Здобуття Україною Незалежності у 1991 році вінчало титанічні зусилля багатьох поколінь українців, які долали складний і довготривалий шлях, віддавали свої сили й прагнення задля досягнення заповітної мрії: бачити нашу країну незалежною, квітучою, єдиною, європейською. Впродовж багатьох десятиліть покоління правозахисників, мислителів, правдолюбів і справжніх борців наближали Незалежність України й на Донеччині.
Зазвичай ми акцентуємо увагу на історії здобуття Незалежності, насамперед, через призму епохальних події, що відбувалися у Києві. Водночас кожен регіон України, його кращі представники впродовж десятиліть закладали цеглинки в утвердження української державності та розбудову незалежної України. Донеччина — не виняток на цьому героїчному шляху. А з початком у 2014 році російсько-української війни Донецький край став ще й місцем кривавої, героїчної боротьби за захист незалежності й суверенітету Української держави, яку ведуть її кращі сини та дочки проти російських окупантів. І доки ворога не вигнано з української землі, ця боротьба триває!
На гербі Донецької області викарбувані слова: «Можливість доведена справою». Отже, передодні 30-річчя Незалежності України ми згадуємо найяскравіші імена, події та здобутки, завдяки яким утверджувалася українська державність на Донеччині, а також важливі віхи, зокрема й трагічні, які трапилися на цьому шляху.
Ми всі стали сильнішими й навчилися боротися за свої права
30 років для Донеччини були різними — моменти піднесення та потрясінь, радості та розчарування, криз та розвитку, боротьби та загальнонаціонального єднання.
2014 рік назавжди змінив нашу область, змінив людей і їхнє ставлення до країни, до незалежності та власного життя. Всі ми стали сильнішими, всі навчилися боротися за свою свободу і права.
На жаль, моє рідне місто Макіївка, як і десятки інших, залишилося за так званою лінією розмежування, і там, в окупації, на День Незалежності люди розмальовують паркани синьо-жовтими кольорами, тихенько у себе вдома дістають державні прапори, вмикають гімн та дивляться новини на українському телебаченні. І в Донецьку, і в Горлівці, і в Макіївці, і в десятках окупованих населених пунктів є люди, які знають і вірять: мир прийде на їхню землю, а українські прапори будуть не на кухнях у будинках, а на площах та вулицях.
Мир на українській землі — те, чого прагнуть Президент України, уряд та всі ми. Нині кроки з врегулювання конфлікту мирним дипломатичним шляхом уже дали змогу впродовж 2020—2021 років відновлювати зруйновані внаслідок російської агресії будинки у Мар’їнці, Красногорівці, Авдіївці, Лебединському, ремонтувати школи у населених пунктах на лінії розмежування, дороги та мости, що були зруйновані і часом, і війною.
Звісно, не можна сказати, що до війни нічого не робилося, але все-таки: коли на окупованій частині області залишилися лікарні обласного значення, великі підприємства, культурні та виставкові центри, стадіони та парки, тут, у маленьких містах та селах, майже нічого не було. Принцип тодішньої влади був дуже простий — гроші вкладали в те, що цікавило місцевих олігархів. А влада на місцях, у переважній своїй більшості, не опікувалася питаннями розвитку своїх міст, а просто пливла за течією.
Після початку війни все змінилося, і нині у громадах Донеччини є центри безпеки і центри надання соціальних послуг, розвивається малий та середній бізнес, будуються амбулаторії та лікарні, у Краматорську зводять нове житло для переселенців, а Маріуполь перетворився на культурний і туристичний центр.
І мешканці Донеччини, які виходять на відновлені площі, водять діточок до нових садочків та шкіл, — усміхнені та щасливі, бо знають і бачать: держава докладає максимум зусиль для створення розвиненої, успішної та європейської Донеччини...
На всіх державних святах, меморіальних заходах, які пов’язані з трагічними датами російсько-української війни, завжди дуже сумно бачити батьків та родичів загиблих українських героїв, важко згадувати ці страшні події, важко бачити сльози в їхніх очах. Але саме ці очі та обличчя дають сили працювати далі, бо на спомин про тих, хто поклав своє життя за вільну, незалежну та розвинену країну, ми маємо докласти максимум зусиль для розбудови Донеччини та України, для встановлення миру та повернення під контроль української влади тимчасово окупованих територій!
