Саме тому в часи найбільших випробувань незмінним залишався заклик до мешканців столиці: «Київ, вставай!». І кияни як під час боротьби за незалежність України, так і впродовж наступних трьох десятиліть неодноразово доводили, що незалежність, свобода та гідність — це ті цінності, за які вони готові стояти на барикадах.
Нова якість Верховної Ради
Рік ухвалення Декларації про державний суверенітет України розпочався з дуже символічної події — «живого ланцюга» (на знімку), яким 21 січня 1990 року, напередодні 71-ї річниці Акта Злуки УНР і ЗУНР, кілька мільйонів людей з’єднали Івано-Франківськ (через Львів) та Київ. Цю масштабну акцію, яка мала назву «Українська хвиля» організував щойно створений у вересні 1989 року Народний рух України за перебудову.
Після проведення «живого ланцюга» у Києві на Софійському майдані відбулося велике віче, на якому обговорювалося одне із найважливіших на той час питань — підготовка до запланованих на 4 березня виборів до Верховної Ради УРСР. Опозиція готувалася дати бій компартії та провести своїх кандидатів до складу парламенту. За результатами виборів було обрано 442 парламентарії, 125 з яких представляли Демократичний блок.
На перше засідання Верховної Ради УРСР XII скликання (згодом XII скликання було перейменоване на перше демократичне) новообрані народні депутати зібралися 15 травня 1990 року.
Засідання Верховної Ради вперше почали транслювати у прямому ефірі на радіо і телебаченні, а також через динаміки на площу перед будівлею парламенту. Ця обставина привела до того, що там фактично не припинявся постійний мітинг, до якого виходили представники Народної ради, щоб виступити перед людьми та закликати вулицю тиснути на компартійну більшість. Особливо активними ці мітинги стали в червні, коли більшість затягувала із винесенням на розгляд Декларації про державний суверенітет.
Ухвалення Декларації про державний суверенітет України
Коли 28 червня комуністична більшість нарешті погодилася почати розгляд цього питання, мабуть, ніхто б не сказав, що той склад парламенту трохи більше, ніж через два тижні не тільки ухвалить конституційною більшістю цей історичний документ, а й постановить вважати 16 липня Днем незалежності України. Бо саме упродовж розгляду проектів Декларації, який тривав із 28 червня до 16 липня, обраний 4 березня 1990 року новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної радянської республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави.
Водночас у представників опозиційної Народної ради було розуміння, що їм не вдасться провести через парламент власний проект. Тож внесення альтернативних пропозицій розглядалося як можливість донесення незалежницьких ідей до суспільства та, за можливості, вдосконалення запропонованого президією документа. Загалом опозиція внесла вісім альтернативних проектів Декларації. Найрадикальнішим був «Маніфест Незалежності» народного депутата Степана Хмари, який запропонував відновити незалежну Українську державу 1918 року, визнавши, що союзний договір 1922 року нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни з РРФСР.
На тлі дуже бурхливого обговорення народний депутат Левко Лук’яненко запропонував розглянути ще один проект Декларації, пункт перший якого гласив: «Українська РСР приступає до виходу зі складу СРСР».
Більшість тогочасних парламентаріїв, серед яких 380 були членами Компартії, не були готові підтримати такі радикальні пропозиції, проте внесений президією проект Декларації під час обговорення зазнав величезних змін. Зокрема, до ухваленого конституційною більшістю (355 голосів) тексту Декларації було включено фактично всі атрибути незалежної держави.
«Ленінопад» під синьо-жовтими прапорами
У вересні 1990 року, коли мала розпочатися друга сесія парламенту, комуністична більшість спробувала перехопити в опозиції політичну ініціативу. Зокрема, Голова Верховної Ради Леонід Кравчук заявив, що більшість, звісно, намагатиметься шукати розумні компроміси, але не погодиться, щоб опозиція диктувала свої умови. Протистояння «Групи 239» із Народною радою посилювалося ще й тим, що розпочатий на заході України «ленінопад» та ухвалення місцевою владою рішень про підняття над міськими та районними радами національних синьо-жовтих прапорів, швидко поширилося на схід. Зокрема, 24 липня 1990 року біля Київської міськради зібралося майже 200 тисяч людей, щоб на власні очі побачити, як національний прапор буде піднято у столиці. Піднімав цей прапор заступник голови Київської міськради Олександр Мосіюк, тож фактично можна було говорити про своєрідне двовладдя — на Печерських пагорбах владу ще утримувала КПУ, а загалом у столиці вона перейшла до демократичної опозиції.
В умовах наростаючих протестних настроїв Президія Верховної Ради 11 вересня вирішила заборонити проведення під час сесії в радіусі кілометра від будівлі парламенту зборів, мітингів та пікетувань. У відповідь Народна рада покликала людей на вулиці. Зокрема, в неділю, 28 вересня, у Києві пройшла велика маніфестація, в якій взяли участь понад 100 тисяч громадян, а 1 жовтня десятки тисяч осіб, закликаючи до всеукраїнського страйку та скандуючи «Геть Масола-Кравчука», прийшли під Верховну Раду.
Студенти виходять на граніт
І хоч на вечір 1 жовтня здавалося, що анонсований опозицією всеукраїнський страйк не відбудеться, вранці 2 жовтня на Майдан Незалежності (тодішня площа Жовтневої революції) вийшли кількасот студентів, які представляли львівське «Студентське братство» та Українську студентську спілку, і, встановивши намети, розпочали політичну голодовку з вимогою відставки керівника уряду Віталія Масола, проведення позачергових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше, ніж навесні 1991 року, ухвалення постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від підписання нового союзного договору, проходження військової служби на території республіки.
Кількість наметів та голодувальників на головній площі столиці щодня збільшувалася, а інформація про студентський протест розлетілася по всій країні. Тож 5 жовтня до наметового містечка прибув тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, який під час зустрічі з лідерами студентського руху, зокрема, Маркіяном Іващишиним та Олесем Донієм, безрезультатно намагався переконати їх припинити акцію протесту. І саме після цієї зустрічі, яку в прямому ефірі транслювало телебачення, про вимоги студентів дізналася вся Україна, адже до цього влада блокувала поширення інформації про студентський протест у ЗМІ та здійснювала спроби очорнити його лідерів.
Знаковою подією також став виступ 8 жовтня з парламентської трибуни народного депутата Ігоря Юхновського, який повідомив, що Комісія з питань народної освіти і науки ухвалила рішення про негайний розгляд Верховною Радою вимог студентів, які голодують. А оскільки його слова про те, що голодують уже 158 осіб, деякі представники комуністичної більшості зустріли сміхом, то це ще більше збурило суспільство.
