Серпанкове полотно — це найвищий пілотаж у ткацькому ремеслі. У минулі віки воно (легке, як пух; прозоре, як вранішній туман) надзвичай високо котувалося в українському побуті, а от за останні сто років фактично вийшло із загального вжитку. Серпанковий одяг, переданий у спадок, затаївся хіба у домашніх скринях.
Утім, це вбрання — не без майбутнього, тому що за його реконструкцію взялися у Радивилові, у майстерні історичного ткацтва «Легенди Волині». Поки що тут виготовили та представили кілька перших жіночих костюмів із серпанкового полотна.
— Легка напівпрозора домоткана тканина у давні часи була мрією українських дівчат, в неї вбиралися як прості селянки, так і заможні пані, а щодо наречених, котрі вінчалися в церкві, то серпанкові мережива були неодмінним елементом їхнього одягу, — розповідає радивилівська ткаля Мар’яна Олійник.
— Від одного старожила довелося навіть почути історію про те, що на волинських теренах жінки на зажинки в час хлібозбору виходили тільки в серпанковому одязі, щоб, мовляв, жнива були легкими, — продовжує ткаля. — Так ось, усі ці перекази, давні реалії зацікавили нас, працівників радивилівської майстерні ткацтва. А у першу чергу — засновника майстерні, керівника громадської організації «Центр дослідження Волині» Володимира Дзьобака. Саме йому належить ідея реконструкції давнього серпанкового полотна, яку він втілював три роки. Щоб зрозуміти суть серпанкового плетива, ми навіть розбирали його, так би мовити, до ниточки. До сотні разів наші спроби були невдалими (тонкі нитки рвалися, не вдавався візерунок), аж доки належно не оволоділи цією технікою.
— Перші зразки серпанкового одягу ми, ткалі, приміряли на себе, — долучається до розмови Наталія Пуха. — І переконалися, що у серпанку дуже комфортно ходити, абсолютно не відчуваєш спеки. Ми презентували серпанкові костюми у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, на фестивалі народних ремесел у Радивилові та Пляшевій Радивилівського району. Зацікавленість цим одягом перевершила усі наші сподівання.
Як зазначив Володимир Дзьобак, виготовлення серпанкового полотна буде продовжено в майстерні історичного ткацтва. Тим самим віддаватимуть данину національним народним традиціям. І в одязі, і в ритуалах. Бо, приміром, в ХІХ столітті наречена, перш ніж вийти заміж, мала наткати для гостей щонайменш сотню подарункових наміток для завивання голови, а ще виготовити із серпанку рушник для короваю. Наразі з’явилися охочі відродити цю традицію, і ми з радістю підтримуватимемо такий задум.
З приводу відродження старовинного українського ремесла завідувач відділу етнографії Рівненського обласного музею Алла Українець зазначила:
— Донедавна сумнівалася, що серпанок можливо відродити: старі майстрині відходять у вічність, а передати навички нікому. Тепер самій приємно, що помилилася. І хтозна, можливо в майбутньому серпанковий одяг, як і бурштин, стане новим брендом Рівненщини. А ще краще, якщо пошириться по всій Україні і слугуватиме національним атрибутом.
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.
Рівненська область.
