Організовують захід Інститут східноєвропейських досліджень Вільного університету Берліна разом із Німецько-українським академічним товариством за підтримки ДААД (німецька Служба академічних обмінів) з коштів Федерального міністерства освіти та наукових досліджень (BMBF). Інформація про це оприлюднена у «Голосі України» 17 серпня.

Про програму заходу, а також про саму ідею проведення Днів кореспондент «Голосу України» у ФРН попросила розповісти співорганізатора, виконавчу директорку Німецько-українського академічного товариства Оксану Зойменіхт (уроджена Цюпка) (на знімку).

Утім розмова точилася не лише навколо проведення Днів України, а й про участь українських науковців у спільних з німецькими колегами дослідженнях і розробках у технічних та гуманітарних галузях.

Про програму

— Пані Оксано, розмах програми Днів України в Німеччині мене вразив: доповіді та дискусії у галузях економіки, українознавства, охорони здоров’я, гуманітарній сфері — перелік дуже великий. Але не менше вражає і список учасників: професура, аспіранти, студенти, політики, громадські діячі — два дні, наповнені важливими заходами та зустрічами. Досі мало було таких вагомих подій. Із яких джерел бере початок ця акція?

— Чому ж не було? Наприклад, у 2016 році наш перший подібний захід зібрав у Берліні майже 250 учасників. Нинішня конференція організована Вільним університетом Берліна у співпраці з нашим Німецько-українським академічним товариством. Рішення про проведення Днів України саме у столиці Німеччини до 30-річчя Незалежності ухвалене торік нашими річними зборами.

Ми раді, що нашу ініціативу підтримав професор Грігоріадіс з Інституту східноєвропейських студій (до речі, цей провідний науковий заклад нині святкує своє 70-річчя), який отримав грант ДААД у рамках програми «Дні Східної Європи» та очолив організацію заходу. Йому допомагає аспірантка-хімік цього університету і членкиня нашого товариства Софія Коцюда. Також нас підтримують Федеральні міністерства — освіти та науки і закордонних справ.

— Такі заходи щоразу відбуваються у Берліні?

— Ні, у Німеччини — федеральний устрій, то нам важливо мобілізувати наукову спільноту також і в інших землях. У 2019-му ми провели Дні України в Баден-Вюртемберзі, у 2018-му — конференцію у Дрездені. Оскільки цього року наш захід присвячений важливій даті, то ми хотіли заявити про себе якось ширше. Та й на конференцію запрошені представники федеральних міністерств, політики, котрі не завжди мають змогу поїхати далеко.

Про академічну мережу

— Ви представляєте Німецько-українське академічне товариство, котре, власне, є рушієм цієї великої конференції, але не прямим організатором...

— Почну з того, що я є співініціаторкою неформальної української міжнародної академічної мережі (UKRAINET) з власною групою у мережі ЛінкдІн (LinkedIn). Це — професійна спільнота науковців. Ідея її створення полягала в тому, щоб об’єднати як вихідців з України, що працюють тут у цій сфері, так і тих (незалежно від походження), хто співпрацює з Україною, чи зацікавлений у такій співпраці. Мережа не обмежена Німеччиною. Я, приміром, розпочинала наукову кар’єру в Україні, потім працювала у Данії, Німеччині, Великій Британії...

— Я знаю, що ви — родом з української провінції. Це там ви склали для себе такий маршрут?

— Я народилася у маленькому селі в Кіровоградській області і виросла у місті Новий Буг на Миколаївщині. І я ніколи не планувала працювати за межами України. Але я закінчила республіканську фізико-математичну школу, потім фізичний факультет університету імені Тараса Шевченка — кафедру ядерної фізики. Захистила дисертацію з радіобіології, працювала в Інституті клітинної біології та генетичної інженерії АН України. За кордон потрапила, отримавши кілька різних стипендій. Тож багато подорожувала.

Так склалося, що я опинилася у Німеччині, але це могла бути і якась інша країна. І для людей науки така ситуація цілком нормальна. Приміром, тут, у Німеччині, науковці здобувають освіту, захищають дисертацію, потім отримують наукову позицію в США чи ще десь. Але не обов’язково, що вони повертаються туди, звідки приїхали.

