Саме тоді російські більшовики в поборюванні українського національно-визвольного руху прикривають свої військові підрозділи використанням окремих наших земляків. Скажімо, перший нарком з військових справ більшовицького уряду чернігівець Володимир Овсієнко 23 листопада 1917 року видав наказ штабу військово-революційного комітету Всеросійського ЦВК про формування більшовицьких диверсійних збройних відділів в Україні.
Цим документом передбачалося створення «Особого Украинского партизанського отряда в г. Лубны Полтавской губ. и в Полтаве из двух конных шестисотенного состава каждый полк, одного пулеметного батальона, одного пехотного баталиона, одной конно-горной батареи и обозной команды с правом присвоения всем этим частям и всему отряду украинских наименований». Начальником цього загону призначався командир 17-ї Українськой роти
171-го піхотного запасного полку Іван Бокитько.
На початку грудня 1917-го Овсієнко, прибувши з цим підрозділом до Харкова, взяв активну участь у збройній ліквідації органів влади УНР і насадженні більшовицького режиму. Бо саме сюди, не отримавши підтримки на І Всеукраїнському з’їзді рад, за наказом зі Смольного переїхали так звані українські більшовики, щоб спробувати легітимізуватися. Саме тут російські багнети дали можливість Леніну 25 (12) грудня 1917 року проголосити «свою Українську Народну Республіку» — на противагу легітимній УНР, яка створена 20 (7) листопада 1917 року Третім Універсалом Центральної Ради.
Оскільки тоді червона Росія вперше вдалася до творення концепції «ихтамнетов», то ця влада, в проводі якої більшість становили самозвані чужинці, і відповідно самоназвалася Українською Народною Республікою — спеціально, аби ось таким прийомом гібридної війни дезорієнтувати широкі маси й міжнародну спільноту. Більшовицький уряд з Петрограда одразу привітав утворення «справді народної радянської влади на Україні» й обіцяв «новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народові України».
Насправді Ленін мав інший план щодо розвитку подій в Україні: через два дні він підписує декрет про призначення Серго Орджонікідзе «тимчасовим надзвичайним комісаром Району України для об’єднання дій функціонуючих там радянських організацій в усіх галузях їх роботи (військової, продовольчої, банкової та ін.)». І от коли в так званого народного секретаріату російських ставлеників у Харкові виникли тертя з повпредами Смольного, то Ленін розтлумачував Овсієнку: «Само собою наше втручання у внутрішні справи України, оскільки це не викликається воєнною необхідністю, небажане. Зручніше здійснювати ті чи інші заходи через органи місцевої влади і взагалі найкраще було б, коли б усякі непорозуміння були залагоджені на місці».
Іншою телеграмою Ленін слізно благає Овсієнка: «Ради бога, докладіть усіх зусиль, щоб усі і всілякі тертя з ЦВК (харківським) усунути. Це архіважливо в державному відношенні. Ради бога, помиріться з ними і визнайте за ними всілякий суверенітет».
Ці уклінні прохання Леніна пояснюються іншими телеграмами, якими він закидає щодня Овсієнка й Орджонікідзе: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!».
Тож для виконання цього завдання обом посланцям Смольного наказується «усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. Садіть на паровози по кілька матросів або червоногвардійців. Пам’ятайте, що від вас залежить врятувати Пітер від голоду».
Водночас Ленін тоді ж звертається в Морський революційний комітет: «...вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради».
Зрештою, згодом у своїх спогадах більшовики й не крилися щодо організованої ними агресії проти законної влади УНР: «З прибуттям тов. Антонова-Овсієнка ми роззброюємо гайдамацький зведений полк (28-й) і есерівський бронезагін. Причому, аби приспати пильність і настороженість ворога і приховати наш задум, ми влаштовуємо демонстрацію виведення Червоної гвардії з Харкова: збираємо загони, демонстративно проводимо їх вулицями міста на вокзали. А вночі виконуємо намічену операцію. Оточуємо казарми, де розмістився бронедивізіон, і посилаємо своїх представників, які пропонують йому здати зброю. Він намагається чинити спротив, але під кулеметною стрільбою здається. Майже так само був роззброєний через деякий час і 2-й полк. Наприкінці листопада 1917 року уряд Радянської Росії направив до Харкова бронепоїзд і загін робітників і моряків. Їх поява різко змінила відношення сил на користь революційних робітників і солдатів».
