То хто кому перший письменник?..
«Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак...». Цю фразу з «Енеїди» Івана Котляревського ми знаємо ще зі школи. Але далеко не всі знають, що троянський цар Еней був сином еллінської богині Афродіти, зятем царя Латина і засновником нині італійського Риму. Утім, у нас є чимало підстав вважати, що один із класиків сучасної української літератури Іван Котляревський, напевно, все це знав...
Народився Іван Котляревський 9 вересня 1769 року в родині чиновника-канцеляриста Полтавського магістрату. Отримав якісну освіту, знав шість мов: грецьку, латинську, французьку, німецьку, російську і, безумовно, рідну – українську, якою розмовляли його батьки і друзі.
Спочатку він навчався в церковній (тобто парафіяльній) школі, а потім – у духовній семінарії в рідній Полтаві, яка згодом, завдяки діяльності й Івана Котляревського, стане культурною столицею окупованої москалями України.
З особливим задоволенням він осягав риторику, філософію і піїтику. Однокласники по духовній семінарії згадували, що він вправно добирав до будь-якого слова дотепні і вдалі рими, за що його й прозвали «римачем».
У цей час він вивчає і перекладає твори великого скіфа Гомера та латинян Овідія, Горація і Вергілія.
Мал. 1. Пітер Рубенс. Еней та його родина покидають Трою.
За еллінською міфологією, яку історики германського рейху маніпулятивно назвали грецькою, троянський герой Еней (мал. 1) був сином богині Афродіти і царя племені дарданів, якого звали Анхіс.
Мал.2. Анх-символ життя.
Мал. 3. Нефертіті з символом життя Анх на тіарі.
Мал 4. Анх-символ життя.
Українське плем'я дарданів контролювало протоку Дарданелли, яка зв'язує Чорне і Середземне моря (нині – територія Туреччини). А знак Анх – символ (ключ) життя носили на своїх скіпетрах єгипетські фараони (мал. 2, 3, 4) і представники Сабатинівської археологічної культури, які були локалізовані в Одеській і Кіровоградської областях у ІІІ--ІІ тисячоліттях до н.е. (мал. 5).
Мал.5. Символ життя Анх, Сабатинівська археологічна культура, ІІ тис. до н.е.
Еней жив у країні, яка звалася Троада і розташовувалася на території Малої Азії. Її столицею було легендарне місто Троя (або Іліон), описане засновником античної літератури Гомером у його поемах «Іліада» та «Одіссея».
Богиня Афродіта була дочкою головного бога Еллади Зевса, який був богом грози. Бог грози мав в античній міфології ще одне ім'я – Ел або Іл.
Звідси, напевно, й назва міста Іліон, тобто місто бога грози Іла. Не виключено, що й назва країни Еллада теж походить від імені бога Ела або Іла, тобто Зевса.
Відомий археолог Валентин Даниленко (який дослідив мелітопольську Кам'яну Могилу) довів, що культ еллінського бога Зевса має трипільське (тобто праукраїнське) походження.
Опосередковано це підтверджує і засновник античної літератури Гомер, який зображує Афродіту у своїй «Іліаді» красивою українкою із золотим волоссям, блискучими очима і чарівною посмішкою.
Іван Котляревський (мал. 6) походив з небагатої інтелігентної родини. Мусив заробляти собі на життя, навчаючи дітей місцевих панів.
Перший біограф поета Степан Стеблін-Камінський зазначав, що під час своєї вчительської діяльності Котляревський активно збирає український фольклор і відвідує народні свята. Приблизно з 1794 року він починає писати свою геніальну поему «Енеїда».
Утім, педагогічна діяльність Котляревського тривала не надто довго. У 1796 році він кардинально змінює своє життя і вступає до війська. Причиною було те, що його учениця, котру він покохав, як з'ясувалося, вже була заручена з іншим.