Але, звичайно, всі ми потребуємо професійного спілкування. Зв’язки між науковцями в межах своєї галузі є, але цього було недостатньо. До того ж після Євромайдану, було прагнення, щоб Україна швидше повноцінно приєдналася до Європейського дослідницького простору. Саме з такої потреби, власне, і виникла ідея створити міжнародну мережу науковців. Нині це — майже 600 науковців з 30 країн, хоч більшість — з України та ФРН. Така своєрідна платформа для обміну про наукові заходи, гранти, новинки щодо розвитку науки і т. п. Коли ми провели наш перший спільний захід, то реально переконалися, як багато можна зробити разом і кожен — у своїй сфері діяльності.

Ідеться не лише про обмін чи наукову співпрацю, а й певний доробок для рідної країни. На жаль, Україна й досі в Європі асоціюється з певними негативними процесами. Але ж є надзвичайно позитивні приклади! І хто, як не ми, може про них розказати?

Про імідж

— На жаль, про них широкий загал мало знає...

— Це так, але, приміром, у Німеччині є багато науковців або українського походження, або таких, що надзвичайно плідно співпрацюють з Україною. Серед них — українці, котрі очолюють всесвітньо відомі інститути Макса Планка, кафедри університетів і дослідницьких установ. Але інформація про це дуже розпорошена — десь хтось про щось знає. Хоч це надзвичайно важливо — щоб українці навчилися асоціювати себе з успіхом. Із другого боку, це сприятиме формуванню позитивного іміджу України.

Власне, це була ідея нашого президента, професора нейробіології в університеті Тюбінгена Ольги Гаращук — зареєструвати недержавну некомерційну спілку — Німецько-українське академічне товариство, яке підтримує цілі української міжнародної академічної мережі тут, у Німеччині. У такий спосіб ми отримали свій «голос», і нас чують! І в нашого товариства нині теж ювілей: п’ять років плідної роботи.

— Кого об’єднує товариство?

— Насамперед науковців — незалежно від фаху. Але ми відкриті для всіх, хто має інтерес до України чи до співпраці з нею. І не так важливо, хто звідки родом. Важливо, що у нас є спільний інтерес для фахового спілкування і для розбудови співпраці з Україною.

— У програмі Днів візьмуть участь науковці, котрі працюють у напрямі розвитку україністики в Німеччині...

— Так, у Німеччині є Асоціація україністів, її очільник головуватиме на одній із сесій конференції. Зазначу, що україністика в Німеччині присутня, і є великий потенціал для її розвитку. Приміром, важливі українознавчі студії є у Мюнхені та Грайфсвальді. Вони мають свій актив людей, котрим цікава українська культура, мова, історія. Саме завдяки їхнім зусиллям тут щороку організовуються літні школи, де, крім мови, вивчається ще й історія та культура України. А в Європейському університеті Віадрина у Франкфурті-на-Одері започатковано кафедру української історії, яку очолює професор Андрій Портнов.

Про фінансування програм

— Звернула увагу, що спектр дискусій на сесіях конференції надзвичайно широкий. Про спільні проекти годі казати. Але на їхню реалізацію потрібні чималі кошти! Їх, як я розумію, надає Німеччина. Із яких джерел здійснюється фінансування та за яким принципом?

— Існує кілька джерел фінансування. Зокрема, за угодою співпраці у галузі науки і технологій, підписаною федеральним міністерством науки та освіти з Україною. У її рамках кожні два роки оголошується підтримка майже 10 двосторонніх проектів, чиє фінансування здійснюють обидві сторони. Також торік Німецька дослідницька асоціація підписала угоду про співпрацю з Національним фондом досліджень України.

Але значна кількість проектів фінансується лише Німеччиною. Приміром, те саме федеральне міністерство освіти та науки в односторонньому порядку підтримувало створення провідних німецько-українських дослідницьких центрів як пілотну фазу. Це реально істотна підтримка.

Нині завершується конкурс, у якому оберуть кілька проектів, котрі будуть втілюватися упродовж наступних п’яти років i фінансуватимуться кількома мільйонами євро. І хоч результати конкурсу ще не оприлюднені, передбачається, що це буде майже 12 дослідницьких проектів з різних галузей науки. Вони мають розробити детальний концепт такого центру в Україні, з якого для подальшого фінансування будуть дібрані найперспективніші.

