Таку думку в інтерв'ю "Голосу України" висловив відомий український вчений, заступник директора Інституту соціології НАНУ, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Євген Головаха (на знімку). Як змінюється наше суспільство і що українці самі про це думають, упродовж 30 років з'ясовують під час соціологічних досліджень. Тож хто ми є і ким хочемо бути?
- Євгене Івановичу, ваш інститут - ровесник незалежності?
- Трохи старший. Наш інститут в жовтні 1990 року виокремився з Інституту філософії, у складі якого ми перебували. Річ у тім, що соціологію в Радянському Союзі визнали окремою наукою лише 1990-го, а захищати дисертації з соціологічних наук дозволили тільки 1992-го, вже за часів незалежності. Соцопитування проводили і раніше, при великих підприємствах працювали соціологічні лабораторії. Після здобуття незалежності соціологія стала рівноправною наукою. Звісно, змінилася й тематика досліджень.
- Нині представники гуманітарних наук чимало уваги приділяють дослідженню такого питання, як національна ідентичність. Чи є у вчених усталене поняття національної ідентичності? Що для вас воно означає?
- В соціогуманітарних науках усталених понять немає взагалі. Є різні погляди й підходи. Є окремі ознаки, які визнаються усіма - наприклад, що це почуття приналежності до певної нації. Це найбільш загальне формулювання. А вже нюанси у кожного різні. Деякі дослідники надають велике значення так званим об'єктивним факторам приналежності - це територія, на якій люди живуть, мова, якою вони спілкуються, релігія, до якої себе відносять. Інші віддають перевагу суб'єктивним факторам, тобто основним вважають те, ким ти сам себе відчуваєш, - незважаючи на твоє етнічне походження, на те, якою мовою ти спілкуєшся і до якої церкви ходиш. От найзапеклішим українським націоналістом свого часу був етнічний росіянин Дмитро Донцов. Українським націоналістом був поляк В'ячеслав Липинський.
Я - прихильник другої концепції. Саме так формуються сучасні нації. Традиційні нації, які склалися багато століть тому і давно мали свою державність, можливо, йшли трохи іншим шляхом - для них було важливо, ким інші тебе вважають, на якій території ти живеш, чий ти підлеглий.
Питання ідентичності для нашого суспільства надзвичайно чутливе і просто ключове. Це доводять і події останніх днів - образливі напади на олімпійського чемпіона (народного депутата України. - Авт.) Жана Беленюка. Який єдиний з нашої команди на олімпіаді в Токіо виборов для України "золото".
До цієї теми треба підходити виважено, адже в багатьох країнах саме на цьому ґрунті виникають і міжетнічні конфлікти, і конфлікти між державами, які не знаходять спільну мову в питаннях національної ідентичності. Наша війна з РФ - не виняток. Путін вважає росіян і українців "одним народом" і прагне силою повернути назад.
Питання ідентичності для нас дуже складне. Виникає багато ситуацій, коли доводиться пропливати між Сциллою і Харибдою, багато чого втрачаючи. Як ми пропливли повз Росію в 2014 році. Загалом я вважаю, що Україна за 30 років, а це для історії надзвичайно короткий час, гідно подолала дуже велику дистанцію. Втрати на цьому шляху були болючі. Та в мене немає відповіді на запитання, чи могли б ми їх уникнути.
- Чи можна за відсутності перепису населення оцінити, скільки наших громадян ідентифікують себе як українці?
- Ми проводимо такі опитування. Але з кожним роком якусь частину репрезентативності втрачаємо. Перепис - це суцільне опитування населення, яке дає можливість говорити про генеральну сукупність. Якщо її немає - будь-яку вибірку можна поставити під сумнів. Є поточна статистика. Але тільки під час перепису можна виявити, наприклад, етнонаціональний склад населення, і зрештою, дізнатись, хто відчуває свою приналежність до української нації і хто - ні, - не за об'єктивними даними, а за тим, ким людина сама себе вважає.
В СРСР ти отримував свою національність в 16 років разом із паспортом. Її визначали раз і назавжди за національністю батьків або дозволяли обрати з двох варіантів, якщо це був поліетнічний шлюб. Та світ змінився, і в нашому паспорті немає "п'ятої графи". З часу проголошення незалежності в нас ідуть процеси самовизначення за багатьма параметрами й за національною приналежністю також. Цей процес йшов дуже повільно до 2013 року, але революція й війна його прискорили. Росія нас змусила пришвидшити процес прийняття себе як громадян України. Хоча і досі є люди, які вважають себе громадянами неіснуючого СРСР - нині таких в Україні 4%, а у 1992-му було 13%.
- Війна все змінила...
