Кінбурнські вовки. Презумпція невинуватості

Півроку тому в «Голосі України» було опубліковано матеріал «Сафарі на Кінбурні не буде. Вовків просто розстріляють». Не розстріляли, не посміли: спочатку чекали закінчення курортного сезону, потім — грибного. Утім ліміти на відстріл уже виділено, рушниці заряджено, руки чешуться... О, який ефектний вигляд матиме свіжа вовча шкура на підлозі біля каміна!

Директор Південної філії Інституту екології Національного екологічного центру України Олег Деркач не перестає повторювати: проблема кінбурнських вовків — надумана. Але його затято не бажають чути. Спокон віків вовки співіснували тут поруч із людьми, зайвого собі не дозволяли, тримали дистанцію й певний паритет. Якщо розібратися, користі від них завжди було більше, ніж шкоди. І тільки останніми роками ласим на сенсації журналістам завзято підкидають «вовчі жахи». Публікації охоче підхоплюють видання за виданням, часто прибріхуючи що-небудь від себе.

Що більше Кінбурн заселяють заможні «колоністи», то чіткіше проглядається логіка цієї теми. Вовки заважають жити людям, виходить, їх (вовків, сподіваюся) треба прибрати. 

Вовків боятися — у ліс не вибиратися. Їду на Кінбурнську косу, до лісу, по гриби. Тут — єдине на Миколаївщині місце, де ростуть білі. А зеленушок та інших рядівок — просто неміряно! Як, утім, і грибників. Тому місця треба знати, а ще ліпше — брати із собою знавців. Така «грибна людина» у нас є, він — місцевий, називає себе Льохою, попри свої 40—50, а то й більше років. Тихого полювання з ним ніяк не виходить, говорить Льоха без упину і вочевидь намагається нагнати страху.

Що далі в ліс, то кровожерливіші його казки — про кабанів-людожерів та вовків-перевертнів, про містичних вовкособак та інші жахи місцевого розливу. Які вже тут гриби...

І раптом — ліворуч, зовсім поруч, хруснула гілка, ще, ще. Сосновий ліс — прозорий, як стрункі грецькі колони, сховатися в ньому важко. Але що це? Причаївшись за стовбурами, невідступно випливає, стежить за нами велика сіра тінь. Вовк?!

— Злякалася? — Льоха, схоже, дуже задоволений. — Це ж Прохор. Прошо, Прошо, сюди йди, кажу...

У відповідь із найближчих кущів витикається собача морда.

З’ясувалося, Прохор — середніх розмірів дворняга. Його, як повідав мій супутник, нещодавно вигнали хазяї. І пес пішов до лісу. Звичайна річ для Василівки, як і для інших сіл коси. Тут на вільному випасі живуть не тільки корови — коти й собаки змушені самі добувати собі їжу. Їхній приплід не топлять, але й не годують. Кошенята й щенята змалечку вчаться полювати на мишей, птахів, ящірок. Вижив, перезимував — молодець, ні — ніхто не плакатиме. Такий от природний відбір. Поки собака сидить на ланцюзі, стереже двір, їй ще видають убогу пайку. Зістарився чи нашкодив — знімають із постачання. У лісі живності вистачає, і шанси в одинака є. Поки він не зустрінеться з вовками. Чужинця з’їдять — або одразу, або спочатку... пустять на розмноження.

А це й не міф зовсім. Своїх, осілих вовків на Кінбурні немає — сюди в пошуках ситого щастя забрідають зграї з Херсонської області, до якої територіально примикає коса. Потім, найчастіше, мігрують назад, на зміну їм приходять інші «гастролери». Така ротація вовчих кадрів обертається для херсонців несподіваною проблемою.

Поставляючи сусідам чистопорідних вовків, херсонські ліси нерідко одержують метисів. Любов у вовчиць із сільськими псами трапляється досить часто, і дитинчат від таких «мезальянсів» зграя приймає беззастережно. Буває, звичайно, і навпаки.

А от село Рибальче Голопристанського району нинішньої весни відбивало атаки зграї вовкособак, що прийшли з Кінбурна. Такі гібриди особливо небезпечні — вони розумні, хитрі, зовсім не бояться людину і знають усі її «звички». Підгодувавшись, вовкособаки пішли. Чи повернуться вони, коли настануть злі холоди?

