4 серпня, будівництво нового заводу ГК «Галвапно». Голова Івано-Франківської ОДА Світлана Онищук і власник та інвестор підприємства Ілля Марчевський. «Стриганецький кар’єр завдяки співпраці влади й бізнесу стає гарним прикладом для інших інвесторів», — заявила Світлана Онищук, висловивши сподівання, що держава сприятиме розвитку промисловості на місцях, бо це «впливає не тільки на розвиток економіки, а й на створення робочих місць і наповнення державного й місцевого бюджетів».
У червні зупинили виробництво будівельного вапна на ТОВ «Фомальгаут-Ковель» і ПрАТ «Слов’янський крейдо-силікатний завод». Наприкінці серпня — на ТОВ «Лисичанський завод залізобетонних виробів», ТОВ «Любомирське вапняно-силікатне підприємство» та кілька невеликих заводів. Тисячі працівників залишилися без роботи...
Усі ці та ще два десятки інших підприємств галузі об’єднує те, що для випалу вапна вони здебільшого використовують природний газ або так звані паливні пелети або пил, дрібні гранули відходів деревини, як, приміром, це робить той-таки любомирський завод...
ВІЗИТКА ГАЛУЗІ
Вапно використовують у дуже багатьох галузях економіки — гірничодобувній, металургійній і сталеливарній промисловості, атомній енергетиці, цукровій промисловості, целюлозно-паперовому виробництві. Багато вапняку та вапна йде у сферу будівництва, зокрема, на прокладання якісного дорожнього полотна під час укладання асфальту. Його використовують у сільському господарстві (для розкислення грунтів), рибному господарстві, для очищення стічних вод, відходів і викидних газів, для дезінфекції ферм і будівель.
Резервом для збільшення видобутку вапняку вчені вважають відновлення експлуатації кар’єрів ДП «Укрцукоркамінь», що збанкрутувало, та розробку нових родовищ, зокрема у Вінницькій області. Адже на цих кар’єрах можна видобувати якісний «конверторний» вапняк.
Вапно випалюють на багатьох заводах. Раніше своє мав кожен цукровий завод і майже всі підприємства, що виробляли силікатну цеглу. Загалом випалювання металургійного вапна та багатьох видів будівельного має стратегічне значення для економіки країни.
Загибель «Комсомольця»
Це не перша проблема, яку з 2014 року змушені розв’язувати приватні підприємства. До цього, здається, серйозних проблем галузь уникала.
Ми маємо одні з найбільших в Європі поклади вапняку, отож здавна мали й розгалужену мережу підприємств, які випалювали вапно для різних сфер виробництва: від виплавки чавуну і сталі, де вапно потрібне як флюс, і цукрової промисловості до різних видів будівельних робіт. В останні два десятиріччя багато заводів провели модернізацію, в галузь прийшли вітчизняні й іноземні інвестори.
Ринок збуту вапна залишався одним із небагатьох сегментів, де повністю переважала продукція вітчизняного виробництва. За даними Української асоціації вапняної промисловості (УАВП), імпорт ніколи не перевищував навіть десяти відсотків обсягів збуту.
Перші радикальні зміни відбулися впродовж 2014—2015 років. Річ у тім, що 70 відсотків вапна використовують металургійні заводи, які водночас є й найбільшими виробниками цієї продукції. Оскільки більшість меткомбінатів розташована в Нижньому Подніпров’ї, Приазов’ї та на Донеччині, до 80 відсотків видобутку вапняку в Донецькій області й зосереджувалося.
Найбільшим у країні виробником сировини було «Комсомольське рудоуправління» (Старобешівський район), що постачало сировину на підприємства хімпрому, харчової промисловості та забезпечувало флюсовим вапняком меткомбінати Маріуполя та всієї Донеччини.
Отож коли ми втратили Балаклавське рудоуправління, де добували дуже якісний «конверторний вапняк», старобешівський «Комсомолець» і ветерана галузі — «Докучаєвський флюсодоломітний комбінат», які опинилися на окупованих територіях, одразу виник «голод» на вапняковий камінь.
— У галузі розпочалася велика «перебудова», — розповідає виконавчий директор УАВП Роман Гладуненко. — Раніше Новотроїцьке рудоуправління перебувало на третіх ролях. Але з початком бойових дій вдалося врятувати частину техніки з Докучаєвського комбінату й перевезти до смт Новотроїцьке. Тут значно розширили видобуток каменю. І тепер ПрАТ «Новотроїцьке РУ» — наш найбільший виробник вапняку — постачає на ринок майже 30 відсотків сировини.
