати допомогу в бою, непокору та шкоду козацькій старшині. Правовий характер відносин в Україні визначали гетьманські і полковницькі універсали, рішення козацьких рад.

Фінансова система та податки. Патріарх української історичної школи Володимир Антонович, характеризуючи діяльність Богдана Хмельницького, писав, що гетьман «відзначався фінансовим обдаруванням: незважаючи на відсутність непомильної податкової системи, він ніколи не знав нужди у фінансах і у нього завжди виявлялось приготовлене заздалегідь жалування для війська». За часів національно-визвольної війни гетьман запровадив посаду генерального підскарбія, який відповідав за фінансовий стан держави. У державній політиці надавалося велике значення розвиткові й захисту внутрішньої торгівлі, від якої державний скарб отримував значні доходи. Важливим джерелом фінансів України були кордонні мита. У власність держави уряд забрав млини, винокурні, броварні, корчми, «лісові буди», що раніше належали королю або польським магнатам. Гетьман увів у обіг власну монету, яку карбував у Чигирині.

Військо. У період Визвольної війни українське військо нараховувало майже 300 тисяч осіб. Хмельницький розвинув військове мистецтво Запорозької Січі та збагатив його досвідом західноєвропейського військового мистецтва, яке опанував під час перебування у Франції у роки Тридцятилітньої війни. З ім’ям гетьмана пов’язано створення козацької кінноти та артилерії як роду військ — у битві під Берестечком 1651 року козацька армія вже мала понад 100 гармат, наприкінці війни — більш як 400. Основним родом військ української козацької армії була піхота, яка вважалася тоді найкращою у Європі за військовою організацією і тактикою. Володимир Антонович писав: «Хмельницький завжди вмів скласти хороший план битви й організувати армію; у нього не було нестачі продовольчих і бойових припасів; загони Хмельницького, розташовані на значній відстані один від одного, завжди мали між собою зв’язок і були достатньо забезпечені провіантом, тоді як польські загони страждали від нестачі їстівних припасів і перебували в повному невіданні щодо своїх та непреятельських військ». Дослідники зазначають, що в усіх битвах Визвольної війни українські війська, козаки виявляли масову жертовність і самопожертву заради побратимів та в ім’я України.

Зовнішня політика. Держава Богдана Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Її, зокрема, визнали Венеція, Волощина, Швеція, Молдовське князівство. Гетьманщина як суверенна незалежна країна підтримувала дипломатичні контакти з Туреччиною, Польщею, Московською державою, Кримом, Трансільванією, Молдовським князівством.

«З нашої нації вийшов один з найбільш геніальних державних мужів Східної Європи»

Відомий український історик і публіцист В’ячеслав Липинський писав про Богдана Хмельницького: «Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш ґеніяльних державних мужів Східньої Европи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив у пятьдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки європеізував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленню московське море. А Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту палаючих румовищ старої, ним же розваленої Річпосполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західню культуру на Україні в обличчу постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі ріжниці протилежних цивілізацийних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою». Високо оцінив державотворчу діяльність Богдана Хмельницького і автор «Історії русів», який зазначав: «...Таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятий вождь! Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь». Досягнення Богдана Хмельницького історик часто порівнюють із здобутками керівника Англійської революції Олівера Кромвеля.

Переяславська рада — велика легенда історії

Поворотним пунктом в подальшому історичному поступі України стала Переяславська рада, яку одні історики називають найбільшою легендою в слов’янській історії, інші — днем, якого не було, треті — першою спробою нав’язати українцям «русскій мір». 8 (18) січня 1654 року Богдан Хмельницький скликав у Переяславі загальновійськову раду, на якій за описом, складеним московськими дяками за наказом боярина В. Бутурліна, до присутніх звернувся з промовою гетьман, нагадавши всім трагічні перипетії боротьби з Польщею, а також змалювавши можливі перспективи політичного розвитку України під протекцією турецького султана, кримського хана, польського короля чи московського царя, та повідомив про прибуття до Переяслава його делегації. Під час публічної церемонії глава посольства ознайомив старшину зі змістом царської грамоти Хмельницькому та всьому Війську Запорозькому, а також виголосив власну промову.