Ленінові потрібні були харчові запаси України, оскільки зруйноване господарство Московщини самостійно не могло підтримати продуктами їхню владу. Відтак саме на українську матеріальну базу й продовольчі ресурси розраховували Ленін та його соратники. У листі до Орджонікідзе від 14 березня 1918 року він накреслив конкретний план підриву стабільності в УНР: «Негайна евакуація хліба і металу на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є в Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, — він повинен називатися просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших».
Заради знищення УНР Ленін іде на все. Скажімо, в лютому 1918 року, коли німецькі війська загрожували їхній столиці, «з Петрограда були перекинуті на Україну чотири загони загальною чисельністю в 1400 осіб, 1-й окремий батальйон Балтійського моря та інші формування. Тож згаданий Муравйов у донесенні про бойові дії в Україні на початку лютого 1918 року зазначав:
«1) Полтава взята петроградским и харьковским отрядами в числе 500 чел., бой 2 час. 2) г. Ромодан взят теми же отрядами — бой 6 часов. 3) Гребенка взята харьковскими, петроградскими, донскими и московскими отрядами, были взорваны гайдамаками жел. дор. мосты. Бой — 20 часов. 4) Ичня была взята только петроградской гвардией — бой 6 часов. 5) Бахмач той же армией — бой 2 часа. 6) Дарница взята харьковским, петроградским, донским и московским отрядами и эшелонами матросов, бой 2 часа. 7) Киев — бой был 8 дней. Первая армия пошла впереди с тов. Куравлевым и Егоровым, второй вступила армия Ремнева. Учавствовала вся красная гвардия: Харьковская, Московская, Петроградская, Тверская и Донская».
А російські більшовики тим часом надсилали зброю в Україну. Так, військово-революційний комітет при Тульській раді робітничих і солдатських депутатів ухвалив передати велику кількість гвинтівок і патронів Кальміуському, Горлівському та Юзівському військово-революційним комітетам. Особисто Ленін звертався до фабрично-заводського комітету Тульського збройного заводу з проханням негайно забезпечити гвинтівками, наганами, патронами та іншим озброєнням червону гвардію Боківського гірничого району Донбасу з розрахунку на 500 осіб. Для червоної гвардії Дружківки мали передати 1000 гвинтівок з багнетами, по 100 патронів до них, 1000 револьверів, по 50—70 патронів до них, 7—10 кулеметів, до кожного з них мало додаватися по 200—250 стрічок з бойовими патронами.
Та не тільки в Донбас спрямовували російські більшовики потоки зброї і власні військові сили для підриву влади УНР. Схоже спостерігалося в усіх промислових центрах України. «Тільки на початку січня 1918 року, — свідчив запорізький більшовик Данило Леженко, — за допомогою загонів Червоної гвардії, які прибули з центру Росії, була остаточно взята влада і створена в Олександрівську більшовицька рада робітничих і солдатських депутатів».
У війні проти самостійної України російські більшовики вирішили тоді творити загони «ихтамнетов» і за рахунок німецьких солдатів, котрі потрапили в тенета комуністичної пропаганди. Дізнавшись про виступи німецьких солдатів на фронті, Ленін 9 листопада 1918 року телеграфує Орловському й Тульському губвиконкомам і губкомам партії з вимогою «напружити всі зусилля для того, щоб якнайшвидше сповістити це німецьким солдатам на Україні і порадити їм ударити на красновські війська, бо тоді ми разом завоюємо десятки мільйонів пудів хліба для німецьких робітників і відіб’ємо навалу англійців, які тепер підходять до Новоросійська».
А отримавши 13 листопада привітання німецьких революційних солдатів, Ленін телеграфує голові Унечської організації РКП(б), «що тепер дуже важливо, щоб революційні солдати Німеччини взяли негайно дійову участь у визволенні України. Для цього необхідно, по-перше, арештовувати білогвардійців і власті українські, по-друге, послати делегатів від усіх революційних військ Німеччини в усі військові німецькі частини на Україні для швидкої і спільної дії за визволення України. Час не жде. Не можна гаяти ні години».
Одразу про це телеграфує Орловському губкому: «Вважаю дуже важливим, щоб у всі прикордонні пункти з Україною ви повідомили по телеграфу про це, і, відповідаючи від мого імені подякою за привітання революційних солдатів Німеччини, звернулися до них з проханням допомогти швидкою і рішучою дією визволенню України. Нехай революційні солдати Німеччини довершать розпочату славну німецьку революцію арештом білогвардійців на Україні і визволенням України».