— По-друге, — продовжує Роман Гладуненко, — акцент у видобутку вапняку змістився на Західну Україну, де розташовано багато родовищ. Тут наростили видобуток сировини та виробничі потужності з випалу вапна. Лідерами галузі стали ПрАТ «Тернопільський кар’єр» та Івано-франківська Група компаній (ГК) «Галвапно», в яку входять видобувне ТОВ «Стриганецький кар’єр» і виробник вапна ТОВ «Галицьке вапно»...
Щоправда, на деяких меткомбінатах ремствують, мовляв, фізико-механічні властивості вапняку з родовищ Івано-Франківщини й Тернопільщини поступаються «донецькому каменю». Тому флюсову сировину частенько імпортують. Хоча, парирують експерти, камінь тернопільських Підвисоцького, Полупанівського й кількох інших «західних» родовищ за хімскладом і міцністю не поступається кримським і донецьким «конверторним» вапнякам.
Менше з тим в галузевій асоціації радіють: після спаду 2014—2017 років виробництво у вапняній промисловості зростає. Навіть минулого, «карантинного», року обсяги видобутку «білого каменю» перевищили показник 2019-го і становили 13,3 мільйона тонн. У першому півріччі цього року видобуто 6,57 мільйона тонн вапняку, що на вісім відсотків більше, ніж за перші шість місяців 2020 року.
— Збільшення обсягів у тому числі пов’язано з масштабною програмою дорожнього будівництва, — пояснює Роман Гладуненко.
За даними УАВП, незначно, але поки що зростали цього року й обсяги випалу вапна. У 2020-му виробничники додали два відсотки до попереднього року. А в січні—червні нинішнього виробили 1,2 мільйона тонн вапна, що на п’ять відсотків більше, ніж за такий само час торік.
Однак у цю діжку меду треба вбухати добру ложку дьогтю. Секрет у тому, що справну цифру «зробили» металурги, які за перші шість місяців року майже відіграли торішнє десятивідсоткове падіння, зумовлене карантином. А от інші, як їх називають в УАВП, незалежні виробники, навпаки, за півріччя впали на сім відсотків... І це ще один новий виклик для галузі.
Як подолати демпінг?
Ударом по ній стало стрімке зростання імпорту вапна. Зокрема, з 2016-го весь час невпинно збільшувалися обсяги поставок доломітового мінерального порошку з Білорусі. А за січень—червень цього року його частка на вітчизняному ринку зросла із 66 до 93 відсотків!
Якщо торік білоруське ТОВ «Доломіт» ввезло до нас 163 тисячі тонн продукції (інші країни разом узяті — 22 тисячі тонн), то за перші шість місяців цього року — вже 113 тисяч тонн, що більше, ніж за такий само час минулого року на 144 відсотки!
— Хоча за своїми характеристиками білоруський порошок не зовсім підходить для дорожнього покриття, наші будівельні трести його беруть, бо він істотно дешевший, ніж наш, — пояснює Роман Гладуненко. — Це зупиняє наші промислові майданчики, багато людей залишаються без роботи.
УАВП у липні провела конференцію та круглий стіл, на яких обговорювали одне питання — як зупинити «доломітове нашестя»? Наші виробники мінпорошку звернулися зі скаргами до Мінінфраструктури, Координаційної ради з реалізації програми «Велике будівництво», ДП «Дорожній науково-технічний центр» і дирекції ЄБРР у країнах Східної Європи. Але головне рішення, на якому зупинилися, — розпочати антидемпінгове розслідування.
Такі розслідування — це нова, позитивна тенденція. У нас нарешті зрозуміли, що не можна сподіватися тільки на «незриму руку вільного ринку», своїх виробників треба захищати. І вже є кільканадцять свіжих прикладів рішучих антидемпінгових розслідувань. В останні два роки певні санкції вводили щодо некорект ного імпорту стального дроту й прокату з корозійним покриттям із Китаю, щодо ДСП і фанери, неіржавіючих труб, арматури й катанки з Білорусі та Росії.