Вірю і знаю, що настане день, коли міста, що нині в окупації, будуть мирними та українськими, а синьо-жовті прапори майорітимуть на площах Донецька, Луганська і Криму!
З Днем Незалежності! Слава Україні!
Павло КИРИЛЕНКО, голова Донецької обласної державної адміністрації — керівник обласної військово-цивільної адміністрації.
Як створювалася Українська Гельсінська спілка
Учасники заснування Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки.
До перших неформальних громадсько-політичних і правозахисних об’єднань на Донеччині належала невелика група патріотів, яка 22 квітня 1989 року зорганізувалася як Донецька обласна філія Української Гельсінської спілки. Організатором зборів був на той час уже відомий журналіст-дисидент В’ячеслав Чорновіл, на запрошення якого у Донецьку зібралися 11 активних і патріотично налаштованих мешканців області.
Донецька філія УГС фактично проіснувала до осені 1991-го, її діяльність містила просвітницьку та політичну складові. Активісти Донецької УГС започаткували й Донецьку обласну організацію Української республіканської партії (УРП).
У 1990 році за редакцією вчителя Ярослава Гомзи почав виходити самовидавний орган Донецьких організацій УГС-УРП — художньо-публіцистичний журнал-альманах «Каяла». З підготовлених 4 побачило світ 2 випуски.
Зі спогадів Іллі Шутова:
«На Білицькій ТУМ, УГС і (пізніше) РУХ очолював Степан Луців, який разом з Ярославом Гомзою і Володимиром Мазановим на квартирі у Володимира в Донецьку заснували обласну організацію УГС.
На той час я вже був обраним головою обласного Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, і мене з обкому КПРС (у той час органи компартії були наддержавними і їхні вказівки були обов’язковими до виконання держорганами) запрошували на різні заходи, пов’язані з громадською діяльністю, що викликало деяке напруження у моїх відносинах з керівниками в держорганах. Одного разу на нараді я мусив поставити крапку над «і» й пояснив своєму керівнику у присутності всього виконкому, що я — керівник впливової організації обласного рівня, яка нараховує більш як три тисячі осіб, став ознайомлювати виконком з рішеннями обласного ТУМ і став уникати від виконання рішень міськкому і райкому КПУ, критикуючи їх за російський шовінізм і нетолерантність.
На збори засновників 22 квітня 1989 року приїхав В’ячеслав Чорновіл, де я, юрист Київського райвиконкому міста Донецька, його вперше побачив...
В’ячеслав Чорновіл на Донбасі у квітні 1989 року.
Підставою, для «легальної» присутності на зборах» стала скарга сусіда-«стукача» на Володимира Мазанова, що він на своїй квартирі збирає «антисовєтчиков», «які галасують і прізивают к свєрженію КПСС».
Належно виконуючи свої обов’язки юриста виконкому, я взяв офіційний дозвіл голови виконкому Володимира Рибака (хоча збори вже були у позаробочий час), для з’ясування обставин по скарзі «стукача», пішов на збори, про які мене заздалегідь попередили всі троє.
Перед під’їздом стояли троє, які своєю зовнішністю нагадували «філерів», та відступати нікуди, іду у під’їзд, заповнений кагебістами, мєнтами, та іншими «свідками» (в т. ч. стукач), у цей час відкриваються двері квартири В. Мазанова, мєнти завалюють у приміщення, скручують Володимира, і я чую В’ячеслава Чорновола, який твердим голосом цитує конституційні права про свободу зборів...
Присутність юриста райвиконкому різко зняла напруження, адже я так саме закликав дотримуватись Конституції.
В. Мазанова, якого скрутили мєнти, відпустили, він ще довго скаржився, що мєнти в процесі боротьби повикручували йому пальці, й після цього вони періодично у нього боліли...
Збори не розігнали, і УГС на Донеччині була створена завдяки моєму втручанню, але залишатися я не зміг, а, дотримуючись конспірації, вийшов разом з мєнтовськими та кагебістськими...
Наступного разу з В’ячеславом Чорноволом шляхи пересіклись у мандатній комісії установчих зборів Народного руху України, членом якої я, увійшовши до оргкомітету з’їзду, став з доброї волі Віктора Кулинича, який її очолював.
В’ячеслав Чорновіл прийшов вирішити питання повноцінного мандату для членів УГС, адже на з’їзд вони пройшли як запрошені. Він був коректний і переконливий. УГС мандати отримала. Таким самим переконливим він був кандидатом в Президенти України».
