Привітати Євдокію Іванівну прийшли голова обласної організації ветеранів України Геннадій Гулько, голова обласної організації інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій Анатолій Чайка і син Леонід (зліва направо).
Фото автора.
Кому на війні було найстрашніше? Лучанка Євдокія Єрмакова переконана, що медичним працівникам. Саме їм довелося відчути на собі усю біль та страждання поранених і винесених з поля бою бійців. Надзвичайно важко було бачити, як вмирає молода і до цього повна сил людина, а ти вже не можеш їй нічим допомогти. За кожного скаліченого бійця боролися до кінця. Їх одужання ставало для всіх святом.
Коріння її родини — з Суразького району Брянської області. Дівоче прізвище Євдокії Іванівни — Агєєнко. Її рідний брат Федір працював головним лісничим Волинського обласного управління лісового господарства. Він і допоміг сестрі та її чоловікові Василю Олександровичу, теж колишньому фронтовику, отримати ділянку під забудову на вулиці Кременецькій у Луцьку. Спорудили невеличкий, але затишний будиночок на схилі, за яким одразу починається заплава річки Стир. Тоді це була околиця Луцька. Але згодом поруч виріс багатоповерховий корпус Волинської філії проектного інституту «Діпромісто», а ще за сто метрів — обласна рада, цілий квартал багатоповерхівок. Київський майдан, біля якого нині живуть, став адміністративним центром Луцька.
Такою молодою і красивою була військовий фельдшер Євдокія Агєєнко (Єрмакова) в роки війни.
Фото з сімейного архіву Єрмакових.
Свого часу, рятуючись від колективізації, родина Агєєнків виїхала на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату. Після закінчення дев’ятого класу Євдокія стала працювати на ньому обліковцем. Згодом, закінчивши шестимісячні курси медичних сестер, у грізному 1941-му, продовжила навчання в Київському військово-медичному училищі, що евакуювалося в Свердловськ. 19 грудня 1943-го молодший лейтенант Євдокія Єрмакова отримала направлення в 13-ту армію 1-го Українського фронту, служила медиком у багатьох її підрозділах. Пройшла бойовий шлях від Правобережної України і аж до Праги. Війна для лейтенанта медичної служби Єрмакової закінчилася в останній її день — 9 травня 1945-го. В запас звільнили 21 грудня того ж року. Нагороджена орденом Вітчизняної війни, багатьма медалями.
Її майбутній чоловік Василь Єрмаков спочатку був політруком, потім — командиром роти. У повоєнний час ніс службу у військкоматах. А Євдокія Іванівна і в мирний час не полишила професії медика. Працювала в жіночій консультації Олеської і Лопатинської районних лікарень, що на Львівщині. Згодом, закінчивши в Одесі курси рентгенологів, багато років займалася цією справою в стоматологічній поліклініці в Луцьку, куди разом із сім’єю переїхала в 1959-му. Мала багато відзнак за сумлінну працю.
Нині колишня фронтовичка живе разом із сім’єю сина Леоніда. Вже 15 років як не стало її чоловіка Василя Олександровича. Леонід Васильович пишається матір’ю, намагається допомогти їй не почуватися самотньо.
Коли надійшла пропозиція від ветеранської організації привітати Євдокію Іванівну з Днем медичного працівника, зустрів нас, розшукав мамині старі фотографії, документи. Сам він усе життя пропрацював на Луцькому автозаводі, спочатку робітником, а потім технологом, був безпосередньо причетний до розроблення відомого всюдихода, який у народі називали «Волинянкою».
Щодо Євдокії Іванівни, то вона виглядає і, що найважливіше, почувається молодшою за свій солідний вік. Щоправда, трохи підводить слух. Але за допомогою Леоніда Васильовича нам вдалося непогано поспілкуватися.
Проводила нас ця вже давно вкрита сивиною, але й досі красива жінка аж на двір. Було приємно відчувати, що поруч ще живуть такі люди, які ціною величезних страждань і втрат принесли нам перемогу. Низький уклін вам, військові медики часів Другої світової війни!
Луцьк.