- І змусила переглянути наше ставлення до колишніх друзів, до НАТО й взагалі до зовнішньополітичного курсу країни. Після 2014 року за соцопитуваннями стабільно 55-60% громадян є прихильниками курсу на європейську інтеграцію. Натомість більш як удвічі зменшилася частка тих, хто хотів би бачити Україну в новому об'єднанні держав на пострадянському просторі - до 20-25%.
- Скільки наших громадян, згідно з соцопитуваннями, ідентифікують себе як українці?
- У 2020 році 93% вважали себе за національністю українцями. У 1992 році їх було 69%, у 2012-му - 84%. Порівняно з 1992 роком кількість тих, хто ідентифікує себе як українець, зросла на 24%. Росіянами у нас в 2020 році вважали себе 6% опитаних, у 1992-му - 24% і у 2012-му - 14%. Ці люди нікуди не зникли - вони змінили свою ідентичність. Слід також враховувати, що багато росіян залишилися на окупованих територіях Криму та Донбасу.
- Як змінювалося ставлення до української мови - важливого чинника формування нашої ідентичності?
- За останні шість років значно більше українців почали спілкуватися українською і, що цікаво, почали вважати її рідною, тобто навіть змінили своє уявлення про материнську мову. Це теж форма протистояння загрозі поглинання агресором.
1992 року українську вважали рідною мовою 62% наших співгромадян, а російську - 35%. 2012 року вже 66% називали рідною українську і 32 - російську. І ось останні дані: 2020 року 77% вважають рідною українську і тільки 22% - російську.
Проте мова - це одна з ознак українства. Як на мене, національна ідентичність має три складові - це ставлення до минулого, сучасного і майбутнього нації, приналежність до якої ти відчуваєш. Якщо в тебе немає уявлення про її минуле - твоя ідентичність неповноцінна. Якщо ти не сприймаєш сучасне її життя як своє, не як чуже і таке, яке на тебе тисне, - і поготів. Є люди, які хочуть змінити свою ідентичність, бо не витримують ситуацію, коли країна переживає скрутні часи - і вони, до речі, є не тільки у нас. Певною мірою це можна вважати способом уникнення відповідальності за те, що відбувається - мовляв, я все ще громадянин СРСР і мене це не стосується. Або я - мешканець свого регіону, моя хата скраю.
- Свого часу соціальні дослідження виявили гіпертрофовану регіональну ідентичність, характерну для Донбасу, яка значною мірою підживлювала сепаратистські настрої напередодні російського вторгнення. Скільки нині громадян України вважають себе передусім "місцевими"?
- Ідентичність, власне, й починалася з того, що у первісному суспільстві люди ділили себе на місцевих і не місцевих. Ми ставили таке запитання: ким ви перш за все себе вважаєте - мешканцем свого села, району, міста чи громадянином України? Цікаво, що перш за все мешканцем свого населеного пункту і у 1992 році, і у 2020-му вважали себе однакова кількість опитаних - 24%. Це сталий контингент. В основному старші люди, але не тільки.
Донбас був потужним промисловим регіоном. Розпад СРСР та економічна криза призвела там до кризи ідентичності, адже колись ті, кого раніше називали "привілейований клас", почали втрачати свій статус - підприємства закривалися, зарплати не виплачували, а на відміну від інших регіонів, тут людям деінде реалізуватися чи просто знайти роботу було неможливо. От чому людина хоче виключити свою приналежність до певної групи? Щоб приєднатися до громади більш успішної, яка, як він чи вона вважають, має більш високий статус. Про це говорить, наприклад, польський соціолог Тежфел.
Казати, що вони там всі сепаратисти - це дуже спрощений підхід. Проблема Донбасу багато чому пояснювалася тим, що регіон мав високий потенціал і був позбавлений можливості його реалізувати. Це стосувалося і окремих людей. Недарма бачимо безліч прикладів, коли переселенці досягають успіху там, куди вони переїхали. До речі, одну з найпотужніших в країні кафедр соціології у львівському Українському католицькому університеті організувала донеччанка Оксана Міхеєва, яка 2014 року була змушена залишити Донбас.
- Яка ситуація нині? Скільки мешканців України вважають себе передусім її громадянами?
- Кількість опитаних, що передусім вважають себе громадянами України, збільшилася з 46%, зафіксованих у 1992 році, до 62% у 2020-му. І з моєї точки зору це основне, бо я є прибічником концепції політичної нації, а не етнічної. Наші кримські татари, болгари, росіяни, євреї, греки - вони всі українці в сенсі приналежності до української політичної нації. До речі, передусім представником свого етносу себе вважають лише 3% опитаних - так було і в 2002 році, і у 2020-му (раніше це запитання ми не ставили). Тобто в нас є нагода одразу сформувати сучасну політичну націю, де всі громадяни України знайдуть собі місце. Я вважаю, що етнічне походження не має вирішального значення - основне, щоб ти сам вважав себе українцем і поділяв певні цінності й ознаки того, що ми називаємо українством - цінував українську культуру, намагався її осягнути, намагався вивчити українську мову, якщо її не знаєш.