Фото з відкритих джерел.
Перші кроки до волі й демократії
Літо 1989 року. Страйкують шахтарі Донбасу.
Шахтарські страйки кінця 1980-х років
З другої половини 1980-х років провідна галузь економіки Донеччини — вугільна — відчуває стагнацію. Зношеність основних фондів вуглепрому сягає 40 відссотків. Проблеми галузі стають незворотними.
Наприкінці 1980-х на відкрите протистояння з комуністичною тоталітарною владою наважуються українські робітники. До робітничого руху, що почався зі страйків шахтарів, вливається дедалі більше робітників, які через акції протесту сподівалися привернути увагу влади до кризи у промисловості й соціальній сфері. Перші масові страйки на Донбасі відбулися влітку 1989-го. 15 липня почала страйкувати шахта «Ясинуватська-Глибока». За кілька днів цей рух охопив майже половину шахт регіону: з наявних у республіці 286 вугільних шахт страйкували 203 із загальною чисельністю страйкарів у 120 тисяч осіб. Поступово, вслід за Донбасом, до страйкового руху підключилися три західні області — Волинська, Тернопільська, Львівська — та трудові колективи Києва.
Масові виступи шахтарів завдали відчутного удару по тоталітарній системі, оскільки уперше робітники відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами комуністичної партії. Страйкоми на довгий час стали центром опору КПРС.
Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка
14 січня 1989 року у приміщенні актового залу головного корпусу Донецького університету відбувся 1-й етап установчих зборів Донецького обласного Товариства української мови імені
Т. Г. Шевченка (ДТУМ). 2-й етап установчих зборів відбувся 22 квітня 1989-го у приміщенні Донецької обласної філармонії — вже після загальноукраїнських установчих зборів товариства 11—12 лютого 1989 року у Києві.
Донецьке обласне Товариство української мови вперше витримало випробовування нових, як на той час, технологій руйнації шляхом створення організацій-клонів (спроба обкому компартії створити альтернативне «Общество родного языка» врешті-решт провалилася). Згодом цю ж технологію, а також тролінг буде застосовано опонентами й для дискредитації Руху. ДТУМ був, по суті, першою масовою громадсько-політичною організацією на Донбасі — попередником Народного руху України з майже ідентичними йому статутними та програмними настановами. Основна ідея і спрямованість діяльності — збереження, підвищення авторитету, розвиток і реальне розширення застосування української мови в усіх сферах життя суспільства. У період максимальної активізації агітаційно-пропагандистської та просвітницької діяльності під час «оксамитової революції» 1990—1991 років Донецьке обласне Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка налічувало майже 1500 зареєстрованих членів і понад 2000 активних прихильників, 60 міських об’єднань і осередків.
Як перша масова громадська організація Донеччини, ДТУМ був благодатним середовищем для створення низки інших громадських організацій — жіночих, дитячих, наукових, за інтересами, а також громадсько-політичних рухів. Згодом, з утворенням цих організацій, зокрема Всеукраїнського товариства «Просвіта», частина осередків і регіональних функціонерів ДТУМ продовжили свою діяльність у рамках «Просвіти», Народного руху України, у жіночих організаціях, творчих спілках, Українському культурологічному центрі тощо.
Донецька крайова організація Народного руху України
Установчі збори Донецької крайової організації Народного руху України (ДКО НРУ) відбулися 20 серпня 1989 року в одній із найбільших аудиторій фізичного факультету Донецького державного університету. Це була одна з перших крайових конференцій на сході України. Присутніми були 109 делегатів від місцевих осередків НРУ Донецької області, які вже виникли на той час, і громадсько-політичних об’єднань Донеччини.
До кінця 1989-го були створені міські осередки Народного руху України в Донецьку, Димитровому, Горлівці, Єнакієвому, Красноармійську, Маріуполі, Білицькому.
Основою ДКО НРУ було раніше створене Донецьке обласне Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, представники якого Володимир Білецький, Ілля Шутов, Ігор Пасько входили до загальнонаціональної великої ради Руху.