Саме після цього виступу Ігоря Юхновського до голодувальників прийшов письменник Олесь Гончар, який заявив, що не хоче мати нічого спільного з тими, «хто з глумливим сміхом зустрічає трагедію свого народу і страждання дітей України», та демонстративно вийшов із Компартії. Прийшла до студентів й поетеса Ліна Костенко, а народна артистка Ніла Крюкова, колишні дисиденти та політв’язні Оксана Мешко, Василь Овсієнко, інші відомі діячі культури оголосили солідарну голодовку.
Коли ж 10 жовтня Верховна Рада відмовилася включити розгляд вимог студентів до порядку денного, протест вихлюпнувся за межі площі. На 15 жовтня, коли було оголошено загальний студентський страйк, він охопив фактично всі навчальні заклади і Києва, і багатьох міст України. У столиці, зокрема, протестувальники «окупували» червоний корпус Київського державного університету імені Тараса Шевченка, підняли синьо-жовтий прапор та призначили його «комендантом» студента КДУ Петра Шереверу. Цього ж дня учасники протесту, до якого долучилися працівники київських підприємств, зокрема, заводу «Арсенал», узяли в облогу Верховну Раду. Після цього парламент дозволив Олесю Донію виступити в сесійній залі, ухвалив рішення про надання студентам прямого ефіру на УТ-1 та утворив погоджувальну раду для розгляду вимог голодувальників.
Зранку 16 жовтня біля Верховної Ради протестувальники встановили друге наметове містечко, у якому перебувало кілька десятків голодуючих студентів, а також до них приєдналася низка народних депутатів.
Зрештою, 17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодовку в місті Києві з 2 жовтня 1990 року». Та хоч цей документ передбачав, що Верховна Рада має ухвалити закони про референдум в УРСР і про вибори на багатопартійній основі, декларував проведення у 1991 році референдуму з питання довіри до Верховної Ради та залежно від його результатів проведення нових виборів до кінця року, останню, найголовнішу вимогу, виконано не було. Бо якби уже в 1991 році в Україні відбулися дострокові парламентські вибори на багатопартійній основі, то ми отримали б шанс не скотитися до побудови кланово-олігархічної політичної системи, а піти шляхом успішних держав Центральної Європи.
Попри це студентська «Революція на граніті» стала однією із найважливіших подій на шляху здобуття незалежності України. Бо вже 24 жовтня парламент скасував статтю 6 Конституції про керівну та спрямовуючу роль Компартії, водночас утворивши тимчасову комісію з питання націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України. Також 24 жовтня Верховна Рада вилучила з Конституції усі згадки про СРСР.
Газета «Голос України» першою опублікувала Постанову Верховної Ради «Про проголошення незалежності України» та «Акт проголошення незалежності України».
Геть союзний договір!
Восени 1990 року поряд із поступовим утвердженням суверенітету загострилася боротьба проти нав’язуваного Москвою «оновленого союзу». У листопаді президент СРСР Михайло Горбачов розіслав до республік проект нового союзного договору, який начебто проголошував кожну республіку суверенною державою, але далі йшлося про право центральної влади захищати суверенітет і територіальну цілісність СРСР та про верховенство союзного законодавства над республіканським. Цей проект суперечив положенням Декларації про державний суверенітет України, тож знову розпочалася потужна хвиля протестів.
Центральна союзна влада теж просто так здаватися не збиралася. 17—27 грудня 1990 року в Москві відбувся IV з’їзд народних депутатів СРСР, який ініціював проведення референдуму щодо збереження Радянського Союзу як «оновленої федерації рівноправних суверенних республік».
На початку 1991 року Москва після невдалих спроб економічного тиску вирішила зброєю придушити незалежницькі устремління республік. Для показового покарання за незалежницькі устремління Кремлем була обрана Литовська Республіка, від якої в ультимативній формі вимагали скасування Акта незалежності. Коли ж литовці відмовилися це зробити, 10 січня 1991 року президент СРСР Михайло Горбачов надіслав до Литви війська. Участь в обороні литовської незалежності також брали українські добровольці, а в Києві на центральній площі відбувалися несанкціоновані мітинги, учасники яких вимагали відкликати військовослужбовців—громадян України із військових частин поза межами республіки.
Попри невдалу спробу Москви придушити незалежність Литви, Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про призначення на 17 березня всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР «як оновленої федерації рівноправних суверенних республік».
Однак Верховна Рада України під тиском опозиції ухвалила постанову щодо проведення 17 березня водночас із загальносоюзним референдумом паралельного республіканського опитування на тему: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
1 травня 1991 року в умовах посиленої міліцейської охорони відбулася традиційна радянська демонстрація на Хрещатику та покладання квітів до пам’ятника Леніну. Як з’ясувалося згодом, це було останнє для Компартії відзначення на державному рівні Дня міжнародної солідарності трудящих.
І хоч саму Компартію заборонили лише після поразки ДКНС (ГКЧП) та проголошення незалежності України, дуже символічними були події після завершення офіційної першотравневої демонстрації. Як тільки урядову трибуну на площі Жовтневої революції покинули Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко та інші офіційні особи, кумачеві прапори, які зранку розвівалися на Хрещатику, одразу замінили на синьо-жовті стяги, а замість радянських маршів із гучномовців залунали українські пісні. А далі на Хрещатик вийшла велелюдна альтернативна колона, на чолі якої розміщувалося гасло «Україні — волю!». Пройшовши Хрещатиком, колона попрямувала до Лук’янівської в’язниці, щоб вимагати негайного звільнення затриманого ще в листопаді 1990 року за сфальшованими звинуваченнями народного депутата Степана Хмару.
Тим часом Москва після референдуму 17 березня всіляко, в тому числі через економічний тиск, примушувала республіки до підписання союзного договору. Президент СРСР М. Горбачов наполягав, щоб новий союзний договір було підписано уже в липні 1991 року, але представникам Народної ради за підтримки вулиці таки вдалося дотиснути парламентську більшість, і вона прийняла постанову про створення робочої групи, яка до 15 вересня 1991 року мала вивчити проект союзного договору на предмет його відповідності принципам Декларації про державний суверенітет.
В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля
16 липня 1991 року Україна перший раз офіційно відзначала День незалежності. Раніше, 18 червня, Верховна Рада оголосила 16 липня, коли було ухвалено Декларацію про державний суверенітет, вихідним днем. З цієї нагоди у столичному палаці «Україна» відбулися урочисті збори, під час яких Голова Верховної Ради Л. Кравчук заявив: «Віднині Україна — суверенна і рівноправна у зовнішніх зносинах держава. Вона має власні національні інтереси на міжнародній арені». На честь Дня Незалежності у Києві на площі Жовтневої революції відбувся великий концерт українських гуртів, який завершився виступом мегапопулярних «Братів Гадюкіних» та святковим феєрверком.
Однак 19 серпня 1991 року, коли московська хунта на чолі з віце-президентом СРСР Янаєвим та прем’єр-міністром СРСР Павловим, посилаючись на «неможливість Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР», оголосили про створення ДКНС (ГКЧП) та заявили про безумовне верховенство на всій території союзу Конституції і законів СРСР, могло стати ще одним чорним днем в історії України.