Так, було проголошено акт про військово-політичний союз Гетьманщини і Московського царства. Жодного письмового договору в Переяславі укладено не було. Після від’їзду Бутурліна старшина з гетьманом взялися виробляти умови договору — проект нараховував 23 пункти, у яких наголошувалося на збереженні прав і вольностей Війська Запорозького, що визнавало протекторат московського царя. Цей документ навесні 1654 року привезли до Білокам’яної переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Як зазначав В’ячеслав Липинський, «поставили перед собою гетьман і його помічники новий, настільки величний, настільки рискований шлях, щоб із того безвихідного становища, в якім вони опинились, міх їх своєю незвичайністю і своєю грандіозністю вирвати. Сей план був: розвалити Польщу і Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султаном — під іновірним царським протекторатом українську державу козацьку збудувати».

На Переяславській раді і церемонії проголошення царської грамоти були присутні 284 особи. Відмовились присягати цареві численні представники козацької старшини, серед яких Іван Богун, Григорій Гуляницький, герой Конотопської битви 1659 року, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Осип Глух, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Уманський і Полтавський козацькі полки, у деяких царських послів побили камінням, українське духовенство на чолі з Сильвестром Косівим. Проти Москви виступила і Запорозька Січ.

«Оригінал договору, який так багато важив не лише для України, а й для всієї Центрально-Східної Європи, безслідно зник», — наголошує доктор історичних наук Олег Рафальський.

Переяславська рада дуже швидко лягла в основу теорії «возсоєдінєнія Русі» та про «єдіний народ». Єдиним позитивним наслідком Переяслава, на думку В’ячеслава Липинського, було остаточне відокремлення України від Польщі. Але, «щоб «груба й дика», в розумінні тогочасних українців, Москва могла коли-небудь посісти в Україні місце єзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливою своїм «раєм шляхетськім» Польщі — така смішна на ті часи думка жодному політику українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть в голову», — зазначав історик.

Відомий професор Університету Лондона Норман Дейвіс зазначав, що «перехід Україні від Польщі до Росії важко переоцінити. Московія дістала економічні ресурси і геополітичну позицію, необхідні, щоб стати великою державою... Формула «Московія + Україна = Росія» не фігурує у власне російських версіях російської історії, проте має фундаментальне значення. В такому разі справжнім засновником Російської імперії був Олексій Михайлович, а не його куди славетніший син Петро». Доктор історичних наук Олег Рафальський додає, що, крім усього, Україна понад 300 років була Росії ще й готовою скарбницею європейського генофонду.

Москва хотіла гетьмана, якого можно взяти за хохол

Наступним кроком у напряму державобудування стало підписання у вересні 1658 року українсько-польського Гадяцького договору, за яким утворювався новий державно-федеративний союз Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського, тобто України. Гетьман Іван Виговський із старшиною, вище православне духівництво з митрополитом Діонісієм Балабаном, намагаючись назавжди відірватися від підступної і віроломної Москви (Іван Виговський тоді казав: «Москва хоче мати гетьмана, якого можна, взявши за хохол, за собою водити»), прийняли пропозицію про союз із Річчю Посполитою, яка, будучи дуже ослабленою безперервними війнами, прагнула знов приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої.

«У Гадяцькому договорі була зроблена спроба дати нову назву й визначення Українській державі — Велике князівство Руське, яке об’єднувало б воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський та Мстиславський повіти», — зазначає Олена Апанович.

За договором Україна мала б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, власну державну скарбницю, свою монету, свою армію, Києво-Могилянська колегія діставала статус академії і такі самі права, які мала Краківська. Дозволялося засновувати колегії, гімназії, українські школи «скільки їх буде треба». На чолі Руського князівства мав бути гетьман. Визначалася і спільна міжнародна політика — усі три республіки мали об’єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Московії, якщо вона не поверне захоплених литовських і білоруських земель.

Договір було затверджено на польському сеймі у травні 1659 року. Москва відповіла новим збройним наступом на українські землі. Під час московсько-української війни 1658—1659 років гетьман Виговський у битві 29 червня 1659-го під Конотопом знищив 100-тисячну царську армію. Російський історик Соловйов писав: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654-го і 1655 року, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був то важчий, що був несподіваним».

Українська козацька держава, відроджена Богданом Хмельницьким, проіснувала понад 100 років і була знищена у 1764-му Катериною II. На знищення, за словами Віктора Брехуненка, «окремішності у судочинстві, землеволодінні і так далі — це ще 50 років. Тільки на початку ХІХ ст. остаточно були стерті відмінності між українськими та російськими землями».

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА 
та з відкритих джерел.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві.