Квартира для пільговика

Щойно з’являється квартира, якою може розпорядитись міська рада, навколо неї одразу виникає ажіотаж. Бо закони пообіцяли, що позачергово отримати її мають право інваліди, сироти, багатодітні сім’ї, ліквідатори Чорнобильської аварії, молоді фахівці, прокурори...

Було б логічно, щоб за кожною такою обіцянкою стояла ще й фінансова підтримка. Але наразі діє лише одна державна програма, яка дає змогу час від часу купувати квартири за бюджетні кошти — це програма забезпечення житлом інвалідів війни. Решті ж доводиться сподіватись хіба що на щасливий випадок.

Іноді такі випадки трапляються. Кілька місяців тому відділ обліку та розподілу житлової площі Хмельницької міськради вже готовий був повідомити родині афганця про те, що нарешті вони дочекались свого. І перше місце у черзі пільговиків повністю підтверджувало це. Та раптом з’явився інший претендент — у вигляді молодого співробітника прокуратури, котрий, як з’ясувалося, теж має право на отримання квартири.

З точки зору законності все має такий вигляд: якщо для більшості пільговиків граничний термін надання житла не визначений, то, приміром, у законі про прокуратуру чітко сказано, що працівник, котрий прибув з іншого населеного пункту, має бути забезпечений житлом не пізніше як за півроку.

Але про те, хто і за який кошт має його надати, закон мовчить. Тож у таких випадках включають уже відпрацьований механізм. Коли новоспечений прокурор отримує відповідь із міськвиконкому про те, що вільних квадратних метрів немає, то одразу йде з нею до суду. А той, щоб не порушити закон, зобов’язує виконком надати квартиру одразу, щойно вона з’явиться. От і виходить, що на виконання рішення суду перед прокурором мають посунутися всі, хто десятиліттями стояв у черзі.

З точки зору моралі все повинно б мати зовсім інший вигляд: кому, як не борцю за законність і порядок, найпершому належить посприяти, щоб родина афганця нарешті отримала житло.

Та життя говорить про інше: коли ні молодому прокурору, ні ветерану-афганцю самостійно не заробити грошей на своє родинне гніздечко, все затягується у тугий вузол судових спорів. У згаданій ситуації врешті-решт переміг афганець і відсвяткував новосілля. Але ж і прокурори не хочуть відмовлятись від того, що начебто гарантує їм держава. Тож не виключений варіант, що через суди домагаються свого. У народі, а точніше — у загальній черзі, хто схвалить такі дії? Та як звинувачувати людину, котра діяла за законом?

Такі конфлікти на квартирній ниві — далеко не поодинокі. На цьому тлі помітно виділяється така категорія пільговиків, як сироти. Формально їх число не таке вже й велике — на квартирному обліку в області лише 117 претендентів із цієї категорії. Однак на практиці ситуація складніша.

Коли на колегію ОДА було винесене питання про забезпечення сиріт житлом, несподівано з’ясувалось: чимало із них не те що про свої квадратні метри подумати не може, а навіть стати в чергу на них. Як пояснила начальник служби у справах неповнолітніх Ніна Магур, майже сімдесят осіб хотіли б стати на житлову чергу в селі, але не змогли це зробити, бо там такої... просто нема. А як створити, сільські голови не знають. Хоча насправді порожніх хат хоч греблю гати.

Начальник відділу обліку та розподілу житлової площі Хмельницької міськради Анатолій Коростіль не бачить проблем у тому, щоб такі черги за потреби були створені. Адже законодавство передбачає їх функціонування або за місцем роботи, або при виконкомах. Тож своїм рішенням сільська рада може створити таку. Була б зацікавленість. Та хто її має виявити, коли знайти відповідального за вирішення житлової проблеми сиріт практично неможливо? До повноліття ними опікуються служби у справах неповнолітніх. Але отримати квартиру мало кому вдається. В обласному центрі, приміром, є такі діти-сироти, що стоять у черзі на неї чверть століття.

Не краща ситуація і в райцентрах. Можна назвати цілий список районів, де у цьогорічних бюджетах не передбачено на це жодної гривні. Та що говорити про невеликі містечка, коли і значно багатший Хмельницький не може дозволити собі таких видатків. Востаннє сиротам надавали соціальні квартири майже сім років тому. Коли будуть наступні — ніхто не знає.

Коли ж діти-сироти досягають вісімнадцятиліття, їхні документи автоматично передають у центри соціальних служб. Але вся проблема в тому, що останні не розпоряджаються житлом, не мають жодного стосунку до квартирних черг, а головне — відповідного фінансування. Тому спитати, як же виконується вимога закону щодо забезпечення житлом цих пільговиків, нікого.

Окрім пільгового, ще й досі залишається поняття першочергового забезпечення житлом. Учасники бойових дій, міліціонери, освітяни, сім’ї з інвалідами, рятувальники, багатодітні родини... Кожен із цього переліку має право отримати житло раніше від іншого. Нісенітниця та й годі. Бо виокремити когось із цього списку неможливо. Тож усі шикуються в один ряд відповідно до дати надходження заяви. А де ж для них брати житло?

Ще кілька років тому в обласному центрі діяло правило: при здаванні нового дому забудовник передавав певну частку квартир у розпорядження міської ради. І тоді хоч щось перепадало пільговикам та першочерговикам. Але тепер таку практику заборонено. Як пояснили урядовці, зробили це для того, щоб не піднімалась вартість решти квартир у новому будинку. Вирішили обмежитися лише відрахуванням чотирьох відсотків від вартості новозданого житла на благоустрій міста.

В результаті квадратні метри подешевшали, але соціальне житло практично перестало існувати. Нинішнього року в Хмельницькому його отримали лише два інваліди війни. Та й то за рахунок фінансування з державного бюджету. А з решти черговиків пощастило лише двом родинам колишніх афганців. До речі, навколо однієї з цих квартир і виник конфлікт із прокуратурою.

Щоправда, торік до п’яти інвалідів війни та одного афганця додались іще дві багатодітні родини, котрим також було надане житло. Але порівняно з кількістю людей у черзі це просто крапля в морі.

Останній потужний квартирний сплеск відбувся тут майже сім років тому, коли за кошти міського бюджету був споруджений цілий дім для освітян та медиків. Але відтоді місто не може дозволити собі таких витрат.

Який вихід із ситуації? Наразі ніхто вказати його не береться. Місцеві бюджети не мають необхідних для будівництва фінансів. Державні програми не працюють. А закони все ще обіцяють безплатні квартири десяткам тисяч осіб.