Найгучнішим стало розслідування щодо імпортерів цементу з тих-таки Білорусі та РФ, яке у 2018-му ініціювали шість наших виробників і Асоціація «Укрцемент». Ситуація в цементній галузі дуже нагадує стан справ у вапняній промисловості. Обсяг реалізації цементу на внутрішньому ринку — майже 9 мільйонів тонн на рік. Ми продукуємо 12 мільйонів тонн. Але навала дешевого імпорту призвела до того, що обсяги наших заводів упали майже наполовину!
Проти імпортерів ввели обмеження — наклали антидемпінгове мито: щодо білоруських імпортерів цементу — на 57 відсотків, молдавських — на 95, щодо російських — майже на 115 відсотків.
Цим самим шляхом вирішили йти й виробники доломітового порошку. Як нам повідомив Роман Гладуненко, вже закінчено юридичне оформлення «справи» й погоджено умови фінансування юридичного супроводження.
Невесела арифметика
Але історія з доломітовим порошком — тільки фрагмент мозаїки тієї зовсім невеселої картинки сьогоднішніх втрат галузі. Річ у тім, що імпорт вапна зростає вже в рази.
За даними УАВП, минулого року до нас завезли 123 тисячі тонн вапна — майже вдвічі більше, ніж за 2019-й. А за січень—червень цього року — вже на 45 відсотків більше, ніж за перше півріччя торік.
«Жовту майку лідера» одягли російські компанії, що стрімко наростили поставки з 37 відсотків торік до 61 відсотка нинішнього року. Одне лише російське ТОВ «Фельс-Вапняк» захопило 32 відсотки нашого ринку збуту. Збільшили обсяги імпорту компанії Білорусі (здебільшого — «Красносільбудматеріали» із Гродненської області) — до 16 відсотків ринку. Нарощує поставки навіть молдавський «Рибницький цементний завод», розташований у так званому Придністров’ї.
Стрімке збільшення дешевого імпорту дуже спотворює конкурентне середовище. Але вкрай негативний вплив чинить безконтрольне ввезення дешевого негашеного кальцієвого вапна, яке йде на потреби будівництва й атомної енергетики. І не дивно, бо обсяги цього матеріалу зростають мало не в геометричній прогресії.
Якщо 2019-го з РФ його ввезли на 70 тисяч доларів, то минулого року — на 2,9 мільйона доларів і майже стільки ж лише за перше півріччя нинішнього року.
— Уся справа в цінах на природний газ, — пояснює Андрій Кузбит, директор ТОВ «Любомирське вапняно-силікатне підприємство», що розташоване в селі Нова Любомирка Рівненської області. — У лютому платили по 7,5 тисячі гривень за кубометр. Газотрейдери втішали: потерпіть, ось закінчиться опалювальний сезон... Але в червні вартість блакитного скаконула до 10,5 тисячі за куб. А на вересень — і взагалі до 22,8 тисячі!..
Якщо білоруські, «придністровські» та російські виробники вапна купують газ по 128 доларів за тисячу кубометрів, то наші — по... 800!
Тож продукція імпортерів дешевша. Так, «Підвисоцький завод будматеріалів» (Тернопільщина) продає вапно по 2640 гривень за тонну (разом з ПДВ), любомирський завод — по 2432 гривні, «Галвапно» — по 2000—2200 гривень. А російський «Клинцовський силікатний завод» і «Рибницький комбінат» — відповідно по 2000 та 1800 гривень за тонну (разом із митом)...
Загалом собівартість будматеріалу в Білорусі, так званому При-дністров’ї та в РФ у три-чотири рази нижча, ніж на таких само українських заводах, а відпускні ціни в цих закордонних експортерів на 10—15 відсотків нижчі, ніж навіть... собівартість продукції наших вапнярів.
Не вигідно працювати й на антрациті. Його вартість, кажуть на заводах, сягає вже майже восьми тисяч гривень за тонну, а це робить випалювання вапна нерентабельним. Тримаються на заводах будматеріалів у Дніпрі та Маріуполі, де використовують вугілля неантрацитової групи. Але там уже «підстаркуваті» технології, що не дають змоги робити вапно першого сорту.
Іронія долі в тому, що «Любомирське вапняно-силікатне підприємство» природного газу майже не потребує. Як розповідає Андрій Кузбит, коли ще кілька років тому блакитне паливо почало дорожчати і з Кабміну весь час лунали заклики бути патріотами й користуватися газом ощадливо, в 2018-му інвестори підприємства вклали великі кошти в технологічне переоснащення заводу. Подібно тому, як металурги на доменному виробництві металу перейшли на пилевугільну суміш, так тут із природного газу — на пил, паливо з відходів деревини.