Близько 9-ї ранку біля будівлі парламенту вже зібралися кілька сотень людей. Якраз у цей час представники ДКНС (ГКЧП), генерали Варєнніков і Чічєватов, оголошували Голові Верховної Ради Л. Кравчуку ультиматум, заявляючи, що в разі неспокою, акцій протесту, страйку або ж непідтримки рішень ДКНС (ГКЧП), війська Київського та інших військових округів, які перебувають у повній бойовій готовності, вийдуть на вулиці та площі міст. На таку можливість зранку 19 серпня натякали вертольоти, які літали над центральною частиною Києва, а також колона військових автомобілів, що припаркувалася уздовж Хрещатика.
Коли представники ДКНС (ГКЧП) покидали будівлю парламенту, на площі уже зібралося чимало мітингувальників, які скандували «Україні — волю», «Хунту геть», «Геть союзний договір»...
Загалом представники української влади в перші дні після оголошення ДКНС (ГКЧП) зайняли вичікувальну позицію. Виступаючи 19 серпня по українському телебаченню, Л. Кравчук лише сказав, що надзвичайний стан в Україні не оголошено, тож люди мають зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя.
Коли ж опозиційна Народна рада звернулася до Л. Кравчука з вимогою зібрати термінове засідання Президії Верховної Ради, то через неявку деяких її членів від комуністичної більшості 19 серпня жодне рішення так і не було ухвалено. Коли ж під вечір 20 серпня Президія таки зібралася, то її заява фактично повторювала виступ Кравчука на телебаченні.
20 серпня на площу Жовтневої революції вийшли студенти, які оголосили безстроковий протест проти ДКНС (ГКЧП), а 21 серпня під гаслом «Вони не пройшли у Москві, не пройдуть і в Києві» там відбулося скликане коаліцією демократичних партій велике віче.
Поразка путчистів у Москві призвела до втрати орієнтирів їхніми агентами в Києві, а ті, хто хитався, нарешті визначилися. Тож 22 серпня Президія Верховної Ради ухвалила рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії парламенту.
Зранку 24 серпня на площі перед будівлею Верховної Ради зібралися тисячі киян та мешканців інших регіонів України, які вимагали від народних депутатів проголосити незалежність та заборонити Компартію.
Проте Л. Кравчук, відкривши позачергову сесію, повідомив, що Президія пропонує розглянути лише одне питання — «Про політичну ситуацію». Однак несподівано для більшості членів Президії парламент підтримав запропонований Народною радою порядок денний. Фактично це означало, що у Верховній Раді почала формуватися нова більшість, адже зранку стало відомо, що кілька десятків народних депутатів, в тому числі голова парламенту Л. Кравчук, оголосили про вихід з Компартії.
Після звіту Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука щодо дій влади після оголошення ДКНС (ГКЧП), керівник Народної ради Ігор Юхновський нагадав, що 19—20 серпня представники опозиції у Президії безрезультатно домагалися ухвалення рішення про невизнання ДКНС (ГКЧП) та скликання позачергової сесії Верховної Ради, та що тільки 21 серпня, коли стало зрозуміло, що переворот провалюється, Народній раді вдалося зібрати 151 підпис народних депутатів за скликання позачергової сесії парламенту.
У палких дискусіях завершилося ранкове засідання парламенту, тож коли народні депутати о 16-й годині повернулися до сесійної зали, Василь Червоній запропонував насамперед ухвалити Акт про незалежність України, затвердити синьо-жовтий прапор як державний та підняти його над Верховною Радою, а тоді перейти до постанов підпорядкування нашій державі трьох військових округів, Чорноморського флоту, Повітряних та Прикордонних сил.
Л. Кравчук на це зауважив, що в залі немає проектів документів, за які пропонується голосувати, народний депутат від Києва Олесь Шевченко заявив: після того, як Народна рада вручили Кравчуку підготовлений пакет проектів постанов, їх чомусь не роздали парламентаріям. «Тому Народна рада зробила це самостійно, і народні депутати вже мають ці проекти постанов», — сказав він.
Коли ж народний депутат та перший секретар Миколаївського обкому КПУ Валентин Матвєєв запропонував оголосити перерву в засіданні, до мікрофона пробився Володимир Яворівський і зачитав проект Акта проголошення незалежності України.
Заскочені цією ситуацією представники комуністичної більшості попросили оголосити перерву та, зібравшись у кінозалі, який тоді розміщувався у підвальному приміщення парламенту, обговорювали, чи підтримати Акт проголошення незалежності України. Одним із аргументів, що схилив шальки терезів на користь незалежності, стало те, що якраз напередодні президент РФ Єльцин підписав рішення про призупинення діяльності російської Компартії. Тож вирішивши підтримати Акт, українські комуністи сподівалися уникнути долі російських.
Після відновлення о 17.20 засідання Л. Кравчук повідомив, що більшість та меншість домовилися з головного питання — про Акт проголошення незалежності України та зачитав його текст.
І ось ця довгоочікувана мить настала — за Постанову Верховної Ради «Про проголошення незалежності України», яка встановлювала, що з моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки, а також передбачала проведення 1 грудня 1991 року республіканського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності, проголосував 321 народний депутат. Під час наступного голосування Акт проголошення незалежності України підтримали 346 народних депутатів.
Після того, як емоції в сесійній залі трохи вщухли, Валерій Івасюк звернувся до народних депутатів: «Шановні бандерівці!». «Чому бандерівці? Бо ще півроку тому в цьому залі тих, хто закликав до незалежної України, називали бандерівцями», — жартома пояснив він та вже серйозно зазначив, що без ухвалення постанови про недопущення приховування або знищення документів державних органів та Компартії України, які свідчать про їхню причетність до спроби військово-партійного перевороту, а також без рішення про департизацію та декомунізацію, Україна не буде демократичною.
Попри спротив комуністів 24 серпня Верховна Рада таки ухвалила постанову «Про департизацію державних органів, установ та організацій». Також було ухвалено постанову про підпорядкування всіх військових формувань, які дислоковані в Україні, Президії Верховної Ради, а голові парламенту у зв’язку з цим надано додаткові повноваження.
Насамкінець Роман Лубківський запропонував внести до парламенту національний синьо-жовтий прапор, встановити його у сесійній залі та на куполі Верховної Ради. В’ячеслав Чорновіл при цьому додав, що на вулиці є той прапор, з яким українці стояли на барикадах біля Верховної Ради Росії. «Якщо він є, нехай внесуть, будь ласка», — погодився Л. Кравчук, і представники Народної ради увійшли до сесійної зали, несучи над собою національний синьо-жовтий прапор. А після виконання гімну «Ще не вмерла Україна» та пісні «Ой у лузі червона калина» народні депутати отримували вітання від тисяч людей, які зібралися на площі перед парламентом.
