Осип Дяків (праворуч) з головним командиром  УПА Романом Шухевичем («Тарасом Чупринкою»).

21 червня 1921 року в селі Олесине, що на Тернопільщині, народився Осип Дяків-«Горновий» — крайовий провідник ОУН на Львівщині, теоретик й організатор боротьби УПА, заступник голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР).

Про що він думав у холодні листопадові ночі 1950 року, на що сподівався, перебуваючи у лісовій криївці біля села Великополе тодішнього Івано-Франківського району на Львівщині разом із такими відчайдухами, як сам? Бо минуло понад десять років з тих пір, як він, Осип Дяків, старшокласник Бережанської гімназії, пов’язав свою долю з визвольним рухом, став на шлях боротьби з поневолювачами рідного народу. Чи згадував, як його, студента Львівського університету, катували-допитували в тернопільській тюрмі за кілька місяців до початку війни, вимагаючи видати тих, хто долучився до боротьби за волю, за незалежність України? Чи вчувався йому той гуркіт німецьких танків, несподівана поява яких на вулицях Бердичева врятувала його та багатьох інших приречених від неминучої смерті в місцевій в’язниці? А, можливо, подумки вів розмову з матір’ю Юстиною Данилівною, яка вже другий рік страждала-мучилась на засланні в далекому Сибіру?

Так, хлопці викопали й обладнали криївку в начебто надійному місці, подалі від людських очей. Подбали про харчі й теплий одяг. Якось дотягнуть до весни, до тепла. Але Осип Дяків, тоді вже провідник Львівського крайового проводу ОУН, усвідомлював, що ситуація ускладнюється з кожним днем. Гинули досвідчені кадри, бракувало зброї, набоїв, ліків, ворожа агентура буквально пронизала підпілля, нищила його. Та боротися треба, щоб світ знав — Україна не стала на коліна.

Осип добре розумів, що дива не станеться, що вороже кільце звужується з кожним днем, з кожною годиною. Чи міг він уникнути смерті? Міг. І про це читаємо в спогадах про Осипа Горнового, написаних на чужині батьком відомого повстанця. Так, Василь Дяків у Великодній понеділок 1944 року під час розмови з сином прямо запитав його: чи не зміг би той разом з іншими податися в еміграцію, щоб там сповна використати свої публіцистичні та організаційні здібності задля рідного народу? І ось що почув у відповідь: «Над цим питанням я, тату, думав, бо провід ОУН пропонував мені виїзд за кордон. Але я тої пропозиції не прийняв. Я рішився остаточно залишитися тут, в Україні. В німецьких концлагерах перебуває велика кількість провідних членів Організації. Я вірю, що більшість із них залишиться в живих. Вони й будуть вести за кордоном ту працю, яку нам треба вести, бо їм повертатися в Україну й включатися в підпільну боротьбу тут, в умовинах, яких вони не знають, просто неможливо. Тут мають залишатися ті, що стояли тут весь час у боротьбі. Зокрема, мушу залишатись і я. Вважаю, що коли б я інших посилав у большевицьке підпілля для революційної боротьби.., а сам тікав за кордон, то це було б дуже нечесно. Я мушу бути з ними. Коли я казав іншим, що для добра України треба виректися батьків, сім’ї, жертвувати своє особисте щастя й безпеку, то, як чесна людина, я мушу сам бути прикладом у тому. Моя і їхня доля в Божих руках».

Пряма мова

«Народ наш стоїть на такому рівні боротьби, чинить такий геройський і організаційний опір, що направду велика честь належати до такого сьогодні народу. Боротьба, яка зараз у нас ведеться — найгероїчніша і найсвітліша в нашій історії».

Осип Дяків. Із записки до батька, переданій кур’єрами ОУН у Німеччині. 1948 р.

Великодній понеділок 1944 року провів Осип у родинному колі. А наступного дня попрощався з рідними і відійшов у вир підпільної боротьби. Тоді він бачився з батьком востаннє.

***

Осип Дяків народився 21 червня 1921 року в селі Олесине Бережанського повіту (тепер — Тернопільського району) Тернопільського воєводства у селянській родині. Як зауважував у своїх спогадах Василь Галаса, один із лідерів ОУН, товариш Осипа ще зі шкільних років, коли він уперше переступив поріг хати Дякових, то його зустріла доброзичлива привітна усмішка господаря і «Кобзар» Шевченка на столі. «Такі поняття, як «Україна», «українці», «запорозькі козаки», «Українська держава», ми з Осипом увібрали у свідомість з уст його батька». Адже Василь Дяків брав участь у Визвольних змаганнях 1918—1920 років у Галичині і як вояк Української Галицької армії пройшов її героїчний шлях.