Майбутній письменник бере участь у російсько-турецькій війні під Бендерами та Ізмаїлом, де виявляє себе з найкращого боку. Під час перебування на військовій службі штабс-капітан Котляревський у 1798 році завершує свою «Енеїду».
Псля того, як його полк було переведено з України до Литви, у 1808-му він виходить у відставку та їде до Петербурга, намагаючись влаштуватися на державну службу. Але українського письменника там ніхто особливо й не чекав, роботи він не знайшов і дуже бідував.
У 1810 році Іван Котляревський назавжди повертається до Полтави і влаштовується на скромну посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян, яким віддає всю свою душу.
Під час російсько-французької війни 1812 року він повертається на військову службу, формує 5-й Полтавський кінний козачий полк для боротьби з Наполеоном, отримує в нагороду чин майора, діамантовий перстень і 500 рублів річної платні – на додаток до заробітної плати чиновника.
У 1816 році він призначається директором Полтавського театру, де ставлять його комедію «Наталка Полтавка», що фактично започатковує українську школу сучасного театру. А в 1827-му отримує посаду попечителя «богоугодних закладів», зокрема будує обласну лікарню в Полтаві.
Як людина Іван Котляревський мав сильний характер, добру людяну вдачу, мав славу гумориста і майстра оповідки. Помер у 1838 році. Перед смертю наділив свободою двох своїх кріпаків – за життя за такий вчинок він міг позбутися і пенсії.
Степан Стеблін-Камінський, батько якого був близьким другом поета і поставив перший пам'ятник Котляревському, ретельно описав будинок, бібліотеку і садибу поета, яка була за його описом реконструйована у 1969 році.
Мал.7. Музей-садиба І.Котляревського у Полтаві.
До меморіального комплексу Котляревського (мал. 7), який нині розміщується в центрі Полтави, входять класична українська хата, комора, повітка, криниця і навіть вулики. Хату, збудовану у 1705-му, як свідчать купчі документи 1751 року, придбав дід письменника Іван, який служив дияконом Успенського собору Полтави.
За заповітом хату Котляревського вартістю шість тисяч рублів, успадкувала його економка, унтер-офіцерська вдова Мотрона Векливечива, з якою у нього, як кажуть певні джерела, під кінець життя був справжній роман.
Пані Мотрона (так буває) особливо не переймалася українською літературою і пам'яттю про пана Івана. Вона продала ту хату, в якій згодом був організований шинок.
І лише потім хату Івана Котляревського придбав Мусій Головатинський, що прагнув зберегти її як реліквію, куди охоче пускав шанувальників таланту автора «Енеїди».
У 1845 році в цій хаті бував Тарас Шевченко, за малюнком (мал. 8) якого її відновили вже в наші часи. Будинок письменника складається із п'яти невеликих кімнат: кабінету, світлиці, вітальні, кімнати економки і кухні.
Мал.8. Т.Шевченко. Будинок І.Котляревського у Полтаві.
Кабінет містить диван, стіл, книжкову шафу. У вітальні – стіл, посудна шафа, стільці, жардиньєрка. Серед меморіальних речей, які належали письменнику, – ломберний столик, люстерко, комод для білизни (в кімнаті економки), старовинний годинник і картина невідомого фламандського художника XVII століття «Іспанець тримає рака».
«Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак...». Ці слова з поеми «Енеїда» штабс-капітана І. Котляревського відомі всім українцям. Але не всім відомо, що перше і друге видання його безсмертної «Енеїди» вийшли без згоди автора. Чому Котляревський відмовився від авторства власної поеми?.. Хто примусив його змінити назву поеми у третьому виданні?.. Чому він з таким здоровим українським гумором позбиткувався над офіційною історією Риму?..
Щоб розібратися з цими непростими запитаннями, заглибимося трохи в історію...
Порівняльний аналіз текстів «Іліади» та «Одіссеї» великого скіфа Гомера з «Енеїдою» Вергілія свідчить, що цей ідеолог Римської імперії повністю запозичив сюжетні лінії творів Гомера.