Разом із шахтарськими страйкомами Донецька крайова організація Народного руху України була найяскравішою громадсько-політичною силою періоду «оксамитової революції» 1990—1991 років. Не випадково саме донеччани — активісти ДКО НРУ — вперше підняли на Донбасі національний синьо-жовтий стяг 16 липня 1991 року, в день першої річниці проголошення Незалежності України, в знаковому для всіх місці — на Святих Горах, що над Сіверським Дінцем, а регіональний представник державного штабу (Верховна Рада УРСР) із проведення референдуму про Незалежність України Ілля Шутов організовував масове розкидування над Донбасом листівок про підтримку Незалежності України літаками і гелікоптерами Донецького авіазагону.
Кількість активістів НРУ на Донеччині була відносно невеликою — майже 1000 осіб, але прихильників основних положень програми Народного руху, як показав Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, — понад 80 відсотків населення Донеччини.
Найбільшими заходами Руху були «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-річчя Запорозького козацтва (1—5 серпня 1990 року), масові заходи під Берестечком, Батурином, у Лубнах і Хотині — місцях відомих битв українського козацтва в обороні Вітчизни.
Донецька крайова організація Народного руху України брала участь у всіх загальноукраїнських з’їздах НРУ та всіх загальнонаціональних акціях: Злуки, підтримки незалежності Литви, святкуванні 500-річчя Запорозького козацтва, непокори «ГКЧП».
Акцію Злуки УНР і ЗУНР донецька делегація проводила в Києві в районі метро «Берестейська».
11 березня 1990 року народ Литви проголосив незалежність країни. В Україні було створено громадську організацію солідарності з народом Литви. Головою Донецького відділення було обрано Іллю Шутова. Він і Микола Тищенко організували 31 березня 1990 року в Донецьку на площі Леніна несанкціонований мітинг допомоги Литовській Республіці, який переріс у масові заворушення й походи Руху центральними вулицями Донецька.
Під час спроби військового перевороту у Москві у серпні 1991 року й утворення «ГКЧП» Компартія України зганьбила себе співпрацею з путчистами, а Рух став єдиною політичною силою, яка вчинила організований спротив «гекачепістам».
Рухівці стали організаторами протистояння діям КПУ і «ГКЧП», спрямованим на узурпацію влади. В Донецьку активісти Руху вже 19 серпня 1991 року організували пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності «ГКЧП» злочинною й антиконституційною.
Донецький Рух організував штаб спротиву «ГКЧП» у Донецькій міськраді та 19 серпня зібрав позачергову сесію депутатів міської ради й наполіг на прийнятті рішення, яким дії «ГКЧП» були засуджені та визнані неконституційними. Окрім того, оприлюднено звернення до народу, уряду і парламенту України з вимогою дотримуватися Декларації про незалежність України і конституційного ладу в Україні.
6 березня 1993-го, коли в Макіївці комуністи влаштували відновлювальний з’їзд компартії України, Донецька крайова організація НРУ організувала пікетування місця його проведення.
Попри те, що ДКО НРУ була тільки однією з крайових організацій Народного руху, вона досить плідно розвинула міжнародну співпрацю.
За активної участі члена великої ради Руху І. Я. Шутова на початку 1990-х років через західну українську діаспору вантажним літаком на Донеччину доправлено велику партію шпитального обладнання (хірургія, спецліжка, медикаменти тощо), переданого надалі у лікувальні заклади області централізовано через облздороввідділ і через структуру місцевих організацій Народного руху.
Другий приклад — гуманітарна допомога бібліотекам області. За участю члена великої ради Руху В. С. Білецького Товариство приятелів України (Канада) передало понад 20 тисяч книг і журналів у фонд Бібліотеки канадсько-українського центру Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки. Таку ж кількість «Біблій для дітей», випущених на кошти української діаспори, було розповсюджено на Донеччині через структури ДТУМ та Руху.
За посередництва лідерів ДКО НРУ та філадельфійської організації «Золотий Хрест» у спортивних таборах на «Оселі Ольжича» у Лігайтоні, що поблизу Нью-Йорка, відпочивали і вдосконалювали англійську 15 талановитих дітей з України.
Газету «Східний часопис», засновану членами ДонТУМ і ДКО НРУ, першого ж року існування було відзначено Фондом Івана Багряного.
Фото з відкритих джерел.
На зміну «русской весне»прийшло українське літо
Організовувані безпосередньо з РФ сепаратистські акції та мітинги, що почалися у березні 2014 року в містах сходу України, у квітні почали переростати у збройне протистояння.
