1995 рік. Під час пленарного засідання Верховної Ради України. Степан Хмара, Іван Плющ, Сергій Соболєв, Сергій Терьохін.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).
Сергій Соболєв — народний депутат багатьох скликань, зокрема й першого демократичного та другого, на долю яких випало ухвалення доленосних для незалежної України рішень, як то Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності та Конституція. Він також чи не єдиний член Конституційної комісії, яка готувала текст Основного Закону у 1996 році, що нині є народним депутатом. Ми зустрілись із народним депутатом, заступником голови фракції та партії ВО «Батьківщина» у перерві пленарного засідання, щоб згадати ті буремні часи 25-річної давнини.
— Сергію Владиславовичу, останнім часом розкручується теза, що незалежність нам дісталася занадто просто, а Конституцію ухвалили тому, що, мовляв, народних депутатів закрили на ніч і вони були змушені проголосувати. Приблизно те саме говорилося й щодо Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності. Як ви оцінюєте таку точку зору?
— Я дуже добре пам’ятаю події 1990—1991 років, часи Московського путчу, коли відстороняли Горбачова від влади. Дуже добре пам’ятаю, як спецпризначенці у центрі Києва поводився так, ніби вони в центрі Москви, і як тисячі людей вийшли на захист державної незалежності. Як дуже жорстку позицію зайняли практично всі керівники громадських організацій, керівництво парламенту та депутатський корпус. Те, як тоді намагалися ламати Голову Верховної Ради Леоніда Кравчука, як йому засилали гінців із Москви, погрожували. Думаю, що все це зайвий раз підтверджує, наскільки серйозною була ситуація і наскільки серйозно ми змогли її переламати, коли весь народ виступив єдиним фронтом. Тому, переконаний, Україна, як жодна інша країна, вистраждала свою незалежність протягом століть. І те, що цей факт відбувся 30 років тому, є підтвердженням тези, що коли борешся — то побореш.
Тепер щодо Конституції. Конституційна комісія засідала декілька місяців. Як член цієї комісії дуже добре пам’ятаю дискусії, як ми проходили кожну статтю, поправки, які потім голосувались у сесійній залі. Добре пам’ятаю просто таки героїчні вчинки пана Михайла Сироти — голови Конституційної комісії, який фактично проводив усі засідання не лише в ту конституційну ніч, а й довгі місяці, коли відшліфовували всі розділи. Ось чому така висока оцінка була дана ухваленій Конституції практично по всіх розділах. Права людини, судова гілка, питання зовнішньої політики, чіткий розподіл повноважень між гілками влади — все це відповідає світовій практиці. Щоправда, це вже не перший раз, коли чудово виписані закони, а тим паче Основний Закон, нехтуються на практиці. Думаю, що головна проблема — у невиконанні Конституції, а не те, в якій формі вона написана або як вона приймалась. Так, приймалась вона вночі, але лише з однієї причини — у парламенту залишались лічені дні для того, щоб ухвалити рішення, інакше б нас втягли у так званий референдум. Тому парламент, навіть ті, хто виступав проти окремих статей Конституції, пішли на те, щоб знайти компроміс у залі. Зрештою, багатомісячна робота Конституційної комісії мала своє завершення у сесійній залі — довгі 24 години ми безперервно голосували і було ухвалено, на мій погляд, достойний, унікальний у своєму розумінні, Основний Закон держави, який відповідає світовим стандартам.
— Ухвалена в 1990 році Декларація про державний суверенітет за своєю структурою вже нагадувала Конституцію. Чому ж тоді парламент першого скликання не ухвалив її, адже, здавалося б, усі передумови для цього були, працювала й Конституційна комісія?
— Декларація — це більше політичний документ. Якби ми у 1990 році спробували б ухвалити Конституцію, з цього нічого б не вийшло. Саме тому було вибрано спосіб, через який можна було заявити ключові речі. Те, що Україна — суверенна, незалежна держава. Тобто Декларація відповідає своєму змісту. Декларація — це загальні принципи, які потім мали втілитись. Усі спроби змінити Конституцію до 1996 року фактично наштовхувалися на протистояння в парламенті. Бо Конституція — це не 226, а 300 голосів. Хочу нагадати такий проміжний документ, як спроба внести зміни до Конституції щодо повноважень між гілками влади: законодавчою, виконавчою та судовою, без зміни самої Конституції. Маю на увазі Конституційну угоду, яка не була проголосована в 300 голосів. Це був 1995-й. Минув рівно рік, і все змінилося. Тому, я думаю, що ця довга, кропітка робота дала можливість ухвалити в кінцевому варіанті такий документ.
— Я бачу такі віхи української незалежності: Декларація про державний суверенітет (1990 рік), Акт проголошення незалежності та Всеукраїнський референдум, який засвідчив уже волю громадян, а не лише політиків щодо незалежності, (1991 рік), обрання Президента України (1991 рік), Конституційна угода (1995 рік), яка ще не мала сили Конституції, але почала цей процес, створення Конституційної комісії та, нарешті, ухвалення Конституції у 1996 році.