Це і не дивно, оскільки чітко вкладалося в канву переписування до римської історії на користь нової імперії – Великої Романії, яка створювалася на землях української Трої. У результаті цієї інформаційної спецоперації віртуальним римським царям приписали біографії царів української Трої, яка розташовувалася на території Малоазійської України.
На догоду ідеології Великої Романії переписали християнську Біблію і навіть змінили національність пророка і Божого сина Їсуса Христа.
У 1453 році султани Османської імперії захопили Малу Азію і взяли штурмом Константинополь, збудований у VI столітті до н.е. як Візантій. Далі боротьба перейшла у сферу політики та ідеології.
Ідеологи Священної римської імперії германської нації (яка проіснувала з 1512-го по 1806 рік), у процесі протистояння з ідеологами Османської імперії переписали історію малоазійської Великої Романії на користь провінційної італійської Роми.
Останню зробили Другим Римом, а Перший Рим, який на той час уже був захоплений турками-османами, перейменували на Візантію, яка ніколи не існувала...
До речі, ви не задумувалися, шановні друзі, звідки взялася російська пропагандистська теза: «Москва – третій Рим?..». Якщо італійську провінційну Рому у XV столітті н.е. історики Священної римської імперії германської нації зробили другим Римом, то де ж розташовувався перший Рим?..
Є чимало підстав вважати, що перший Рим – це Константинополь, або Візантій, який був заснований праукраїнськими племенами в VII столітті до н.е. на землях малоазійської Трої.
Ось чому ідеолог другого Риму Вергілій запозичив історію троянського царя Енея, створюючи свою «Енеїду». Одне лише зауваження: Еней насправді був царем української Трої, яку так яскраво описав Іван Котляревський.
Це, до речі, підтверджують історики. Наприклад, у 1903 році історик Ніколай Радциг у своїй книжці «Початок римського літопису», писав: “Римляни як потомки троянців отримували моральне виправдання у підкоренні Сходу. Все це чудово усвідомлював поет Вергілій, вибираючи сюжетом своєї римської національної поеми саме пригоди Енея. З другого боку, пихаті патриціанські роди почали навіть виводити себе від супутників Енея, а рід Юліїв – просто від Енеєва сина, якому чомусь безпідставно змінили ім'я».
Після Переяславської окупації 1654 року в Україні настав період Руїни і бездержавності. Запорозька Січ у 1775 році була знищена, а українське козацтво – ліквідоване.
Тому поява українського літературного героя Енея, який прагнув відбудувати Троянську Україну – «Енеїду», була образною реінкарнацією багатотисячолітньої української історії, такою собі культурно-інформаційною спецоперацією з відновлення величного духу Української імперії.
Проте усталена гіпотеза, що Іван Котляревський нібито запозичив сюжетну лінію своєї «Енеїди» в римського поета Вергілія, викликає серйозні сумніви.
За даними римського історика Тіта Лівія, перші 260 років в Римі правили етруські царі, які, ймовірно, прийшли з території Античної України.
На думку російського дослідника Михаїла Постнікова, в первісній історії Риму, який з'явився лише в IV--V століттях н.е., є дуже багато запозичень із праць Геродота. Наприклад, опис подій, пов'язаних з так званим «царським періодом Риму», в якому розповідається про перших царів Риму. Водночас М. Постніков та інші автори звертають увагу на те, що з текстами поетичних праць самого Вергілія теж не все так просто.
Первісний текст «Енеїди» Вергілія, попри розхвалену римську акуратність в документах, «чомусь» не зберігся. Але 1741 року він дивовижним чином спливає одразу у двох видавництвах: «Foggini» у Флоренції і «Bottari» у Римі. Отже, схоже на те, що так звана антична «Енеїда» Вергілія – підробка XVIII століття!