Осип змалку був компанійським і доброзичливим хлопцем, готовим будь-якої миті прийти на допомогу своїм товаришам. Тому користувався підтримкою однолітків, навчаючись у Бережанській гімназії. До речі, в січні 1939 року однокласники, попри опір учнів польського походження, обирають його старостою, або як тоді називали у Галичині — війтом. Та протримався він на цій посаді лише кілька днів — після того, як у класі вивісили без дозволу керівництва портрети Шевченка і Франка, дирекція гімназії позбавляє його цих функцій.

Мабуть, найцікавіші і найдостовірніші спогади про лицаря боротьби за незалежність України залишив його батько Василь Дяків. Вони так і називаються «Мої спогади про Осипа Горнового». Записані Левком Шанковським уже на чужині, на американському континенті. Йдеться у них про життя і боротьбу нашого героя до весни 1944 року, тобто до другого приходу московських окупантів на західноукраїнські землі.

У тих спогадах знаходимо чимало цікавих фрагментів з життєпису Осипа Дякова, зокрема з часів його арешту 20 вересня 1940 року. Довго розшукував батько сина у Львові, де той студіював українську філологію, бо ніхто нічого певного не міг сказати. Ані в гуртожитку, ані в університеті, ані в прокуратурі, ані в НКВД… Гірко і боляче читати про його відвідини кабінетів тодішньої влади. Ось як склалася його «авдієнція» до обласного прокурора Прокопенка.

«Прокурор сидів за бюрком і чистив нігті, — пригадує Василь Дяків. — Я стояв перед ним і розповідав йому про свою справу.

— Отже, ви кажете, батьку, що ви не знаєте, де ваш син, — каже, усміхаючись, прокурор.

— Ні, не знаю, якщо б знав, то вас не питався б.

— Бачите, батьку, ви не знаєте і я не знаю. Нас є двох таких, що не знаємо. Бувайте здорові!»

Лише через кілька тижнів поштою прийшло повідомлення від Осипа, що він перебуває у тернопільській тюрмі. Окрім цієї довгожданої звістки, в листі на окремому листку паперу було написано по-московськи: «Обратитесь в НКВД, к следователю Галыгину, комната Нр. 21». Саме слідчий Галигін, який вів справу Осипа, сподівався, що батько вплине на сина і той визнає свою приналежність до ОУН, видасть своїх товаришів по підпільній боротьбі. І далі, мовляв, продовжить навчання, зробить добру кар’єру. Звісно, ніхто не збирався відпускати вчорашнього студента з енкаведешних підвалів. Та й сам хлопець не ступив на стежку зради.

Осипа не замордували у в’язниці, як то сталося з тисячами підпільників, а то й взагалі з невинними людьми в перші дні війни в Тернополі, Львові чи Луцьку — його відправили етапом на схід ще до тієї кривавої масакри. Але далі Бердичева не доїхали — швидкий наступ німецьких військ перекреслив підлі наміри сталінських опричників. Тепер уже їм самим треба було рятуватися від німецького полону.

***

Осип Дяків є автором щонайменше 25 публіцистичних праць, написаних протягом шести років у підпіллі. А точніше — під час його роботи в Головному осередку пропаганди ОУН у 1945—1948 роках, де він був заступником референта пропаганди Проводу ОУН П. Федуна-«Сєвєра». Ось заголовки деяких його статей: «Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка большевицьких імперіялістів», «Четверта сталінська п’ятирічка», «Українська Повстанча Армія — носій ідей визволення і дружби народів», «Про свободу преси в СССР», «Вклад ОУН у справу утворення і розбудови УПА», «Наше становище до російського народу», «Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу?», «СССР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих»…

Очевидно, Осип Дяків також був співробітником Бюро інформації Української головної визвольної ради та політвиховного відділу Головного військового штабу УПА. До речі, цим відділом також керував П. Федун. Підписані статті здебільшого псевдонімом «О. Горновий». Але він також використовував й інші псевдоніми, зокрема «О. Осипенко», «В. Юріїв», «О. Гончарук».

Особливої уваги заслуговує публіцистична стаття О. Горнового «Наше становище (тобто, ставлення — В. К.) до російського народу», написана в червні 1949 року. Адже її головні постулати актуальні для нас і сьогодні. До речі, цю статтю оприлюднила газета «Голос України» напередодні всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, на якому наш народ абсолютною більшістю голосів (90,3 відсотка) підтвердив Акт Незалежності України, прийнятий українським парламентом.

Уже в першому абзаці автор наголошує, що цю проблему, тобто, ставлення до російського народу — треба розглядати у двох розрізах. По-перше, як наше ставлення до російських народних мас. І по-друге, як наше ставлення до російських імперіалістів. А воно, можна сказати, діаметрально протилежне.

Пряма мова

«ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-большевицьких загарбників. ОУН стоїть на становищі, що російська держава повинна покриватися з етнографічними кордонами російського народу і в ніякому випадку не виходити поза ці межі. З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіялістичних клік, з таким російським народом ми прагнемо до найтіснішої співпраці сьогодні і в майбутньому».

О. Горновий. «Наше становище до російського народу».