Щоб засвідчити свою нібито легітимність 19 листопада 1918 року члени президії ЦК КП(б)У Сергєєв, Квірінг і Затонський звертаються до «радянського уряду» так званої Німецької соціалістичної республіки з вимогою дати відповідь: «Намерены ли Вы предать украинских робочих и крестьян, помогая англо-американскому капиталу душить их, или же намерены вместе с нами бороться с союзным империализмом?».
Ще одна можливість використання повсталих німецьких солдатів виникає у зв’язку із скликанням 29 листопада в Гомелі з’їзду їхніх рад в Україні. Там розпочинається вербування добровольців із числа німців до Червоної армії.
У своїх розпорядженнях Ленін постійно наголошує на необхідності дотримання конспірації щодо участі російських військ в Україні. Скажімо, головнокомандувачу більшовицькими військами Вацетісу 29 листопада 1918 року надходить таке роз’яснення: «З просуванням наших військ на Захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин, як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях в неможливе становище, і населення не зустрічало б їх, як визволителів».
Зрештою, тоді російські більшовики знову доб’ються захоплення влади в Україні, що для них буде подвійним успіхом. Тепер «помощь углем чугуном, рудой и хлебом, которых с таким трудом мы тщетно добивались во время «мирных» переговоров с министрами Скоропадского, приходит к нам по воле самих непосредственных производителей этого угля, чугуна, руды и хлеба. Советская Россия должна теперь сделать все возможное, чтобы развить то наступление, которое начали в Харькове рабочие против банд Петлюры, Балбачана и других».
На початку 1919 року на ноти Директорії УНР більшовицькій Москві щодо участі її військових формувань на теренах України проти законної влади нарком закордонних справ РСФРР Чичерін відповідає: «Перечисленные Вами воинские части Советской России на Украину не направляются и даже не находяться около ее границ, и никаких войск Российской Социалистической ФСР на украинской территории не имеется. Военные действия на украинской территории в настоящее время ведутся между войсками Директории и войсками Украинского Советского Правительства, обладающего полной независимостью. Между Украиной и Советской Россией не происходит в настоящее время никаких вооруженных столкновений.
Выраженное в Ваших радиотелеграммах желание достижения мирного исхода может относиться только конфликту между Директорией и трудящимися массами Украины, стремящимися установления Советского строя».
Що ж це за війська і що вони роблять в Україні — чітко декларується в черговій ноті Директорії до Москви: «В районе Харькова оперирует регулярные войска Советской росийской армии. Состоят они преимущественно из китайцев, латышей, мадьяр и отчасти русских. Отсюда и второе утверждение Комиссара по иностранным делам, будто эти войска состоят из украинцев, явно не отвечает действительности. Эти китайско-латышские войска, проходя по территории Украинской Республики, опустошают села, грабят у крестьян и всего населения все их имущество, складывают на возы, грузят на захваченные поезда и отправляют в Россию. Представителей Украинской Народной власти и отдельных лиц украинской национальности — крестьян, рабочих, интелигенции латыши и китайцы расстреливают без всякого суда, предварительно подвергая зверским истязаниям. Ввиду того, что указанные выше латышско-китайские войска содержаться и формируются на счет русского правительства и вторгаются в пределы Украинской Республики, посягая на жизнь и достояние рабочих и крестьян Украины, а с другой стороны, ввиду того, что Комиссар по иностранным делам Российской Республики явно избегает прямого ответа на поставленный ему Правительством Украины вопрос о целях производимого советскими войсками наступления на Украину, Директория Украинской Народной Республики в последний раз спрашивает Правительство Российской Республики: что должно означать это наступление Российских войск и их поведение на территории Украины как на завоеванной земле.
При этом Директория считает необходимым добавить следующее: Комиссар по иностранным делам, отрицая участие российских войск в нападении на Украину, в то же время предлагает Правительству Украинской Республики вступить в мирные переговоры на условиях изменения курса внутренней политики Украинского правительства по отношению к партии коммунистов и Советам Рабочих депутатов».
Схожим методом діяли російські більшовики і на теренах інших новопосталих держав. У середині серпня 1920 року Ленін ось так інструктує заступника голови Революційної військової ради РСФРР Склянського: «На плечах провідника повстанців проти радянської влади Балаховича перейти кордон на 1 версту і повісити там 100—1000 їхніх чиновників і багатіїв».