Може, тому, український письменник Іван Котляревський так скептично поставився до так званого «римського оригіналу» Вергілія, коли писав свою українську «Енеїду»?..
Яскрава і самобутня поема «Енеїда» була написана Іваном Котляревським у 1798 році і з'явилася на світ лише через півстоліття після появи «Енеїди» Вергілія латинською мовою! Насправді, як кажуть експерти, фальшивку XVIII століття – «Енеїду» Вергілія – в ті часи мало хто й знав у Європі.
Тож у нас є серйозні підстави вважати, що сюжетна лінія української «Енеїди» Котляревського, швидше за все, запозичена з поем великого скіфа Гомера, який творив на теренах Українського Причорномор'я...
Іван Котляревський навчався в духовній семінарії і отримав дуже пристойну освіту. Навчальні плани тогочасної семінарії передбачали вивчення не тільки латинянина Вергілія, а й праць видатних скіфів Гомера та Геродота.
Котляревський був закоханий в українську історію та мову, що й спонукало його до літературної творчості, до якої він мав неабиякий хист.
Ще в семінарії поет-початківець писав вірші до альманаху «Полтавська муха», який пізніше стане сатиричним журналом. Проте широкому колу читачів Іван Петрович відомий передусім завдяки своїй геніальній «Енеїді», яка була написана живою українською мовою і яку він з певних причин не поспішав друкувати...
Офіціозне літературознавство свідчить, що Іван Котляревський – автор «Енеїди», першого твору нової української літератури, який був написаний народною українською мовою у 1798 році.
Мовляв, взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми римського поета Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір.
Між іншим, засновник сучасної російської літератури Сашко Пушкін (онук ефіопа Абрама Ганнібала) народився лише через рік після написання української «Енеїди».
Тому всі твердження російських пропагандистів, що українська мова відбрунькувалася від російської – абсолютна брехня в рамках гібридної війни російського нацизму проти української культури, яка має кілька тисячоліть своєї історії.
Цікавий факт, на який чомусь не звертали особливої уваги дослідники... Перше видання «Енеїди» Котляревського вийшло у 1798 році без згоди автора і жодної згадки про Вергілія. Друге видання було надруковано 1808 року теж без згоди автора...
Можливо, тому, що в той час Котляревський ще перебував на посаді штабс-капітана російської армії і просто боявся неприємностей за своє українофільство?..
В історії літератури домінує версія, що начебто конотопський поміщик Максим Парпура самочинно видав у 1798 році в Петербурзі «Енеїду» Івана Котляревського. Утім, ця версія є достатньо суперечливою і вразливою, вона не може однозначно тлумачитися дослідниками ...
Ісландський історик С. Стурлусон (ХІІ ст.) у своїх сагах називав Європу Енеєю. Пояснити такі «випадкові збіги обставин» допоможуть матеріали печерних архівів Кам'яної Могили / Шу-Нун, в яких згадується бог-творець Енліль.
Розшифровка цих архівів російським шумерологом А. Кифішиним дала йому підстави зробити висновки, що цивілізація Кам'яної Могили була «метрополією» і Шумера, і багатьох інших центрів «писемних культур».
А враховуючи роль бога-творця Енліля, ми маємо підстави вважати, що наші предки могли називати в давнину свою країну Енеїдою, тобто країною бога-творця Енліля. Не виключено, що ці факти були відомі Івану Котляревському, який непогано знав древню історію України.
У перекладі з латини ім'я Еней означає мідний, бронзовий. Бронзова доба людства – енеоліт – збігається в часі з подіями легендарної Троянської війни, майстерно описаної скіфом Гомером і українцем Котляревським...
Така ось цікава епоха – енеоліт, і країна – Енеїда...
У Вергілія «моторний парубок» Еней з якогось дива виступає в ролі архітектора так званого Троянського коня, завдяки якому ахейці захопили Трою.