Наступного дня Президія Верховної Ради прийняла рішення амністувати заарештованого Степана Хмару та його співсправників. Проте Степан Ількович висловив категоричну незгоду зі звільненням за амністією, вважаючи, помилувати можна тільки злочинця, а себе він таким не вважав. Тож коли його 25 серпня просто виштовхали за двері Лук’янівської в’язниці, він демонстративно розірвав постанову про амністію.
Початок декомунізації
25 серпня Президія Верховної Ради прийняла постанову про націоналізацію власності КПУ та КПРС на території України, а 26 серпня, у зв’язку з наявністю матеріалів, що свідчать про участь КПУ в державному перевороті 19—21 серпня 1991 року та з метою забезпечення умов для розслідування справи, ухвалила указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України».
У цей час на площі Жовтневої революції, яку вже 26 серпня 1991 року Київрада офіційно перейменувала на Майдан Незалежності, тривав мітинг, учасники якого «за народною ініціативою» розпочали демонтаж величезного пам’ятника Леніну.
30 серпня, після доповіді Тимчасова парламентська комісія з перевірки діяльності посадових осіб органів влади, управління, об’єднань та організацій у зв’язку з державним переворотом 19—21 серпня 1991 року встановила, Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії.
Над парламентом — синьо-жовтий прапор
Повернувшись 4 вересня до питання державної символіки, Верховна Рада прийняла постанову про підняття над будинком Верховної Ради національного синьо-жовтого прапора. Коли ж о 18-й годині червоно-синій прапор було спущено, і над парламентом почали одночасно підійматися два прапори: синьо-жовтий та червоно-синій, люди, які прийшли, щоб особисто бути присутніми під час цієї історичної миті, зім’яли міліцейські кордони та пішли на приступ парламенту. Ще мить — і вони увірвалися б до приміщення. Проте Дмитру Павличку, Левку Лук’яненку, іншим народним депутатам вдалося швидко переконати Кравчука у необхідності зняти червоно-синій прапор УРСР. Після цього національний синьо-жовтий прапор під вигуки «Слава Україні» замайорів над будинком Верховної Ради.
«Не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!»
26 листопада Президія Верховної Ради схвалила текст звернення до громадян України з нагоди проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму, у якому наголошувалося, що «не підтримати незалежність означає підтримати залежність». А поетеса Ліна Костенко перед референдумом звернулася зі своїм пристрасним словом: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!»
Нині годі передати всі почуття, які переповнювали українців напередодні 1 грудня. Так само результатів цього референдуму чекав світ, бо всі розуміли, що саме в Україні цього грудневого дня вирішується доля Радянського Союзу. І 93,32% громадян України впевнено підтвердили, що вони підтримують Акт проголошення незалежності України. Це була вражаюча перемога!
Уже 2 грудня незалежність України визнали Канада та Польща, 3 грудня — Угорська Республіка, 4-го — Латвійська та Литовська республіки, 5-го — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Пригадую, як ми тоді щодня позначали на карті країни, які визнали незалежність України.
Також 1 грудня Леоніда Кравчука було обрано першим Президентом України. За його кандидатуру уже в першому турі проголосували 61,59% виборців. 5 грудня відбулося урочисте засідання Верховної Ради з нагоди інавгурації першого Президента, яке вперше завершилося офіційним виконанням (на той час іще не Державного Гімну) «Ще не вмерла Україна».
Україно
Не зміряти і віками
Вроду твою журавлину.
Не обезлистити навіть
снігами
Мову твою тополину.
Україно.
Не стань сиротою
при дітях!..
Ти благовіст мій і воля.
Скільки надій в твоїх веснах
розлитих,
Стільки й журби в твоїй
долі...
Україно.
Ім’ям твоїм не торгую,
Роду твого не цураюсь.
Вірю в тебе, як у правду
святую.
Болем твоїм я караюсь!
Україно!
Під небом твоїм
Калинові острови пливуть,
У зелених вітрилах —
Вишневі гудуть заметілі.
Україно!
Я — промінь живий
В твоїм сонячнім тілі!
З твого цвіту
І грому
Я
На світ
Народивсь,
Україно!
Андрій ДЕМИДЕНКО
Хроніка
1990 рік
21 січня — відбулася акція «Українська хвиля» або «живий ланцюг», який напередодні 71-ї річниці Акта Злуки УНР і ЗУНР з’єднав Івано-Франківськ (через Львів) і Київ.
29 квітня — у Києві на основі Української Гельсинської Спілки створено Українську республіканську партію.
15 травня — в українському парламенті уперше запрацювала електронна система голосування «Рада-1», а також було ухвалено рішення про забезпечення прямої трансляції пленарних засідань.
16 липня — Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України (на знімку — мітинг на підтримку).
24 липня — у Києві біля будинку Київради піднято національний синьо-жовтий прапор.
2—17 жовтня — тривала студентська «Революція на граніті».
1991 рік
17 березня — відбулися всесоюзний референдум та всеукраїнське опитування щодо збереження СРСР.
5 липня — ухвалено закон про заснування посади Президента Української РСР.
16 липня — річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет вперше офіційно відзначили як День незалежності України.
19 серпня — утворений в Москві ДКНС (ГКЧП) оголосив про введення на всій території СРСР надзвичайного стану.
24 серпня — Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України.
4 вересня — над будівлею парламенту піднято синьо-жовтий національний прапор України.
1 грудня — під час Всеукраїнського референдуму за підтвердження Акта проголошення незалежності проголосували понад 90% виборців. Першим Президентом України обрано Леоніда Кравчука.
5 грудня — відбулася інавгурація Президента Леоніда Кравчука. Головою Верховної Ради України обрано Івана Плюща.
8 грудня — у Біловезькій пущі (Білорусь) оголошено про припинення існування СРСР та підписано Угоду про створення СНД
Дивитись у форматі pdf>>>
Київ: Ми стали сильнішими
День, який об’єднує нас і спонукає пишатися своєю історією, країною, Героями, друзями, рідним містом. Який ніколи не дасть забути світу про тисячолітні віхи українського державотворення. Нагадує, що ми не просто вистояли, а стали сильнішими. Добрі романтики і затяті націоналісти, галасливі політики і мовчазні воїни, матері, які втратили своїх дітей на російсько-українській війні, і маленькі футболісти, які перед грою у київському дворику прикладають до серця рученята і співають Гімн України. Це капелани різних конфесій у спільній молитві на Володимирській гірці та біля каплички на Алеї Героїв Небесної Сотні. Донеччани у вишиванках на столичних вулицях і кримські спецназівці, котрі, коли зустрічаються у київському татарському кафе, наспівують новий марш УПА... Ті, хто має в серці Україну, яка починається з кожного з нас. І відповідальність — на кожному з нас. Бо шлях, який омріяний не одним поколінням і який ми разом обрали 30 років тому, незворотній!