- Лінгвісти занепокоєні тим, що частина громадян, які вважають українську мову рідною, у побуті спілкуються переважно російською або двома мовами.
- Ну от для того й існують соціологи, щоб не було цього алармізму. Треба розуміти, що в Україні триває процес націєтворення, і процес цей тривалий. Мовна ситуація однозначно змінюється, і це засвідчує 30-річне дослідження нашого інституту "Українське суспільство. Моніторинг соціальних змін". Ми щороку запитуємо: "Якими мовами ви переважно спілкуєтеся у родині (вдома)?". Якщо в 1992 році переважно українською спілкувалися в родині 37% респондентів, у 2012-му - 43%, то в 2020-му - вже 51%, тобто більш як половина громадян. При цьому частка тих, хто віддає перевагу російській порівняно з 2012-м значно знизилася: 2012-го їх було 35%, а 2020-го - лише 28%. Хоча до війни в певні періоди вона зростала. І російською, і українською, залежно від обставин, в родині чи вдома нині спілкуються 21% опитаних (у 1992-му таку відповідь дали 32%). Тут основне - динаміка, а вона позитивна для української мови.
Коли починаються розмови про те, що треба щось пришвидшити, тоді й починаються ексцеси. Бо що таке послідовна, виважена і продумана політика формування національної ідентичності? Це насамперед створення оптимальних умов для розвитку української культури, освіти й науки. Створення відповідної інфраструктури, збільшення якісного українського контенту, підтримка українських ЗМІ, кіновиробництва та книговидавництва. От хто нам заважає оперативно перекладати українською сучасну світову наукову літературу? В усе це треба вкладати кошти. До речі, дедалі більше наших громадян хочуть мати україномовне телебачення: 2020 року, за нашими опитуваннями, бажання дивитися суто україномовні передачі висловили 33% респондентів (2017-го - 23%) і лише 10% хотіли дивитися російськомовні (2017-го - 13%). Не має значення це для 22% (2017-го - для 29%). Ще 33% бажають дивитися телепрограми, створені обома мовами (їх кількість не змінилася). Швидше за все, останні вважають себе білінгвами.
- А білінгвізм - це добре чи погано?
- З точки зору психологічної теорії - добре. Це я вам як психолог кажу. Що більше мов людина знає, то більш вона розвинена і адаптована. Проте в умовах війни білінгвізм може породжувати певний внутрішній конфлікт в людській свідомості. А шлях від білінгвізму до україномовності - складний і тривалий, і на це треба зважати. Якщо діяти шляхом обмежень і заборон - можемо отримати небажаний ефект. Тут важливо розуміти, для чого зрештою потрібна повноцінна національна ідентичність - для консолідації нації. Тому нам потрібна виважена державна стратегія формування національної ідентичності, створена із залученням соціологів, психологів, політологів та інших фахівців.
- Що думаєте про результати дослідження групи "Рейтинг", під час якого 41% опитаних погодилися з думкою, що українці й росіяни "один народ". Річ у некоректно сформульованому запитанні чи в чомусь іншому?
- Відповідь завжди залежить від запитання. Воно було не те що некоректно, а надто складно сформульовано. Краще формулювати прості запитання і не поєднувати "два в одному" - чи погоджуєтеся ви з думкою Путіна, що ми "один народ, який належить до одного історичного і духовного простору". (За цією ж тематикою провів дослідження Центр Разумкова. З висловленою у статті Путіна тезою, що жодної історичної основи для уявлень про окремий від російського український народ не було і не могло бути, а виокремлення українців і білорусів як окремих народів було результатом радянської національної політики, згодні лише 12,5% громадян України, не згодні 70% і ще 17% не визначилися. - Авт.).
От чому в нашому моніторингу і в опитуванні КМІСу виявилися розбіжності у ставленні населення України до різних церков, хоча обидва дослідження показали збільшення підтримки Православної церкви України навіть за останній рік. Тому що ми окремим рядком прописали такий варіант відповіді: "Я просто православний" (себто не підтримую жодну із церков). У КМІСІ колеги, можливо, вважали, що людина має сама про це сказати. Зрештою у нас виявилося втричі більше тих, хто до жодної з церков не належить. За нашими даними, 27% респондентів підтримують ПЦУ, 13 - УПЦ і майже половині байдуже, до якого храму ходити. Хтось просто ходить до церкви, яка виявилася найближчою територіально. Проте каже, що він до неї не належить.
