Під час святкування річниці прийняття Конституції України. Київ, Хрещатик.
Фото з архіву «Голосу України».
Як це не дивно, для мене «конституційна ніч» почалася ще в листопаді 1990 року, коли випала щаслива можливість долучитися до групи безумовно провідних вчених-конституціоналістів нашої країни, яким було доручено написати першу концепцію проекту майбутньої Конституції України. На жаль, деяких учасників цієї групи, насамперед професорів Л. Юзькова та П. Мартиненка, вже немає серед нас, проте активно працюють професори М. Козюбра, В. Василенко, А. Мацюк. У розцвіті творчої енергії перебуває і професор А. Заєць — тоді головний консультант Групи наукових консультантів при Президії Верховної Ради (така непроста назва), який разом зі мною (на той час старшим консультантом відділу у питаннях законності та правопорядку апарату Верховної Ради) був приписаний до робочої групи. Та все-таки повернімося до моєї скромної постаті…
Цікаво, що майже рік Україна перебувала ще в складі Союзу, але шановні класики українського конституціоналізму робили вже начерки незалежної держави. Більше того, ця концепція увібрала практично всі новаторські ідеї, які цілком актуально лунають і сьогодні. Інша справа, що минуло майже шість років, доки народилася сама Конституція, причому вона суттєво відрізнялася від тієї, умовно кажучи, «материнської плати», на яку мусила кріпитися. Причина виявилася дуже простою. Перша концепція писалася як своєрідний ідеальний проект без урахування політичних реалій, в яких існувала тоді Україна. Більше того, виявилося, що й це вже було в нашій історії, якщо згадати, як М. Грушевський оцінив Конституцію УНР 1918 року, батьком якої він сам і був. За його словами, вона носила посередній характер між шаблонами західної європейської демократії і реаліями українського життя…
Серпень 1991 року чітко визначив орієнтири конституційного процесу. Відповідно створювалися конституційні комісії, робочі групи. А мене начальство (на той час я вже дослужився до заступника завідувача юридичного відділу апарату Верховної Ради) переорієнтувало на «кримський» розділ української Конституції. Тоді це було нашою великою проблемою, бо в Законі тоді ще Української РСР «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» від 12 лютого 1991 року було допущено «глобальну» помилку, оскільки підготовка конституції АР Крим (а це було відгалуження загальноукраїнського конституційного процесу) доручалося самій Верховній Раді АР Крим. Точно за відомою єльцинською формулою — «беріть стільки суверенітету, скільки можете». Поступово центральна українська влада, усвідомивши можливі фатальні наслідки, наполегливо встановлювала свій контроль над півостровом, де на той час місцеві політики майже побудували повну суверенну державу (якщо знову згадати М. Грушевського) з власним президентом, радою нацбезпеки, правоохоронною системою, громадянством і, навіть, приступили до формування збройних сил. Я пригадую, що як на роботу їздив до Верховної Ради Криму, поки мені не вдалося переконати керівництво, що все-таки кримські «державотворці» повинні приїжджати до нас, а не навпаки. Після 2014 року в обозі окупантів я побачив деякі знайомі обличчя з далекого минулого, доволі корпулентні в прямому значенні цього слова.
До речі, «кримський» розділ — якраз приклад того, в яких дискусіях народжувалася практично кожна норма Конституції. Зокрема, одна з конституційних комісій взагалі ледь не внесла пропозицію скасувати автономну республіку, замінивши її автономною областю. Потім все-таки на політичному рівні дійшли компромісу: зберегти республіку, проте максимально зарегламентувати її права та компетенцію. Разом із моїм колегою, першим заступником керівника Групи наукових консультантів, а потім суддею Конституційного Cуду М. Корнієнком, ми запропонували включити до Конституції згадку стосовно проекту закону про засади організації влади в АР Крим. Проте нас не підтримали. Власне кажучи, проект саме цього розділу вийшов досить невдалим, і на довгі роки, аж до окупації Криму, закріпив дві протилежні тенденції. З одного боку, українська влада намагалася «не помічати» навіть обмежені повноваження своєї автономії (які сама їй надала), а з другого — кримські політики наполегливо прагнули повернутися до тих щасливих часів, коли вони могли шантажувати центр. Та це вже окрема тема, до якої варто буде повернутися.
