Степан Волковецький.

Голова Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Степан Волковецький цьогоріч отримав особливий статус: йому присвоєно звання почесного громадянина Івано-Франківська.

Степан Волковецький — народний депутат першого-другого демократичних скликань Верховної Ради, голова Івано-Франківської обласної ради у 1992—1998 роках, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Грузії та Азербайджані. Тож йому є що згадати та — з огляду років і досвіду — проаналізувати становлення Незалежності і 30-річний шлях Української держави.

Підстава для гордостіза націю

Насамперед хочу наголосити, що за сім століть української історії були лише короткі періоди державності: за гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Але то були автономії. Так само — коротка історія Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Тож варто розуміти, що 30-річний ювілей державної незалежності — це вагоме досягнення українського духу, підстава для свята і гордості за нашу націю. А пишатися є чим. Надто, якщо об’єктивно оцінювати від імені тих, хто проголошував Незалежність. Це найбільше національне свято, яке спонукає працювати та віддавати всі сили на благо Великодня українського духу.

Варто згадати колег-депутатів першого демократичного скликання, котрі увійшли до групи, яка від імені Івано-Франківщини проголошувала Незалежність. Це Маркіян Чучук, Дмитро Захарук, Любомир Пиріг, Зеновій Дума, Володимир Шлемко, Богдан Ребрик. А також, на жаль, уже покійні Михайло Голубець, Левко Лук’яненко, Євген Новицький, Петро Осадчук, Степан Пушик. Я був уповноваженим цієї групи.

Це не були випадкові люди — а зі своїми позиціями та переконаннями, громадською діяльністю. Левко Лук’яненко мав величезний політичний досвід, репресії. Тобто це був особливий склад у першому скликанні Верховної Ради загалом і нашої депутації від Івано-Франківщини зокрема. Ніхто із нас не мав сумнівів у правильності державотворчих процесів.

Мали велику підтримку

Переконаний, що ми повністю використали ту ситуацію наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, а вона була непроста. Далеко було до більшості у Верховній Раді: Народна Рада налічувала сотню із 450 депутатів. Але за нами, ми відчували, — активна більшість українського народу — надзвичайно важливе й чи не головне. За нами була вулиця Грушевського: багато тисяч людей супроводжували пленарні засідання, зокрема й наші земляки із Прикарпаття. Мітинги в Івано-Франківську та інших містах області.

Пригадую той пієтет, ті емоції, загальний настрій, коли після похмурого ГКЧП 19 серпня 1991 року в Москві (тоді здавалося, що всі будемо ізольовані та репресовані) ми конституційною більшістю проголосували за Незалежність України.

Тоді не було чіткого уявлення, якими конкретними дорогами має розвиватися Українська держава. Ми були переконані, що з імперським союзом покінчено, і ми цієї мети досягли. Натомість реакційна частина парламенту ні за що не хотіла віддати владу, щоб поміняти комуністичну систему. Водночас ми не мали більшості в парламенті, як то було в країнах Балтії чи у Польщі, Чехословаччині. Та й суспільство наше було інше. Ті ж країни Балтії між двома світовими війнами мали свою незалежність і державотворчі традиції.

Тож усе, що ми могли тоді зробити, досягли. Вважаю, що процеси були об’єктивні. Головне — зберегти незалежність. Для вагомих змін у державі необхідна була демократична більшість у парламенті. А такої, як відомо, і в другому, і в четвертому скликанні Верховної Ради не було.

Що означало проголошення Незалежності і від кого? Від Росії, яка від початку утворення Московії фактично загарбала наші землі, історію, забрала назву і фактично була історичним ворогом. Ми не могли бути незалежною державою, не відійшовши повністю від Росії. Московія ніколи не погодиться з українською незалежністю. Тепер це вже неприхована політика щодо України.

У 1991-му почалося визнання України як суб’єкта міжнародного права. Ми закріпили інституційні форми Української держави. І це велике досягнення. На превеликий жаль, проведені реформи не дають належного результату. А без них не можемо розраховувати на успішну країну. Ще в 1990-х роках до влади були допущені люди, які не особливо й відходили від неї, які працювали не на державу, а на власну кишеню чи корпоративні інтереси. Для яких Україна є чужою, які розглядають державу як засіб збагачення. Для них це — територія бізнесу.

Змінилася свідомість громадян

Треба, щоб змінилася свідомість людей, щоб не обирали до парламенту людей, яким чужі державні інтереси. Велика надія на молоде покоління.

Ми мали б розвиватися так, як усі успішні держави — Польща, Японія, Німеччина — на національній ідеї. Іншої нема. 1991 рік став крахом комуністичної ідеї. І багато моїх колег у Верховній Раді першого демократичного скликання, майже вся комуністична група «239» вважали, що не повинно бути ідеології взагалі. І таке положення записано в Конституції. Вважаю це положення хибним. Ідеологія не повинна мати партійної приналежності, а бути державною. Синонім цієї ідеології — національні цінності: українська мова, традиції, культурні надбання, історія, власне бачення історії, а не через московську призму чи окуляри наших сусідів-поляків. Власне світосприйняття. Мала би бути політика україноцентризму.

Якщо нема ідеології Української держави, то її заповнює інша. Абсолютно очевидно й те, що наші ЗМІ не забезпечують належного рівня ідейності, особливо з огляду на агресію Росії та факт війни. ЗМІ — та сфера, де треба фінансувати насамперед. Потрібна державна політика, щоб давати відсіч ідеологам «русского мира», які впливають та мають величезний досвід і величезні фінансові можливості в Європі та світі. Я достатньо багато працював у дипломатичній службі, можу стверджувати, що є проблеми в кадрах, у фінансуванні, в можливостях. Вони скромні порівняно із представництвами інших держав. Оцей факт необхідності пропаганди і державної ідеології, пропагування цінностей, виходячи із концепції україноцентризму, — цього дуже бракує.

Система державної влади і громадські інститути, всі інформаційні засоби мали би вийти на вищий рівень згуртованості суспільства. Тоді це буде гарантією нашої державності.

Ми тоді, у 1991-му, не вагалися. Були твердо переконані, що йдемо правильним шляхом, що це історичний шанс для нас, і ходу назад не було. Всім бажаю такої віри! Не маємо права відступати, піддаватися ворожій пропаганді. Хоча є проблеми, але це не повинно перекреслити основного: віри кожного українця в майбутнє держави. Ця віра має бути основною. З цією вірою ми проголошували Незалежність. Ця віра в майбутнє виведе Українську державу на нові висоти.

Підготувала Людмила СТРАЖНИК.

Івано-Франківська область.

Фото надано автором.