— Тепер газ нам потрібен, як ми кажемо, тільки «для підпалу», аби запустити процес, — продовжує Андрій Богданович. — Але... Щойно дорожчав газ, як ринок деревини негайно «реагував» на це підвищення і вслід за блакитним паливом одразу зростала й вартість дерев’яної тріски. Влітку минулого року платили за її куб по 608 гривень, у червні нинішнього — 877 гривень, у вересні — вже 1060 гривень!..
Наслідки? У жовтні минулого року частка енергоносіїв у собівартості вапна становила майже 40 відсотків, у червні нинішнього року — 64,5, у вересні — 69,2 відсотка. Якщо на початку літа рентабельність виробництва становила мінус вісім, то у вересні — мінус 22 відсотки.
— Максимальна вартість газу в РФ — п’ять рублів за куб, отже, ціна теплової гігакалорії для випалу вапна в перерахунку на гривні становить 227,6, — продовжує невеселу арифметику Андрій Кузбит. — А ціна на дрова на аукціонах в лісгоспах Рівненської області доходить до 1060 гривень за куб, і вартість гігакалорії з цих трісок становить 589 гривень... Виходить, у нас дрова в лісі у 2,6 раза дорожчі, ніж газ для білоруських і російських вапнярів!
Новий завод. «За» і «проти»
Подорожчання газу б’є по всіх заводах, але на металургійних комбінатах із цим ще можуть миритися. Як пояснюють експерти, рентабельність металу настільки висока, що «вапнярські збитки» тут легко перекриваються прибутками від реалізації металевих виробів.
Увесь тягар імпортної атаки падає на незалежних вапнярів. А це актуалізує ще одну надзвичайно важливу проблему: виживання незалежних виробників — це питання життя або смерті десятків... населених пунктів, біля яких розташовані ці заводи. Вони — часто єдині роботодавці в районі або ОТГ, особливо в депресивних регіонах Прикарпаття, Волині чи Поділля.
Класичний приклад тут — «соціальна» історія нового заводу з випалу вапна, який Група компаній (ГК) «Галвапно» будує біля Стриганецького кар’єра, що нині на території Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області.
— Загальна вартість проекту — 32 мільйони євро, — розповідає в інтерв’ю нашій газеті директор підприємства Єгор Чикшеєв. — Завод уже майже збудовано. Тут змонтовано надсучасне італійське обладнання, яке дасть змогу продукувати вапно найвищого ґатунку. Важливо, що технології — екологічно чисті. На заводі діятимуть дробарно-сортувальний комплекс, чотири печі, кожна потужністю 400 тон на добу. Плануємо, що 40 відсотків вапна йтиме на експорт.
Щодо зростання вартості газу, то проблем, з якими зіткнулися інші вапнярі, як пояснює Єгор Сергійович, вдалося уникнути завдяки вдалому «економічному маневру»: «Ми маємо вапнярки в селах Задністрянське й Бовша Галицької ОТГ, куди й возимо вапняк із Стриганецького кар’єра, це за 40 кілометрів від нього. А тому й будуємо новий завод на борту кар’єра, щоб прибрати транспортні видатки й за рахунок цього істотно знизити собівартість вапна. За розрахунками, таке здешевлення дасть змогу успішно конкурувати з виробниками якісного вапна. Щоправда, одну із старих печей нині зупинили на ремонт».
Голова Єзупільської селищної ради Ігор Лукашевич особливо підкреслює соціальну складову цього промислового проекту: тут працюватимуть понад сто робітників, які матимуть середню зарплату більш як 15 тисяч гривень. Плюс кошти, які підприємство сплачуватиме за користування надрами, за землю, податки працівників... Ці надходження дадуть можливість стабільно фінансувати медичні й освітянські заклади, об’єкти культури, розвивати соціальну інфраструктуру громади.
Цікаво, що завод у Стриганцях став пілотним проектом із відпрацювання на практиці Закону «Про державну підтримку інвестиційних проектів із значними інвестиціями в Україні» (в просторіччі — закону про «інвестиційних нянь»). Як відомо, цей закон передбачає істотні преференції приватним інвесторам, які вносять у нові об’єкти не менш як 20 мільйонів євро.