Коли ж згадуваний Склянський деталізував запропоновану Леніним інструкцію, то вождь російських більшовиків оцінює його ось так: «Прекрасний план. Докінчуйте його РАЗОМ з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них і перекладемо) пройдемо на 10—20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія — 100.000 карбованців за повішеного».
Зрозуміло, що ці методи неоголошеної війни проти УНР використовували і соратники Леніна. Так, виступаючи в 1920 році перед більшовицькими агітаторами, що направлялися в Україну, один із найближчих соратників Леніна Троцький акцентував їхню увагу на необхідності «бути обережними». Мовляв, оскільки українське селянство сподівається на Петлюру, то «...тільки дурень і провокатор без розбору скрізь і всюди буде стверджувати, що ми воюємо з Петлюрою...
Якщо будуть випадки грабежів у Червоній Армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, які влились до Червоної армії. Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що вони український елемент, і це буде явним доказом не тільки суворої революційної дисципліни, але й суворої кари за грабіж».
Справді, російські більшовики готові були застосувати будь-які методи для придушення українського національно-визвольного руху, тому й невипадково той-таки Троцький наприкінці свого виступу наголошував, що «для досягнення наміченої мети всі засоби однаково добрі. Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути нашою, і нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра вибитий з пам’яті народу назавжди».
Традиція використання «ихтамнетов» буде масово використана і за межами СРСР. Наприклад, тисячі радянських військових брали активну участь у подіях в Іспанії в 1937 році, воюючи як танкісти, льотчики й піхотинці проти законного уряду. Але вони там діяли під вигаданими іспанськими іменами, тож їх там ніби й не було...
Детальне вивчення документів Українського штабу партизанського руху в роки Другої світової війни дає підставу стверджувати, що тоді саме в більшовицьких загонах починають формуватися спецвідділи під виглядом боївок УПА. Їхнє завдання — злочинними діями компрометувати український національно-визвольний рух і прискорювати ліквідацію учасників націоналістичного підпілля, передусім керівників. В одному із сіл Плужанського району Кам’янець-Подільської області після пограбування місцевих селян більшовицький командир звернувся до людей, показуючи на себе: «Вы видели Бандеру? Вот он сам стоит перед Вами».
Широко застосовувалися більшовицькими партизанами й інші прийоми, про один з яких залишив свідчення Герой Радянського Coюзу І. Грабчак: «Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців, — радирував до УШПР він, — я обманув німців, і 14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без перешкод».
Окремої згадки потребує і провокативна діяльність на Волині групи диверсантів НКВС під командуванням Дмитра Медведєва, яка прикривала радянського розвідника-терориста Миколу Кузнєцова. Останній, здійснюючи замахи на високопоставлених гітлерівських урядовців, залишав на місці вбивства списки українських націоналістів (їх потім гестапо заарештовувало й розстрілювало) або вигукував «Слава Україні!».
Ця лінія більшовицької партії на компрометацію національно-визвольних рухів буде витримуватися і в подальшому, постійно вдосконалюючись. Свідченням цього є, зокрема, виступ першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР 15 травня 1945 року у Львові. Ратуючи за використання для компрометації учасників націоналістичного підпілля спецбоївок радянських каральних oрганів під виглядом УПА, Хрущов тоді висловився так: «Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів (тобто тих українських націоналістів, котрі прийшли з повинною. — B.C.). У нас інколи використовують їх неправильно. Не можна ж до безкінечності посилати спецгрупу із завданнями, адже це бандити, і вони можуть манкирувати, підводити нас. Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли вони його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх».
У численних донесеннях прокурорів можна прочитати жахливі повідомлення про діяльність цих спецбоївок, які тероризували мирне населення в повоєнний час. Але партія закривала очі на ці злочини, бо в такий спосіб удавалося частину населення переконувати «в злочинній діяльності українських буржуазних націоналістів». Декого й по нинішній день.
Можна додати, що після Другої світової така «братня допомога» буде надаватися багатьом країнам третього світу, скажімо, Кубі, Нікарагуа та ін. Їх там не було, але вони там реально діяли. Так, як сьогодні в Донбасі: «Их там нет», але від їхніх куль, мін і снарядів постійно гинуть люди...
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