Усі вовки, що живуть у Миколаївському зоопарку, — нащадки кінбурнських. Вони навіть не сірі — руді. Фахівці визначають їх як підвид степового вовка. Їхні предки потрапили сюди кілька поколінь тому, ще малятами. «Свіжих» вовченят зоопарк категорично не приймає, своїх звірів годувати нема чим. Але от що цікаво: проживши багато років у неволі, поруч з людиною, ці вовки не перестали її боятися.

— У нас тільки одного разу були більш-менш контактні вовченята, —розповідає Тетяна Бондаренко, завідувачка відділу хижих тварин. — Мати відмовилася годувати дитинчат, і наша співробітниця виходжувала їх у себе вдома. 

Ні Тетяна, ні її колеги не вірять, що ці тварини могли б підходити близько до людських осель, нападати на худобу. Такої думки і досвідчені мисливці. Вони кажуть: узимку вовки в лісі, в основному, «мишкують» — у їхніх послідах часто можна натрапити на черепи дрібних гризунів. Іноді вони здобувають дичину крупнішу, іноді перебиваються тим, що є. Наприклад, обгризають насіння залишеного на полях соняшника.

Але навіть вовчий голод не може подолати споконвічний страх перед людиною. Найбільше, на що можуть наважитися звірі, — поритися на смітниках, якими зараз, на жаль, захаращена Кінбурнська коса. Після курортного сезону поблизу сіл з’являються терикони зі сміття. Місцеві мешканці успішно їх поповнюють, а місцева влада, схоже, нічого з цим не збирається робити.

Курортний сезон давно закінчився, грибний теж. Із завершенням року скінчиться й строк лімітів — дозволів, з боєм отриманих у Мінекології на відстріл трьох вовків. Просили — більше.

Директор Національного природного парку «Білобережжя Святослава» Юрій Козловський готується до процесу заздалегідь:

— Ми отримали дозвіл на відстріл, згідно з регулюванням кількості — на трьох вовків. Нещодавно я виступав на сесії сільської ради й інформував про це депутатів. Готуємося до проведення заходів, потрібно, щоб були належні погодні умови і щоб люди знали про це. Адже місця — людні. Тому потрібно ретельно підготуватися. Головне — правову частину вирішено. Зрозуміло, що не всіх вовків треба відстрілювати. Ця робота повинна бути системною й не одноразовою, — розповів директор журналістам.

Ліміти дозволяють лісникам убити трьох вовків, ще стількох і заодно шістьох вовченят — відловити. Куди подіти виловлених, — невідомо. Як і те, скільки зараз хижаків на Кінбурні. І чи треба взагалі регулювати поголів’я. В Україні не існує чітких норм, скільки цих тварин можуть жити на певній території.

Тема вовкособак подобається мисливцям, і деякі з «нових місцевих» навіть пропонують спонсорувати недешеві генетичні тести. Адже тільки до відстрілу чистокровного вовка існують такі жорсткі «причіпки» в законі. А от коли він — метис та ще «дуже шкодить народному господарству»...

Одне лихо: щоб узяти матеріал для аналізу, вовка треба упіймати, а ще краще — вбити. Громадська думка активно до цього готується.

Нерухомість на Кінбурні — недешева. Мати на косі «фазенду» — модно і престижно. Тут будують палаци політики й бізнесмени, кримінальні «авторитети» й зірки естради. Багато хто з них не проти, щоб уполювати великого звіра. А в тутешніх лісах багато козуль, кабанів, тепер ось ще й вовки. Ну то й що, що в заповіднику?

Старі рибацькі хатки-розвалюхи йдуть за ціною елітних дач під Києвом — заради великих ділянок землі. Інтернет рясніє подібними оголошеннями від спадкоємців і перекупників. Цікаво, що «гарне полювання» —найрозповсюдженіший аргумент у пропозиціях для покупців. От, наприклад, таке (не вважайте за рекламу):

Краса Кінбурна, заручниками якої цього разу стали поки що тільки вовки, повільно, але безповоротно рухається до знищення людиною. Про це вже вголос говорять авторитетні екологи. І це сумно...

Та й антивовча істерія з убивством цих трьох тварин не закінчиться, вважає директор Київського еколого-культурного центру, заслужений природоохоронець України Володимир Борейко. «Національний парк не захистить себе кров’ю вовків від подальшої підступності миколаївських лісників, і наприкінці 2013 року антивовча істерія з їхньої подачі триватиме. Запеклі вороги природи, лісники завжди боротимуться проти національних парків і заповідників. А Юрію Козловському, що має таку затяту антинаукову й антиетичну позицію, не місце в кріслі директора національного парку «Білобережжя Святослава», — певен еколог.