Це справді видається як свідоме перекручення подій, оскільки Еней був троянським царевичем, захищав Трою і воював проти загарбників-ахейців, які прагнули встановити контроль над торговельними шляхами з Чорного до Середземного моря.
У Гомера, між іншим, немає жодної згадки про Троянського коня. Не згадував про нього і Котляревський у своїй «Енеїді». Тож у нас є всі підстави вважати, що Іван Котляревський все-таки запозичував свої сюжети не у Вергілія, а у великого скіфа Гомера...
Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, професор, лауреат Державної премії імені Івана Франка і Міжнародної премії імені Миколи Гоголя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. Агеєва В. «Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною. - Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/blogs-43470917
2. Альбрехт М. История римской литературы. / Пер. с нем. Т. 2. [Текст] / М. фон Альбрехт. М., 2004. С. 735-780.
3. Бебик В. Тисячолітня Україна: доісторичні цивілізації та глобальні релігійно-політичні доктрини: [Навчально-методичний посібник]. Київ-Ужгород. 2012. 280 с.
4. Бебик В. Як і чому з Великої Романії зробили «Візантію», а з провінційної Роми - «Великий Рим» // Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації. 2012. №2. С. 8-16.
5. Бебик В. Теукри і «Всесвітня історія»: у пошуках істини // Віче. 2009. №2. С. 19-22.
6. Васильев А. А. Лекции по истории Византии : [Текст]. 1830, Т. I. С. 175.
7. Гарачук П. Еллада Стародавньої України. Ананїв, 2001. 267 с.
8. Геродот із Галікарнасу. Скіфія : [Текст] . К.: Довіра, 1992. 72 с.
9. Гомер. Іліада. - Харків: Фоліо, 2006. 416 с.
10. Гомер. Одіссея. Х.: Фоліо, 2001. 547 с.
11. Гиндин Л.А., Цымбурский В.Л. Троя и «Пра-Аххиява» // Вестник древней истории. 1995. № 3. С. 14-36.
12. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. Київ: Дніпро, 1969. 631с.
13. І.П. Котляревський у критиці та документах. Київ : Художня література, 1959. 214 с.
14. Ковбасенко Ю.І. Антична література. К.: Київський университет ім. Б.Грінченка, 2012. 248 с.
15. Котляревський І. Енеїда / ком. О.Ставицького; мал. А.Базилевича. Київ: Радянська школа, 1989. 283 с.
16. Кралюк П. Іван Котляревський кинув виклик Російській імперії. Його творчість актуальна і в нинішній війні. - Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30225416.html
17. Ливий Тит. История Рима от основания города. В 3-х томах : [Текст]. М., 2005.
18. Морозов Н.А. Христос. История человечества в естественно-научном освещении. М.: Крафт, 1998 (репринт).
19. Надеждин Н.И. Геродотова Скифия, объясненная через сличение с местностями // Записки Одесского общества истории и древностей. 1844. т.1.
20. Нахлік Є.К. Творчість Івана Котляревського: замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій). Львів: Олір. 1994. - Режим доступу: https://litpro2.oa.edu.ua/books/preview/7283
21. Постников М.М. Критическое исследование хронологи Древнего мира // М.М.Постников [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.chronologia.org/postnikov/1p01_04.html
22. Рудяченко О. Іван Котляревський. 1. Слово, що воскресло, мов фенікс. - Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2767451-slovo-so-voskreslo-mov-feniks.html
23. Рудяченко О. Іван Котляревський. 2. Любов к Отчизні де героїть. - Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2767498-lubov-k-otcizni-de-geroit.html
24. Чмыхов Н.А. Древнейшие проявления мифов о Зевсе в материалах Украины // Отечественная философская мысль ХI-XVII вв. и греческая культура: [Текст] / Н.А.Чмыхов. Киев, 1991. С. 109-122.
25. Энциклопедический словарь (Ф.Брокгауз, И.Эфрон). СПб., 1893.