Публіцист наголошує, що відокремлення України від Росії не є жодним ворожим виступом проти російського народу, як це нав’язує нам російська пропаганда. «Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв’язка національного питання, бо вона в корені підтинає російський імперіалізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу», — переконаний автор.

І ще одна теза, з якою ніяк не хочуть змиритися наші знахабнілі сусіди. «Прагнучи до співпраці з російським народом, — стверджує Осип Дяків, — ми найрішучіше виступаємо проти приписування російському народові «керівної ролі», обов’язків «старшого брата», що випливають нібито з якихось благородних вищих якостей цього народу («російський народ — найвидатніша нація», що має «ясний розум, стійкий характер і терпіння»), бо за всім цим криється російський імперіалізм, расизм і шовінізм».

Наприкінці статті автор цитує великого російського демократа О. Герцена, який у далекому 1851 році писав: «Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей (деспотизмом, тиранією і прагненням підім’яти під себе сусідні народи. — В. К.), то вона не буде мати майбутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петербурзькому шляху, або якщо вернеться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, як накидатися на Европу, як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, загинути серед загального спустошення» (підкреслення автора).

***

За словами Василя Галаси, Осип іще в молодості дивував усіх феноменальною пам’яттю, енциклопедичними знаннями і вмінням викласти, пояснити популярно складні поняття чи явища. Робив це без позерства і «повчальности», з подиву гідною логічністю. Водночас його слово не було сухим, воно «прив’язувало» слух, пронизувало мозок, з теплотою заходило в серце.

У 1948 році «Горнового» призначили крайовим провідником ОУН Львівського краю, у 1949-му — членом Проводу ОУН, у 1950-му — членом Української головної визвольної ради та заступником голови Генерального секретаріату УГВР. Постановою УГВР його нагороджено Золотим і Бронзовим Хрестами Заслуги, йому присвоєно звання сотника-політвиховника УПА.

Ось як його охарактеризувала Галина Дідик на допиті в емгебівських казематах 14 листопада 1950 року (цитую мовою оригіналу протоколу. —  В. К.): «По характеру довольно спокойный, спиртными напитками не увлекается. К женщинам пристрастия не имеет и в обращении с ними ведет себя скромно, о чем я заключила по его поведению во время четырехдневного пребывания в кругу меня и Конюшик Анны в селе Белогорща. Большинство времени уделяет чтению разной художественной и политической литературы, всегда имеет при себе какую-либо книгу».

Як стверджують історики, саме Осипу Дякову-«Горновому» належить авторство відомого гасла «Свобода народам! Свобода людині!», яке було офіційно схвалене на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН у серпні 1943-го.

Пряма мова

«Читаючи пресу всіх напрямків, я був здивований таким низьким станом громадської моралі і політичної культури нашої еміграції. На жаль, це стосується і нашого середовища. З цим за всяку ціну треба зірвати і домогтися поправи. А можна цього добитися тільки конкретною працею. На еміграції забагато дискутують. Забагато зборів, а замало чорної праці».

З листа О. Дяківа до членів Закордонного проводу УГВР та опозиції в закордонних частинах ОУН» (червень 1950 р.).

***

У жовтні 1950 року в управліннях МГБ Львівської, Дрогобицької і Тернопільської областей були створені спеціальні оперативні групи, які зайнялися пошуками місця перебування «Цвєчка» — саме під таким псевдонімом продовжував повстанську боротьбу крайовий провідник Львівського краю Осип Дяків. Агентурні донесення сексотів та зізнання арештованих підпільників під час жорстоких допитів приблизно вказували на можливе місце знаходження «Цвєчка». І в листопаді того ж року було прийнято рішення щодо проведення широкомасштабної операції. З цією метою окупанти заблокували входи і виходи до сіл Страдч, Поріччя, Янівське, Роттерган та Великополе.

28 листопада 1950 року, під вечір, облавники, ретельно прочісуючи ліс біля села Великополе на Львівщині, натрапили на капітально облаштований і добре замаскований бункер. Оточені підпільники відмовились складати зброю — зав’язався бій, в якому всі повстанці загинули. То були Осип Дяків («Горновий», «Цвєчок»), окружний провідник Микола Мошончук («Бор»), кущовий провідник Петро Зубрицький («Петро», «Вибух») і бойовик Павло Леус («Орест»). Окрім зброї та боєприпасів, облавники знайшли у криївці радіоприймач, підпільні документи та друковані видання воюючої України.

«Особливу цінність для українського визвольного руху мають його ідеологічно-політичні праці і статті, що з’являються першорядною зброєю в боротьбі з большевизмом і які заслужено прославили його ім’я не тільки в Україні, але й широко поза кордонами СССР. Сила аргументації ідеологічно-політичних праць сл. п. друга Горнового така правдива, логічна і гостра, що переконує кожну людину доброї волі і переставляє її на бік українського визвольного руху», — йдеться в повідомленні керівництва підпілля про смерть Осипа Дякова.

Фото надано автором.