«Переведiть мене через майдан, де все святкують, б’ються i воюють»... Ці слова відомого українського поета Віталія Коротича, написані в 1981 році, стали пророчими для України. І для Києва. Всі роки незалежності Майдан був символом непокори, боротьби, жертовності, незламності духу, підтримки. Але не лише кияни творили історію столиці.
Чуєш, Ненько, а ти крута!
2019-го у День Незалежності у Києві вперше замість скасованого військового параду відбулися Хода гідності та Марш захисників (на знімку вверху), які були організовані силами громадянського суспільства з повагою до всіх учасників та інституцій. І вони не конкурували з офіційними святковими заходами. Метою маршу було вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя та здоров’я за Незалежність України. Вшанування ветеранів, добровольців та військовослужбовців, полонених, зниклих безвісти та політв’язнів російсько-української війни, медиків, капеланів, волонтерів, активістів та всіх патріотів.
Протистояння не було — заходи радше доповнювали один одного. Це було неймовірне піднесення духу для киян і гостей столиці. Воїни, капелани, волонтери зі всіх куточків України йшли коробками від парку Шевченка до Європейської площі. Тоді до мурах пробирало все! Сотні тисяч людей, безкінечне «дя-ку-є-мо!», «Слава Україні», гімн, українські прапори і прапори держав, які підтримують нас... Коли хлопці закривали вологі очі не від палючого сонця, коли кияни дарували квіти незнайомим дівчатам у військовій формі, але обіймалися так, як обіймалися на переможних Майданах. Було важко стримати сльози і дивитися в очі матерів, які йшли з портретами загиблих, і Героям, котрі несли своїх малюків. Дітей, народжених за часів російсько-української війни. «Слава нації!» неслося хвилею по бульвару Шевченка і Хрещатику. І найголосніше кричали одесити.
Найкраще про той день написала журналістка Наталя Щербина: «Чуєш, Ненько, а ти крута. Така крута, що відбирає мову, коли ти показуєш своє справжнє обличчя. Коли твоїм синам не дозволяють свято, а вони встають й роблять його самі. Не лаються, а усміхаючись, збираються ходою, величною, могутньою, гідною та з такою шаленою єдністю, що повітря стає плавким. Ти крута, Ненько, бо окрім таких синів і доньок, що зробили сьогодні справжній День Незалежності, в тебе є ще й люди... І не треба було тим людям ані промов, ані трибун, ані лідерів, ані оркестрів, ані, хай бог милує, режисерів. Їм треба було тільки очі воїнів, в яких захист і надія, біль і любов, сила та віра. Ти крута, Ненько, бо твої люди, які вже звикли плакати від горя, не розучилися ридати від щастя та гордості».
Відтоді такі марші стали традиційними не лише у столиці.
Декомунізація
Після низки драматичних подій 2013—2014 рр. на 25-му році незалежності стало можливим ухвалення «декомунізаційних законів», що пришвидшили переосмислення тоталітарної комуністичної спадщини значною частиною громадян України.
«Зрадянщеним» київським вулицям присвоювали імена провідників української нації, відомих митців, друзів України, загиблих героїв російсько-української війни — так на мапах столиці з’явилися вулиці Петра Калнишевського, Олекси Тихого, Джеймса Мейса, Івана Миколайчука, Січових Стрільців, Богдана Гаврилишина, Антона Цедіка, Добровольчих батальйонів (на якій, за іронією долі, розташований Консульський відділ Посольства Російської Федерації), проспекти Степана Бандери, Валерія Лобановського, Любомира Гузара та Свободи...
Народ без мови і віри — не народ
Мова! Віра! Армія! Упродовж останніх років це стало українською національною ідеєю, формулою сучасної української ідентичності. Армія боронить нашу землю. Мова — серце. Церква — душу. Три святі складові відрізняють і захищають кожну націю, роблять її унікальною. Мова і Віра такі ж символи державності, як Прапор, Герб і Гімн — без них не формується кожна існуюча нині на землі держава!
Масові протести в Україні проти прийняття Закону «Про засади державної мовної політики» (про офіційну двомовність у регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%, «закон Ківалова-Колесніченка») розпочалися у 2012 році.
3 липня на Європейській площі під Українським домом зібрався безстроковий мітинг на підтримку української мови. Деякі з учасників акції оголосили голодовку. Частина протестувальників залишилася на ніч. На наступний день між мітингувальниками і «беркутівцями» відбулися сутички. Правоохоронці навіть застосували сльозогінний газ. Акції протесту відбувалися не лише у столиці — низка обласних і місцевих рад підтримала двомовність. Попри те 8 липня тодішній президент Янукович підписав скандальний «закон про мови». Один з активістів отримав вирок — два роки ув’язнення за завдання тілесних ушкоджень працівникам міліції. Закон «Про засади державної мовної політики» так і не був скасований та офіційно набув чинності.
Вуличні протести, які тривали до вересня, отримали назву «мовний майдан».
Активіст не лише мовного майдану й акцій протесту, голова Міжнародного громадського об’єднання «Соловецьке братство» Георгій Лук’янчук в інтерв’ю «Голосу України» розповів, що тема української мови була актуальною протягом багатьох століть, особливо коли ми перебували під ярмом трьохсотлітньої колоніальної залежності від Москви. У період горбачовської гласності до розпаду Радянського Союзу інтелігенція одразу поставила питання мови — у Києві у 1988 році виникло Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. На цій хвилі у московських українських громад «Славутич» і «Український молодіжний клуб» з’явилася ідея відновити українську бібліотеку в Москві. «Голод на українське був величезний, єдина книгарня «Украинская книга» на Арбаті не могла задовольнити мільйони українців Москви та Росії. Хоча вона і була осередком духовності не тільки для українців. Там часто бували відомі письменники — Іван Драч, Дмитро Павличко, брати Горині та інші. Українська громада також проводила Шевченківські дні біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Мова об’єднала українців поза політичними уподобаннями віруючих та атеїстів, дисидентів, письменників. 19 серпня 1991 року під час ГКЧП українці підтримали демократичних депутатів тодішньої Росії та її лідера Бориса Єльцина, вийшли на барикади Білого дому з гаслом «Долой империю красного фашизма!» (вперше з яким пройшло під синьо-жовтими прапорами Красною площею ще під час знаменитої першотравневої ходи 1990 року!), створили бойову Українську сотню і підняли українські прапори. Це був надихаючий фактор для тогочасного Києва та й всієї України в цілому! І мова, яка лунала на барикадах, нас виокремлювала, підкреслювала етнічну приналежність українців, — зазначив активіст і продовжив: — Мова давала поштовх до самовизначення і відновлення.
