Щоб потрапити сюди, ми проїхали приблизно 30 кілометрів від Сарн дорогою через села Угли й Убереж. Інший шлях веде через Кричильськ. А місцеві розповіли, що є ще значно коротший — 10 кілометрів лісовою дорогою. Попри це село не має прямого автобусного сполучення з райцентром Сарни. Те, що колись тут курсував громадський транспорт, видає зупинка, яка вже давно не бачила пасажирів.

У Поляні діє фельдшерсько-акушерський пункт, працює школа, є декілька магазинів. Люди переважно заробляють на сезонних роботах і тримають чималі господарства.

Рятує молоко

Дмитро та Людмила Клевака (на знімку: у вихідний з піснею) — найвідоміші фермери Поляни. Сім’я має 15 корів, два бичечки, стільки само телят й одного коня. Останнього, за свідченнями дружини, господар Дмитро тримає як домашню тварину й ніколи не запрягає для роботи в полі та лагідно називає Зорка. Кожна корова зареєстрована в місцевій раді й держава раз на рік виплачує фермерам дотацію. Сім’я розповідає, що в селі без господарства не проживеш, а щоб ще й заробити, то вирішили зосередитися на одній справі.

— Отримую 1800 гривень пенсії й ще палю цигарки. То без корів мені цих грошей точно не вистачить на місяць. А так за день можна видоїти більш як 120 літрів молока. Уже роками літр коштує 6 гривень 50 копійок. Пам’ятаю, як один фермер сказав тодішньому нардепу Ляшку, що це дешево, а той йому: «Ну, а я що можу зробити? Хіба медаль вручити вам». То я так само кажу, що дешево, але медаль мені ще не дали, — жартує Дмитро Клевака.

Щоб тримати таке господарство, доводиться працювати увесь рік — і щодня. Фермери прокидаються о 5-й годині ранку, а спати лягають опівночі. Аби запастися кормами на зиму, за підрахунками пана Дмитра, скошують 11 гектарів трав, сіно до затяжних дощів швидко складають у стіжки й тюкують. Також корів підгодовують силосом із кукурудзи та картоплею.

Усю продукцію у фермерів кожного дня забирає молоковоз і доставляє на Малинський маслозавод. Господарі кажуть, що збувати молоко можна і в роздріб. У теорії так навіть вийде дорожче, але все надоєне за день реалізувати нереально:

— На базарі, припустимо, два літри молока можна продавати за 25 гривень. Але це ж треба привезти спочатку, стояти там, торгувати, і не факт, що все куплять. А так за раз усе здав і забув. Хоча, по-нормальному, то потрібно, щоб по 10 гривень приймали.

Також фермерам — ще коли завели третю корову — безоплатно дали доїльний апарат. Пані Людмила каже, що це полегшує роботу, але все стадо одним приладом не впораєш:

— Корови доїмо тричі на день. Зранку п’ять дою я, п’ять — чоловік і ще п’ять дочка. Хтось працює з апаратом, а дехто вручну, адже потрібно швидко все зробити і вигнати худобу на пасовище, щоб до обіду знову молоко було. Хоча зараз на осінь основний надій тільки зранку й увечері.

Пані Людмила зізналась, що не все здають на продаж, декілька банок залишають і собі, адже сім’я не проти посмакувати свіжим молоком. До того ж господиня в домашніх умовах може зробити різні види сирів: звичайний, моцарелу, філадельфію і не тільки. Рецепти дізналася від знайомих і кожен вдосконалила на свій смак.

Дмитро Клевака за весь час розмови детально розповів свою біографію та навіть віртуозно зіграв декілька улюблених композицій на гармошці, але коли в господарстві з’явилась перша корова, так і не пригадав. Проте знає кожну на ім’я:

— Нюта, Малина, Ромашка, Галка, Рябинка, Калинка, Мальвінка, Малишка. Деякі імена повторюються. Перші три корови з’явилися дуже давно. Я ще лісником працював, то вже були. Чому тримаю? Просто природу люблю, тому й тримаю і в Поляні живу. Ви ж тільки подивіться, як тут гарно, скільки зелені. Мені є з чим порівняти. Сам служив на Новій Землі, де, крім білого снігу, цілий рік нічого немає. Там 15 корів точно не заведеш. А тут ось скільки паші. Думаю, ще чотири корови не завадять.

Картопля вродила по-різному

У Поляні вирішили не чекати осені й більшість людей у селі викопали картоплю ще за літа. Родина Банацьких каже, що врожай цьогоріч не ідеальний, але й не малий. Посадили картоплю наприкінці квітня, тож і збирали в останніх числах серпня. З 20 соток накопали майже 80 мішків. Як і більшість односельців, використовують бараболю для своїх потреб. Світлана, її чоловік Анатолій і дочка Ірина з онуками саме взялися до найвідповідальнішого — перебирання бульби:

— По-різному вродило. Є чим свиней нагодувати, насінна на наступний рік і, звичайно, велика. Ми не жаліємось. Скільки накопали, стільки й вистачить. Менше перебирати треба, — говорять Банацькі, не відриваючись від праці (на знімку).

Пасічник у четвертому поколінні

— Пасікою почав займатися ще з малих літ: як батько мене став брати на мотоцикл, — розповідає Микола Давидюк (на знімку). — Ще мій прадід бджіл тримав. Я його в очі не бачив, але зберігся знімок, де він стоїть біля вуликів, оббитих соломою. Пам’ятаю, у діда це фото висіло в такій великій старій рамці — він теж займався бджолярством, як і його батько. А тепер я.

На пасіці пана Миколи живе приблизно 40 бджолиних сімей. Роботи вистачає: наприклад, щоб переглянути всіх медоносних комах, треба виділити хоча б два дні на тиждень. Але батькові допомагає син Микола. «Дід віддав йому декілька вуликів. Бачу, що в нього є до цього інтерес. Він сам за ними доглядає і навіть свій мед збирає», — розповідає пасічник. Загалом же у родині Давидюків 14 дітей. Про цей факт пан Микола розповідає з гордістю і додає: «Поки що 14».

Цьогорічний медовий урожай оцінює як посередній: «Трохи засушило, а нині дощі та холодно, то бджоли теж сидять. У міцних сім’ях є мед, а слабенькі навіть себе не прохарчували».

Микола Давидюк каже, що і сам любить ласувати медом. А до своїх бджіл настільки звик, що навіть їхні укуси сприймає як терапію: «Якщо п’ять штук ужалять — то це, вважайте, нічого. Навіть корисно. Люди за таке іноді гроші платять».

Сарни 

Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.