Німеччина активно фінансує програми академічного обміну. Серед інструментів є, наприклад, програми для східної Європи та для організації літніх шкіл. Тож члени нашого товариства їх активно використовують. Є, приміром, програма стипендій Леонарда Ейлера, коли німецький університет може запрошувати українських студентів-магістрантів, щоб дати їм змогу підготувати магістерську роботу у Німеччині.

Проте найвагомішим джерелом є наукова програма європейського співтовариства: «Горизонт-Європа». Українські науковці отримали змогу не тільки бути учасниками, а й координаторами проектів завдяки асоціації України з цією програмою. Особливо приємно, що торік Павло Михайлюк став першим науковцем, який виграв престижний ґрант консолідатора Європейської дослідницької ради для досліджень саме в Україні. Майже два млн євро будуть спрямовані на сучасні дослідження у галузі медичної хімії на базі підприємства Єнамін у Києві. Сам Павло родом з Криму, наукову роботу для своєї кандидатської дисертації він проводив як у Києві, так і в Інституті технологій Карлсруе в Німеччині. Як на мене, це чудовий приклад «кругообігу мізків» та плідності німецько-української співпраці!

Про інтереси сторін

— Інтерес України у співпраці зрозумілий, оскільки йдеться про фінансову підтримку. А в чому полягає інтерес зарубіжних партнерів її надавати, вкладаючи величезні кошти у розвиток чужої науки?

— Ну, тут є, звичайно, власний інтерес. Я починала в Німеччині як наукова співробітниця в Університеті Ганновера за підтримки ДААД у 1998 році. Нині я є науковим менеджером у відділі стратегічної співпраці і наукового фінансування у центрі молекулярної медицини імені Макса Дельбрюка в Асоціації Гельмґольця.

Свого часу я розбудовувала систему підготовки аспірантів у нашому центрі. Тоді потрапила на презентацію від асоціації Макса Планка, де демонструвався графік зростання кількості аспірантів у Німеччині. Звернула увагу: за 10 років вона збільшилася на 50 відсотків. Що цілком зрозуміло: наука розвивається, то аспірантів має бути багато. Але наступний графік показав, що практично увесь цей приріст відбувся за рахунок іноземних аспірантів!

Тож у всіх, хто вкладається у будь-що, не кажучи про науку, звичайно, спрацьовує абсолютно природній інтерес: талант не знає кордонів, і таланти всім потрібні. Боротьба за таланти у світі дуже інтенсивна. І кожна країна це робить по-своєму. Приміром, Німеччина має сильну школу природничих наук, яка завжди була дуже сильною і на наших теренах. І вона не створюється за три дні. Якщо бізнес-школу можна побудувати швидко, то для математичної потрібні роки й роки.

Колись у нас це був пріоритет. Згадую, як свого часу у моєму райцентрі, коли ще не було Інтернету, я дивилася уроки заочної фізичної школи по телевізору. Це було важливою часткою освіти, незалежно від того, де саме ти мешкав — у Києві, чи десь у селі. Навряд чи в Німеччині будь-хто може уявити, щоб у неділю по телевізору школярам показували уроки фізики!

Але плодами таких «уроків» ми користуємося і досі. І виявляються вони, серед іншого, також у тому, що співпраця, наприклад, у галузі математики, не є гуманітарною допомогою Україні. Вона є цілком вигідна для обох сторін. Або, приміром, один з німецьких дослідницьких інститутів у Дрездені розробляє наднові матеріали разом з партнерами в Україні, зокрема з

Київського академічного університету. Це можливо, бо українська наукова база у цій галузі така потужна, що мова про рівноцінне партнерство. Українці — талановиті і працьовиті. І ми маємо нашу питому впертість, що надзвичайно важливо в науці. Але хотілося б, щоб українську науку підтримувала не лише Німеччина, а передусім своя держава. Майбутнє — воно за тими, хто плекає таланти...

Фото надано Оксаною ЗОЙМЕНІХТ David Ausserhofer / MDC.

Берлін.