Важко уявити, скільки народів зникло на території московської імперії. Отже цілком природно, що у столиці самої України боротьба за мову була із самого початку відновлення незалежності. Найактивнішу позицію займали літератори, журналісти, представники культури, депутати від Народного руху, першого і другого демократичного скликання. Промосковська комуністична більшість, нагадаю, наполягала на двох мовах, як у Білорусі, де, як відомо, вона майже зникла. Україна на цей шлях не стала. Але й досі на 30-му році відновленої Незалежності боремося за рідну мову. За своє. Мовне питання хвилеподібно підіймалося з черговою зміною влади. Президенти Кравчук, Ющенко, Порошенко мовне питання розвивали, за інших керівників були спроби загальмувати поширення української мови, а то й повернути до сепаративної двомовності в окремих регіонах країни! Але ці спроби п’ятої колони Москви, слава Богу, провалилися».
Зліва направо: члени Української сотні (на барикадах Білого дому в Москві 19 серпня 1991 року) Георгій Лук’янчук, Валерій Петущак та редактор «Української газети» Іван Ольховський на Мовному майдані біля Українського дому влітку 2012-го.
В 2012-му Георгій Лук’янчук був помічником депутата Юрія Гнаткевича, одного з тих, хто приймав історичний Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. «Тоді ми разом з багатьма депутатами прийшли під Український дім, а оскільки я недалеко проживав, то приніс ковдри та теплий одяг для тих, хто ночував на холодних кам’яних сходах. Кияни підтримували активістів, приносили чай, одяг, їжу, просто висловлювали захоплення. Головними були патріотичні гасла — апелювали до розуму і серця можновладців, зокрема — «Не принижуйте мову!»
Згодом кияни неодноразово виходили під стіни парламенту на акції протесту з мовного питання. Так, 16 липня 2020-го у день 30-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет на площі Конституції активісти заявили владі: «Мова має значення! Вона оберігає і об’єднує Україну. Мова — вічний код нації, а «язык» — зброя агресора. І Україна заслуговує бути європейською державою з демократичними цінностями». Верховна Рада мала розглянути «законопроект Бужанського», який, серед іншого, передбачає скасування частини закону про мови, яка вимагає перехід учнів 5—11-х класів російськомовних шкіл на українську мову навчання з 1 вересня 2020 року». Розгляд проекту перенесли.
1 червня 2021-го під Верховною Радою знову зібралися небайдужі кияни, щоб нагадати парламентаріям, що мова — це зброя. Народні депутати провалили голосування щодо зміни закону про мову, який передбачав відтермінування норми мовного закону про трансляцію кіно- і телепродукції державною мовою з 17 липня 2021-го.
25 квітня 2019 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Закон, що зміцнює позиції державної мови в Україні, називають «історичним рішенням» і депутати, і посадовці, які підтримали його, і прості українці у соцмережах.
Нарешті українська стане повноцінною державною мовою в усіх сферах політичного і громадського життя України!
Пам’ятати минуле
Столиця — не тільки духовний центр Української держави і місце, де боролися за свободу і офіційно проголошували незалежність, а й центр історичної пам’яті. Бо як казав український поет і мовознавець Максим Рильський: «Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Протягом усіх років незалежності цю пам’ять намагалися увічнити президенти-державники, щоб українці гідно оберігали та передавали з покоління в покоління її найславетніші та найскорботніші сторінки, написані найкращими синами і доньками кров’ю, звитягами і любов’ю до землі, на якій народилися.
Третій Президент України Віктор Ющенко був принциповим у збереженні історичної спадщини. 28 листопада 2006-го парламент ухвалив Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», яким на офіційному рівні було визнано Голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду українського народу та передбачено спорудження Меморіалу пам’яті жертв Голодоморів в Україні. У липні 2010-го меморіал здано в експлуатацію. Із 2009 року склалася традиція — кожної четвертої суботи листопада вшановувати пам’ять жертв Голодомору біля Національного музею Голодомору-геноциду.
На вході до музею є два ангели, далі — площа «Жорна долі», а в центрі — скульптура дівчинки під назвою «Гірка пам’ять дитинства». Вражає все, а найбільше — «Чорні дошки» — гранітні плити. Планувалося, що на них напишуть імена померлих від голоду українців, але місця вистачило тільки для переліку населених пунктів, до яких був застосований спеціальний режим винищення населення під час Голодомору.
«Ми зробили майже неможливе — врятували й повернули людям правду про великий голод», — сказав тодішній Президент України Ющенко у зверненні до українського народу. — Правда про Голодомор має дійти до серця кожної людини. Встановлено імена майже двох мільйонів осіб, убитих Голодомором. І ця цифра не повна. У кожного громадянина України в серці має бути протест проти будь-якого вияву неповаги до нашої держави, до її історії, до наших тисячолітніх символів».
Інноваційний Музей становлення української нації у Києві (відкрився 2019 року) вже визнано одним з найкращих у Європі. Тут зберігають історію і виховують патріотів. Концепція вибудувана так, щоб показати наступність поколінь українців, які зі зброєю в руках захищають свою землю, їхню жертовність — від трипільців до солдатів Другої світової, вояків УПА і тих героїв, які протистоять російській агресії сьогодні. Загалом 1600 років. Серед експонатів — речі повстанців, світлофор, спалений на перехресті Інститутської і Хрещатика під час Революції Гідності, підрясник священика, котрий сповідав і відспівував загиблих, не ховаючись від куль снайперів. А ще — речі бійців, зокрема полеглого Героя України Сергія Кульчицького, артефакти, передані «кіборгами», піаніно з музичної школи у Пісках на Донеччині, зруйнованої під час обстрілів 2014-го. Історію України з часів перших поселень на наших територіях і до сьогодення представлено змістовно і досить виважено. Зі звуками, запахами і фігурами відомих особистостей — від київської княгині Ольги з Х століття до сучасного митрополита Епіфанія з Томосом і командира батальйону «Госпітальєри» Яни Зінкевич (на знімку внизу). Перлина музею — фігура Лесі Українки. Тарас Шевченко зображений в ті роки, коли став відомим. У музеї є фігура Степана Бандери, котрий насправді мав маленький зріст і ніколи не брав до рук зброї. Головне завдання, над яким працюють музейники, — показати Україну в подіях, що змінюють світову історію.
Один із перших музеїв, відкритих у незалежній Україні, — Національний музей «Чорнобиль» (відкрився 1992 року) — розмістили у реконструйованій будівлі Пожежної каланчі на Подолі. Тут зібрані шокуючі факти про найбільшу в історії світової атомної енергетики катастрофу, це приблизно сім тисяч різних експонатів — розсекречені документи, карти, фотографії, особисті речі робочих на ліквідації аварії... І таблички з назвами міст і сіл, залишених після аварії, мертвих нині... «Жив-був народ над Прип’яттю і зник»... Музей став своєрідним місцем роздумів і скорботи, яка об’єднує людей різних національностей і віросповідань. Щоб не забували — «чорний біль» не має повторитися.
Однак шана тим, хто не дожив і хто не народився, вимірюється не лише пам’ятниками і меморіалами, а насамперед глибиною нашої пам’яті та щирістю скорботи. І Українці — пам’ятають!
Наталія ЯРЕМЕНКО.