У травні 1996 року конституційний процес (як це не банально сказати) вийшов на фінішну пряму. Слід нагадати, що тодішній Президент України Л. Кучма відверто тиснув на Верховну Раду перспективою проведення референдуму, який би затвердив майбутнє Конституції. А до цього, в 1995 році, сталася подія, яку зараз практично не згадують — підписання так званого Конституційного договору між Президентом і парламентом, який значно обмежив прерогативи останнього. До цього додалися і міжфракційні суперечності у Верховній Раді, особливо стосовно розділу «Права і свободи людини», навколо якого зійшлись інтереси і лівих, і правих, не кажучи вже про, хоч як це парадоксально звучить, національний характер майбутнього Основного Закону. Я навіть тоді на сторінках «Голосу України» опублікував статтю (сподіваюсь, що геніальну), яка так і називалася — «Про український зміст української Конституції». Справа в тому, що ліві заперечували проти самого терміна «Український народ». Натомість продавлювали термін «народ України». Депутати від Народного руху, як їх ще називали «рухівці», обурювалися: якщо немає українського народу, а принагідно української мови, за що голосуватимемо? Так народився компроміс, який ми бачимо зараз в преамбулі Конституції: український народ — це сукупність громадян усіх національностей…
А тим часом свої пристрасті вирували й на тому рівні, який зараз модно називати експертним. Не вдаючись до аналогій — це окрема тема, зазначу, що тодішній глава парламенту А. Мороз, шукаючи різні варіанти оптимізації фінальної стадії конституційного процесу, пішов на пряме порушення бюрократичної субординації і влаштував своєрідне соцзмагання між тими представниками науково-правових служб апарату, які відповідали за експертне підґрунтя конституційного процесу. Зараз можна говорити ще й про деякий комплекс суб’єктивних та об’єктивних факторів, але сталося те, що сталося. Я тоді працював в орбіті першого помічника голови. Цю посаду обіймав І. Мусієнко — людина надзвичайно професійна і дуже толерантна. І зараз я ставлюся до нього з величезною повагою. А завідувач юридичного відділу М. Теплюк діяв під проводом радника з юридичних питань О. Ющика.
Та повертаємося до основної теми. Абсолютно чітко пам’ятаю, як несподівано відкрилися двері мого скромного кабінету, заходить О. Мороз і суворо запитує: як я працюю над його завданням? Я, вилупивши очі, відрапортував: рішуче, наполегливо й невідпорно (якраз я узагальнював все, що стосувалося прав і свобод людини). Для тих, хто хоч віддалено знайомий із традиційною українською бюрократією, можете уявити собі вселенське значення цієї події, але це щастя повторилося. Стало відомо, що деяка частина депутатського корпусу, зорієнтована на проведення всеукраїнського референдуму, хотіла зірвати розгляд Конституції у парламенті, а для цього застосувати нині широко відому процедуру «ad hoc». Отримавши відповідні настанови начальства, я промучився усю ніч, а на ранок видав «бамагу», яка дозволила зірвати ці підступні плани. О. Мороз іще раз зайшов до мого кабінету, подякував, намалював захмарні перспективи, які, на жаль, розвіялися одразу після того, як Конституцію було ухвалено…
27 червня 1996 року, між сьомою і восьмою ранку, в кабінеті О. Мороза відбулася нарада, в якій взяли участь уже згаданий мною перший помічник І. Мусієнко, радники М. Міщенко і О. Ющик, керівник апарату Л. Горьовий, завідувач юридичного відділу М. Теплюк і я (нагадаю, тоді заступник керівника юридичного відділу, але при цьому доктор юридичних наук і член-кореспондент Національної академії правових наук). Пікантність ситуації полягала в тому, що напередодні Л. Кучма заявив, що він таки вдасться до всеукраїнського референдуму для затвердження Конституції. О. Мороз поставив одне конкретне питання: «Що робити?» Л. Горьовий сказав: «Відкласти проект Конституції і ухвалювати невідкладні економічні закони» (тоді взагалі тема цих законів була дуже модною). Однак було видно, що О. Мороза ця ідея не влаштовує, і він запропонував до ранку ухвалити конституцію цілком. Добродій Ющик «пробурчав», що це буде капітулянтство, щоправда, не пояснив, чому і перед ким. А я був єдиний, хто справді рішуче і невідпорно підтримав цю ідею.
Так народилася конституційна ніч — із таким драйвом, який би я дуже хотів пережити ще раз. Два епізоди. Іще раз нагадаю про компромісність і самої Конституції, і її прийняття. Саме тому було утворено кілька міні-робочих груп, які й готували ці компромісні варіанти. Я був приписаний до такої групи, яка займалася питаннями державної символіки. І там якраз став у пригоді мій авторитет як визначного фахівця в галузі історії українських визвольних змагань 1917—1921 рр. Може, це й не скромно, але я був автором перших книг про М. Грушевського і Центральну Раду, які побачили світ відповідно в 1991—1992 рр. Тому якось дуже «просто» народився варіант із великим і малим гербом. А другий епізод — о п’ятій ранку 28 червня мене викликав до свого кабінету І. Мусієнко й запропонував написати фінальний виступ О. Мороза після прийняття Конституції, а це, як писав відомий діяч ОУН Я. Стецько, вже був доконаний факт. І я, натхненний «хвилею всенародного піднесення», видав цілком пристойний текст, який закінчувався такими словами: «А гроші, виділені на референдум, нехай підуть на пенсії й зарплати».
Потім була ще Конституція АР Крим, щонайменше три конституційні комісії з різними назвами, а зараз членство в Комісії з питань правової реформи при Президентові України (з 7 серпня 2019 року), яка також займається змінами до Конституції України. Отже, «конституційна ніч» продовжується, і, сподіваюся, як пишуть у літературних журналах, «далі буде»…
Олександр КОПИЛЕНКО, народний депутат України, академік НАН України.