Хай там як, а російська агресія дала значний поштовх до визнання церкви, не підпорядкованої Москві. А релігія, між іншим, - це потужний чинник формування національної ідентичності.
- Колись наш міністр закордонних справ сказав, що саме прагнення свободи - це та невід'ємна риса і та цінність, довкола якої українці можуть об'єднуватися попри різні погляди на інші речі...
- Ми заплатили й нині платимо за свою свободу надзвичайно високу ціну, але я не можу сказати, що це визначальна цінність для всіх українців. Тут важливо зрозуміти, що цінності - це засадничі елементи свідомості, стійкі уявлення громадян про те, що важливо в соціальному житті і що ні. І вони дуже повільно змінюються, що б ти не робив.
Наш інститут запропонував методику, за якою ми вже 30 років вимірюємо те, як змінюється ієрархія цінностей наших співгромадян. Щороку пропонуємо респондентам оцінити ступінь важливості - особисто для них - низки речей і можливостей, від здоров'я і добробуту до участі в політичному житті країни. У перші роки незалежності в Україні найбільше цінували добробут, матеріальний насамперед, а також міцне здоров'я, міцну сім'ю і мир. І упродовж усіх 30 років згадані цінності залишалися визначальними. 80-90% вважали їх дуже важливими. А от зі свободою не все так просто. Наприклад, можливість висловлювати думки з політичних та інших питань, не побоюючись за особисту свободу, є дуже важливою тільки для 31% опитаних і просто важливою - для 34%.
- Разом це 65 відсотків, і це чимало...
- Але матеріальний добробут важливий і дуже важливий для 90% опитаних. Причому дуже важливий для 63%. Тож сказати, що всі українці насамперед цінують свободу, я не можу. Третині вона байдужа. Двом третинам свобода була принципово важлива завжди і це не змінилося. Тут важлива динаміка. Основне, що є цінності, які за 30 років в уявленні наших співгромадян набувають більшої ваги - як-от можливість контролювати владу. Ми ж фактично за 5-бальною шкалою їх розглядаємо - просимо оцінити, це "важливо", "дуже важливо", про це "важко сказати", це "не дуже важливо" або й "зовсім не важливо". Так от: середнє значення оцінки щодо можливості контролювати владу і брати участь у політичному житті країни в перші роки незалежності було десь на трієчку за 5-бальною шкалою, а нині наближається до 4-х. Це свідчить про дуже істотні зміни в бік демократичної, більш зрілої і більш сучасної системи цінностей.
До речі, починаючи з 2004 року і по 2014-й ми провели 5 хвиль таких опитувань і за світовими методиками - в межах міжнародного порівняльного проекту "Європейське соціальне дослідження", в якому беруть участь усі країни ЄС та ті, які хочуть приєднатись. З'ясувалося, що основна цінність для українців - це безпека, а для європейців - доброзичливість і толерантність.
- Є чинники формування національної ідентичності, які у нас відверто недооцінені? Припускаю, що до них можна віднести й економічну політику. Що тут мала би зробити влада?
- Основне, щоб це зрозуміли представники української політичної і культурної еліти. От є ідентичність двох типів - позитивна і негативна. Негативна будується за формулою "Я - не він" або "Ми - не вони". Так от негативна ідентичність формує неповноцінну, на жаль, однобічну особистість, яка не може забезпечити стабільне і повноцінне функціонування сучасної держави. Багато представників нашої політичної і культурної еліти зорієнтовані на формування негативних ідентичностей і мають в цьому успіх. Але людина має знаходити ознаки своєї ідентичності не тільки в тому, що вона відрізняється від інших. Шукайте унікальне в українцях! Його чимало! Шукайте це не тільки в традиційній культурі, шукайте в сучасній. Ми й справді унікальні, якщо змогли пережити такі страшні політичні й економічні кризи, які пройшла Україна ще до 2013 року. Ми були прикладом для інших країн пострадянського простору і формували культуру розв'язання соціально-політичних конфліктів. Згадайте 1993 рік - ситуацію в Криму після оголошення держдумою російського статусу Севастополя. Цю кризу владі вдалося подолати. Згадайте президентські вибори 2004 року, Помаранчеву революцію і те, як тоді Україна розв'язала проблему на законодавчому рівні. Упевнений, що ми подолали б усі суперечності і в 2013-14 роках, якби не втрутилась Росія. Українці вміють самостійно розв'язувати дуже складні й небезпечні конфліктні ситуації! І це має стати елементом формування нашої позитивної ідентичності.
Бесіду вела
Анна ЛУКАНСЬКА.