Хроніка від 1992-го до 2021 року
21—24 серпня 1992 року (на першу річницю проголошення Незалежності України) — у Києві відбувся І Всесвітній форум українців.
24 серпня 1992 року — урочистості з приводу офіційного відкриття університету «Києво-Могилянська академія» і посвяти перших вступників у студенти.
18 квітня 1995 року — рішенням Київради столиці повернули історичний герб із зображенням архангела Михаїла. А 27 травня в День Києва відбувся урочистий підйом прапора міста на щоглі перед фасадом будівлі Київської міської ради.
11 травня 1995 року — Білл Клінтон відвідав меморіал жертвам фашизму в Бабиному Яру та виступив перед студентами біля Червоного корпусу Київського національного університету. Свою промову Президент США завершив словами «Слава Україні!».
1 грудня 1998 року — відкрито Музей культурної спадщини.
24 липня 2001 року — Папа Римський Іван Павло ІІ відслужив божественну літургію у спорткомплексі «Чайка», де зібралося майже 90 тисяч вірян.
22 серпня 2001 року — відкриття монумента Незалежності на Майдані.
2003—2004 роки — помаранчева революція (на знімку вгорі).
23 січня 2005 року — на Майдані Незалежності за присутності 500 тисяч українців і 59 офіційних зарубіжних делегацій відбулася інавгурація третього Президента України Віктора Ющенка.
16 травня 2005 року — у столиці відкрито 50-й міжнародний пісенний конкурс «Євробачення».
24 серпня 2009 року — у рамках святкування 18-ліття Незалежності України Президент Віктор Ющенко урочисто відкрив «Мистецький Арсенал».
1 липня 2012 року — фінал чемпіонату Європи з футболу Євро-2012.
1 грудня 2013 року — розпочалися масові протести, всеукраїнське віче. Хода розтяглась від парку Шевченка до Майдану Незалежності. В акції взяв участь майже мільйон українців, обурених побиттям студентів.
2013—2014 роки — Революція Гідності (на знімку в центрі).
14 березня 2014 року — просто з Майдану перші добровольці вирушили на тренувальну базу у Нових Петрівцях, що під Києвом. Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити — саме добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати їм професійну заміну.
7 травня 2017 року — у Києві відбулася офіційна церемонія відкриття пісенного конкурсу «Євробачення».
25 травня 2019 року — у День Києва за участю міського голови Віталія Кличка відбулося відкриття пішохідно-велосипедного мосту, що з’єднує парк «Володимирська гірка» з Аркою дружби народів.
4 жовтня 2020 року — відкрили пам’ятник полковнику Армії УНР Петрові Болбочану.
1 грудня 2020 року — у центрі столиці на Алеї Героїв Небесної Сотні відбулося відкриття й освячення Дзвону Гідності.
5 березня 2021 року — на онлайн-фестивалі, що відбувся на кіностудії ім. О. Довженка, представники 25 регіонів країни встановили рекорд з одночасного приготування борщу за родинними рецептами. Захід відбувся у рамках підготовки номінаційного досьє для внесення борщу до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Дивитись у форматі pdf>>>
Шлях довжиною в дві тисячі років: від Андрія Первозваного до Томосу
Підписання Вселенським патріархом Варфоломієм I Томосу (на знімку Андрія НЕСТЕРЕНКА), патріаршої та синодальної грамоти про надання Українській православній церкві автокефалії, вручення його предстоятелю ПЦУ Епіфанію у церкві святого Георгія в резиденції Патріархату у Константинополі під час святкової літургії та зустріч документа у Святій Софії Київській 7 січня 2019 року, у світле свято Різдва Христового, — історична вікопомна подія, учасниками та свідками якої пощастило нам стати.
12 грудня 2018 року, на наступний день після історичного рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату про надання Україні автокефалії, до стели Незалежності в центрі Києва, організувавшись у Фейсбуці, вийшли сотні людей на акцію «Кагор на Майдані», щоб привітати одне одного з радісною подією та заявити про підтримку української церкви. Активним учасником іншого Собору — Об’єднавчого собору українських православних церков, що відбувся 15 грудня, стали вже тисячі і тисячі киян та вірян з інших регіонів. Незважаючи на мороз і пронизливий вітер, люди із самого ранку зібралися на Софійській площі, перед тисячолітнім храмом, в якому мало відбутися засідання представників УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП. Чекаючи на рішення Собору, миряни встановили сцену, з якої виступали відомі громадські діячі і прості віряни, співали, декламували вірші. Після завершення Собору, де було обрано предстоятеля ПЦУ та затверджено статут, на майдан вийшов новий глава церкви митрополит Епіфаній (Думенко) (на знімку Олександра КЛИМЕНКА).
Під оплески і скандування «Слава!», «Дякуємо!» від звернувся до громадськості та зазначив: «Ми змогли об’єднати три гілки українського православ’я в єдину помісну православну церкву. Ми змогли засвідчити, що ми можемо об’єднатися і створити в Україні єдину помісну церкву нашими спільними зусиллями... Я б хотів закликати всіх наших побратимів, архієреїв, всіх вірних в єдину Українську православну церкву. Двері нашої церкви відкриті для всіх» 7 січня 2019-го, коли Томос привезли до Святої Софії, під стінами собору знову зібралася велика кількість вірян. Через медіаекрани люди змогли долучитися до Різдвяного богослужіння, на якому Україні представили Синодальну Патріаршу грамоту.
Томос видається один раз і є основою існування церкви. Вручаючи його митрополиту Київському і всієї України Епіфанію, Патріарх Варфоломій зазначив: «Час настав для славної святої митрополії Києва отримати духовну незалежність, будучи включеною до тіла помісних та святих православних автокефальних церков шляхом включення Вашого блаженства (митрополита Епіфанія) до канонічного православного диптиху». І додав: «Сьогодні, офіційно і канонічно, ви стаєте 15-ю церквою у благословенному хорі автокефальних церков».
Томос набрав чинності 6 січня 2019 року, що було засвідчено підписом Варфоломія I, його літургійним співслужінням з митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм як з предстоятелем ПЦУ, а не рядовим ієрархом, а також підписами всіх членів Синоду Вселенського Патріархату.
Автокефалія — складова національної безпеки
П’ятий Президент України Петро Порошенко, чиє ім’я вписано в текст Томосу як державного діяча, завдяки широкій підтримці якого, як і членів українського парламенту, представників регіональних еліт та мільйонів вірян, визнання Української церкви світовим православ’ям як рівної серед рівних, стало доконаним фактом. Петро Порошенко, який розглядав незалежність церкви як складову формули національної ідентичності та державної безпеки, назвав Томос подією, що «в одному ряду з Володимировим Хрещенням і з проголошенням Незалежності».