— Без сумніву, потім у Конституцію вносилися зміни, але зміни вносилися навіть у Конституцію США. У нас вони стосувались переважно повноважень. Зміни, які відбулись, на мій погляд, збалансували ключові гілки влади, не дозволили узурпувати владу будь-якій з них і водночас створили баланс противаг. Думаю, це було істотним і дає можливість сьогодні розвивати конституційний процес. Думаю, що нині ми перебуваємо на абсолютно правильному шляху.
— Після того як текст Конституції було внесено у сесійну залу, комуністи всіляко затягували процес розгляду. Кажуть, не останню роль тут зіграв і візит до Києва у лютому 1996 року російської делегації на чолі із заступником Держдуми, комуністом Зюгановим.
— Тоді вплив комуністичної фракції, яка нараховувала понад 120 депутатів, був дуже серйозний. Під час спроб проголосувати будь-які поправки, а це 300 голосів, вони блокували ключові моменти, які стосувалися мови, незалежності, захисту права приватної власності. Тобто, на мій погляд, те, що відбувалося у сесійній залі протягом дня і в конституційну ніч, — це ще одне підтвердження того, що країна фактично була на межі. Терези могли хитнутися у будь-який бік. Крім того, комуністична фракція пішла на те, щоб вибити ключових членів Конституційної комісії — професорів Антона Бутейка, Володимира Буткевича, мене, як члена комісії. Вони влаштували так званий відклик народних депутатів напередодні конституційної ночі. Сподівалися, що ми не встигнемо на голосування, бо змушені були бути на цих зборах. Мушу сказати, що ці збори закінчились повним фіаско для комуністів. Усі підтримали нас і нашу не лише життєву позицію, а й щодо Основного Закону. Ми встигли повернутися до сесійної зали і голосували за Конституцію, що зафіксовано на відеокадрах. Тож комуністи були дуже винахідливі у своїх методах для зриву ухвалення Конституції.
Навіть ті компроміси, які були досягнуті у головних питаннях, це компроміси, які стояли на ключових позиціях держави Україна. І ми не відступили ні на йоту від цих позицій.
— 26 червня 1996 року Президент видав указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції. Якими були причини появи цього указу?
— Причин було дві. Без сумніву, Президент хотів зміцнення своїх повноважень. Парламент хотів балансу. Тому саме поява указу про винесення Конституції на референдум, а там текст мав набагато жорсткіший крен у бік Президента, і спричинила ту консолідацію в парламенті. Це був геніальний крок Президента Кучми, який фактично підштовхнув парламент до консолідації. Можливо, без цього кроку ми б ніколи не знайшли фінальної відповіді на дуже багато статей Конституції, включно із головними державницькими. Тому вийшов достатньо збалансований документ, який вже далі мав продовження у 2004 році, коли ми з президентсько-парламентської перейшли до парламентсько-президентської форми правління, яка притаманна абсолютній більшості країн ЄС.
— Оскільки було ухвалено компромісний варіант Конституції, чи не було побоювань, що Президент скористається правом вето?
— Дивіться, це навряд чи могло бути. Оскільки Конституція ухвалювалася понад 300 голосів. Вето долається у 300 голосів. Навіть з цієї логіки Президент навряд чи пішов би на ветування Конституції.
— Що вам найбільше запам’яталося із конституційного процесу?
— Власне, найбільшим випробуванням тоді для мені стали збори в Запоріжжі, коли комуністи намагались мене відкликати. Тоді я був головою фракції «Реформи і порядок» та членом Конституційної комісії. Ми розуміли, що від наших голосів усе залежить. Я усвідомлював: через декілька годин почнеться голосування у парламенті, а я перебуваю у Запоріжжі, в забитому вщент залі. Бо для того, щоб відкликати депутата по закону, тоді потрібно було не менш як 400 осіб. Заходячи в зал, я не уявляв, чим ці збори можуть закінчитися. Але люди встали і почали аплодувати, тож усі спроби поставити на голосування питання про моє відкликання обернулися провалом. «За» голосували лише два комуністи. Всі решта — проти. Ці збори були найкоротшими в моєму житті — тривали буквально 30 хвилин. Тож я з моїми двома колегами на машині вирушили до Києва і вже через шість годин я був у сесійній залі і голосував. Наші голоси були ключовими, бо деякі поправки проходили у 303, 305 голосів. Тож навіть один голос міг усе зірвати. Оце мені, без сумніву, запам’яталося найбільше. Ну і звісно ж, безсонна ніч, яка завершилась о дев’ятій годині вісімнадцять хвилин фінальним голосуванням за Конституцію. І наша багатомісячна підготовча робота, бо це ж не просто Конституційна комісія. Це конституціоналісти, фахівці з конституційного права брали участь роками у цьому. Конституційна комісія це все сконцентрувала, а парламент знайшов компроміс.
— Як на вулиці вас зустрічали люди?
— Те піднесення, яке мали українці в ті роки, ту підтримку влада потім бездарно втратила. Звісно, були якісь прориви вперед, і нам усім потрібно це врахувати, особливо нинішній владі. Бо такої підтримки, як у сьогоднішньої влади у сенсі голосів в парламенті, в органах влади, в контролюючих органах, наглядових радах, не було у жодної політичної сили. І важливо цей вотум довіри правильно використати.
— Дякую за розмову.
Записала Олена ГОРБУНОВА.