13 квітня 2014-го в Україні було оголошено про початок антитерористичної операції без запровадження воєнного стану із залученням Збройних Сил України. Цьому передувало взяття під контроль 12 квітня російським диверсійним загоном на чолі з громадянином РФ Ігорем Гіркіним міста Слов’янськ, а згодом і кількох десятків інших міст та селищ регіону.
Українські військовослужбовці біля Слов’янської міської ради в день визволення міста від російських окупантів.
Фото з сайту volynnews.com
Спрямовані в район Слов’янська та Краматорська спецпідрозділи СБУ і Збройних Сил України прийняли перший бій зранку 13 квітня в Семенівці, передмісті Слов’янська. Цього дня українські захисники потрапили в засідку проросійських бойовиків, від рук яких загинув капітан СБУ «Альфа». Ця подія стала першим офіційним випадком збройного зіткнення між силами АТО та незаконними збройними формуваннями, з якого й почалася війна.
20 червня 2014 року українська влада оголосила про початок десятиденного одностороннього припинення вогню, але проросійські бойовики продовжили застосування зброї. Зважаючи на це, 1 липня 2014 року вища державна влада розпочала операцію з визволення міст північної частини Донеччини. Впродовж 1—4 липня бойовики масово дезертують з півночі області у напрямку Донецька. Інша їхня частина на деякий час самоорганізується в місті Слов’янськ, однак уже 5 липня учасники НЗФ теж тікають через Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку до Донецька та Горлівки, мінуючи та підриваючи за собою залізничне полотно й автомобільні мости. 5 липня 2014 року о 13-й годині бійцями-розвідниками 2-го батальйону Нацгвардії над міськрадою Слов’янська було піднято український прапор. Того ж дня передові сили Нацгвардії увійшли й до Краматорська.
Один із підсумків цих подій — те, що відтепер українське військо стало по-справжньому народним.
Хроніка
16 липня 1991 року — активісти Донецької крайової організації Народного руху України вперше на Донбасі підняли на Святих Горах національний синьо-жовтий стяг.
19 серпня 1991 року — штаб спротиву «ГКЧП» у Донецькій міськраді оприлюднив звернення до народу, уряду і парламенту України з вимогою дотримуватися Декларації про державний суверенітет України і конституційного ладу в Україні.
1 грудня 1991 року — на Референдумі про незалежність України на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердно відповіли 83 відсотки учасників голосування.
Березень 1992 року — в Донецьку на базі театру опери і балету було засновано школу хореографічної майстерності під керівництвом народного артиста України Вадима Писарева.
24 жовтня 1996 року — у Маріуполі відкрито Консульство Грецької Республіки.
13 лютого 1997 року — створення національного природного парку «Святі Гори».
17 серпня 1999 року — сесія Донецької обласної ради затвердила герб Донецької області, центральним елементом якого є пальма Мерцалова.
25 вересня 2004 року — освячення Свято-Успенської Святогірської лаври.
2 липня 2007 року — святкування 75-річчя Донецької області й проведення ІІ форуму Міжнародного конгресу земляцтв донбасівців.
29 серпня 2009 року — відкриття стадіону «Донбас Арена» на День шахтаря і День міста Донецька.
8 червня 2012 року — відкриття 14-го чемпіонату Європи з футболу, фінальна частина якого тривала в Україні та Польщі по 1 липня 2012 року. В Україні Донецьк приймав турнір нарівні з Києвом, Львовом і Харковом.
20 лютого 2014 року — день початку російської агресії на сході України.
13 червня 2014 року — обласну державну адміністрацію тимчасово перенесено до Маріуполя.
Червень—серпень 2014 року — визволення від російської окупації українських міст, розташованих на території Донецької області: Лимана (4 червня), Маріуполя (13 червня), Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки (5 липня), Бахмута (6 липня), Торецька (21 липня), Авдіївки (30 липня), Красногорівки (1 серпня), Мар’їнки (4 серпня).
18—27 серпня 2014 року — бої в Іловайську. Українські військовослужбовці вперше зіткнулися зі значними регулярними силами російської армії, що включали майже 4 тисячі солдатів РФ у складі 4 батальйонних тактичних груп, підкріплених силами спеціальних операцій РФ.
13 жовтня 2014 року — обласну державну адміністрацію тимчасово перенесено до Краматорська.
Січень—лютий 2015 року — операція на Дебальцівському плацдармі.
30 квітня 2018 року — формат антитерористичної операції змінено на Операцію об’єднаних сил (ООС) відповідно до Закону України «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях».