«Томос для нас — це фактично ще один Акт проголошення незалежності України. Він довершить утвердження самостійності Української держави, укріпить релігійну свободу, міжконфесійний мир, він посилить права і свободи громадян, котрі перебували поза спілкуванням із Вселенським православ’ям і яких несправедливо таврували неканонічністю, — наголосив Президент у промові одразу після того, як Україні урочисто вручили грамоту про автокефалію.
Шлях Української церкви до Томосу був довгим і складним — на ньому були і анексія Київської митрополії Московським патріархатом у 1686 році, і секуляризаційна реформа другої половини XVIII століття, проведена Катериною II з метою вилучення церковних володінь, що стала логічним наслідком встановлення державного контролю над церквою, започаткованого Петром I, і знищення православно-монастирського українського буття та українських православних традицій, пограбування та руйнація храмів і монастирів безбожною радянською владою, розстріли тисяч священиків.
На київських горах постала апостольська церква
Уперше люд на українських землях почув євангельську проповідь з уст святого апостола Андрія Первозваного, брата апостола Петра. Апостол Андрій, як і інші учні сина Божого, був свідком проповіді Ісуса Христа, Його чудес, що підтверджували Його Божественну природу, бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння. Був також присутнім на Елеонській горі, коли Господь, благословивши учнів, вознісся на Небо. Після зішестя Святого Духа апостоли кинули жереб, кому в яку країну йти для проповіді Євангелія. Святому Андрію дісталися країни вздовж узбережжя Чорного моря, північна частина Балканського півострова та Скіфія. За переказами, апостол проповідував у Криму, потім по Дніпру дійшов до мальовничих гір, де зупинився на перепочинок. Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» наводить пророчі слова апостола Андрія, який, замилувавшись красою Дніпровських берегів, сказав: «На цих горах засяє благодать Божа, туту буде місто велике і Бог збудує багато церков». Благословивши гори, євангеліст піднявся на них і поставив хрест — на цьому місці тепер київська перлина, барокова Адріївська церква, занесена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тож Андрій Первозваний вважається основоположником і фундатором Української церкви, а наша церква — Апостольською та Первозваною, про що свідчать давні апокрифи і передання. Символічно, що Святий Андрій є і засновником Константинопольського Патріархату, оскільки саме він заснував першу християнську общину у Візантії. У світовому православному суспільстві Вселенський патріархат — Константинопольська православна церква — вважається «першою за честю» автокефальною православною церквою як Церква-мати всіх інших помісних церков.
Різноманітні джерела свідчать про існування на українських теренах перших православних єпархій в III столітті — Готської і Скіфської, глави яких брали участь у Вселенському Нікейському соборі (325).
Відомо, що християнські спільноти віддавна діяли в Києві, про що свідчать договори Русі з Константинополем, укладені за князя Ігоря у 941-му та 944 році. Нове піднесення християнства на наших теренах розпочалося при київській княгині Ользі, яка визнана рівноапостольною. Хрестителями України-Русі ми називаємо і просвітителів святих рівноапостольних Кирила і Мефодія. Тож хрещення князя Володимира, здійснене 988 року, було продовженням тривалого процесу християнізації Києворуської держави. Того ж року постає і Київська митрополія. З прийняттям християнства, що стало цивілізаційною віхою в житті східного слов’янства (з Києва Євангельське вчення поширилося на схід і північ), зміцніла Володимирова держава, зріс її міжнародний авторитет, розвивалися писемність, храмобудівництво, виникали школи та бібліотеки, утверджувалися ідеали гуманізму і моралі.
Константинополь ніколи не визнавав влади Москви над Україною
Ще в 1650-х роках Московський патріархат докладав максимум зусиль, аби відпорядкувати собі Київську митрополію, що перебувала в юрисдикції Вселенської церкви. У 1686 році це нарешті вдалося. Саме тоді Константинопольський патріарх Діонісій IV видав суперечливий указ про передачу Київської митрополії в адміністрування Москві, начебто «навічно».
Грамоту, використовуючи тиск з боку турецької влади на церковну владу і щедрі подарунки — 200 золотих і 120 соболиних шкурок — виторгували московський дяк Нікіта Алєксєєв та представник гетьмана Самойловича Іван Лисиця, що прибули до Османської імперії з листами від Московського патріарха Іоакима (самопроголошена Московська митрополія перебувала у схизмі та невизнанні 141 рік, з 1448-го по 1589-й) і царів Івана V і Петра I з проханням затвердити перехід Києва під зверхність Москви та підтвердити поставлення митрополита Гедеона.
«Відзначимо, що спочатку Діонісій Константинопольський у категоричній формі відмовився допомагати московським посланцям. Але в той час була напружена ситуація між Московією і турками — Османською імперією, і московські дипломати це використали (бо турки на той момент не хотіли воювати з Росією) та вмовили султана зберегти мир в обмін на згоду з передачею Київської митрополії. Султан викликав до себе православного патріарха (той надто залежав від мусульманської влади) і дав йому вказівку віддати Москві Київську митрополію», — каже релігіє-знавець Анатолій Бабинський. — Уже наступного року війна між Росією та Туреччиною таки розпочалася. Патріарха Діонісія IV скинули з престолу члени синоду та інші архієреї, які не визнали нового підпорядкування митрополії (він, Діонісій, звернувся по допомогу до Москви, де йому відповіли, що за «таку дрібницю», як Київська митрополія, він отримав достатню плату).
Після надання Томосу Право-славній церкві України УПЦ МП заявила, що Вселенський патріархат має «визнати свою помилку» та відкликати документ. Мовляв, Константинополь «не мав права» втручатися в церковне життя України, канонічну територію Московського патріархату.
Утім, Вселенський патріархат ніколи не визнавав церковної влади Москви над Київською митрополією, а захоплення її території вважав беззаконням, здійсненим усупереч канонічному праву.
Науковці, проаналізувавши десятки офіційних документів того часу — Константинополя, дипломатичне листування Москви та східних патріархів, яке опубліковано в «Актах Південно-Західної Русі» у 1872 році (нині зберігаються в архіві російського МЗС), дійшли висновку, що ніякого факту перепідпорядкування Київської митрополії з Константинопольського патріархату Москві не було.
Усі вивчені в процесі підготовки Томосу документи стверджують, що у 1686 році відповідне рішення було прийнято з пастирської необхідності, через війни між імперіями, коли Константинопольська Церква-мати не могла дбати про свою Церкву-доньку. Грамоти також наводять три умови, за яких було дано дозвіл Московському патріархату висвячувати Київського митрополита. Це — обрання митрополита духовенством та мирянами митрополії, поминання Вселенського патріарха перед Московським, збереження всіх привілеїв митрополита Київського. Усі три умови були порушені Московським патріархатом, що послужило однією з підстав для скасування Актів 1686 року Священним Синодом Вселенського патріархату під час сесії 11 жовтня 2018 року.
Через 333 роки історичну справедливість відновлено. Отримання автокефалії українським православ’ям стало масштабною духовною та геополітичною подією тисячоліття.
Світлана ЧОРНА.