У презентації проекту, яка відбулась у Стриганцях 22 квітня, брали участь голова виконкому Національної ради реформ Михайло Саакашвілі, голова ГО «Фундація справедливої трансформації громад» Роксолана Джура, власник «Галвапна» й інвестор проекту Ілля Марчевський. У виступах усі підкреслювали важливість цього промислового проекту для громади.
Але в лютому-березні минулого року все могло піти й не так. Ініціативна група Стриганців переконала селян, що проект — екологічно небезпечний. Та й, мовляв, «Галвапно» не виконує в повному обсязі угоду про соціальне партнерство. Налякані «екологічним лихом» селяни перекрили дорогу на кар’єр, встановивши блокпости, й заблокували роботу підприємства...
Голова сільради Андрій Максимів зазначав, що проти громади не піде, але був проти блокади й у повному розпачі казав: «Тільки на школу нам потрібно 200 тисяч гривень на рік, на амбулаторію — 26 тисяч, на Будинок культури — 90 тисяч, на футбольну команду — 30 тисяч... І це ще не все. Звідки селу взяти ці кошти, якщо кар’єр і далі не працюватиме?».
З ним погоджувався Роман Червак, голова сільради сусіднього села Довге, яке також стоїть біля кар’єра. Довгівчани навіть просили «Галвапно» почати розробляти кар’єр з боку їхнього села. Така собі виникла конкуренція за інвестора.
Справді, тільки за рік ГК «Галвапно» сплачувала в бюджет ще не децентралізованого Тисменицького району 9,5 мільйона гривень, в тому числі в бюджети Стриганецької та Довгівської сільрад — майже сім мільйонів. Цього вистачало навіть на фінансування сільської футбольної команди.
Крім того, за угодою соціального партнерства «Галвапно» пробурило в Стриганцях артезіанську свердловину, провело ремонти соціальних об’єктів, згодом обіцяло прокласти об’їзну дорогу до кар’єра, щоб самоскиди не їздили через село...
На щастя за місяць-другий стриганівці зрозуміли: «екологічні лиха», як то кажуть, сильно перебільшені... Скінчилося хепі-ендом.
Чого хочуть в ОТГ?
Прямо протилежний приклад у селі Нова Любомирка, де розташоване «Любомирське вапняно-силікатне підприємство» (ЛВСП), і загалом в Олександрійській ОТГ Рівненської області. З перших чисел вересня завод стоїть.
— У нас 11 освітніх закладів, на утримання яких іде 18 відсотків бюджету об’єднаної громади, — розповідає заступник голови Олександрійської ОТГ Оксана Горецька. — Тримаємо навіть одну зовсім невелику школу, бо розуміємо: є в селі дитсадочок і школа — живе село, немає — вмирає, нікому працювати в полі та на фермах, залишаються в селі лише зовсім старенькі. Маємо також лікарню, дві амбулаторії, шість фельдшерсько-акушерських пунктів... Головним наповнювачем бюджету було ЛВСП, інших промислових підприємств на території ОТГ немає.
На заводі працювали понад 120 місцевих мешканців. Плата за користування надрами, за землю та податок із зарплат робітників заводу в бюджет ОТГ за рік становили понад чотири мільйони гривень!.. Директор Андрій Кузбит погоджувався підписати угоду про соціальне партнерство. Завод давно виступає меценатом дитячого оркестру «Олександрія», який щойно повернувся з міжнародного конкурсу в Болгарії з першим призом. Як бути тепер?.. Закривати школи й медзаклади?
Слухаєш такі нарікання і просто дивуєшся, скільки в нас ще «диванних теоретиків», які з екранів телевізорів мало не що-дня переконують: дев’ятий вал імпорту — тільки на користь нашим виробникам, адже... «вчить їх конкурувати». Ну а хто не зможе, — нехай загине. Бо, мовляв, така природа «вільного ринку».
Тезис цей дуже й дуже спірний, але з прихильниками такої суто теоретичної «моделі» економіки, яку в народі назвали «диким ринком», тут і зараз дискутувати наряд чи варто. Скажемо лише дві речі всупереч. Перше: європейська економічна думка давно дійшла висновку: краще мати хоча б слабеньку промисловість, аніж не мати її зовсім. Друге: навіть прості люди із сільської глибинки вже зрозуміли: є в районі чи ОТГ промислові підприємства — добробут людей зростає, а немає або «лягли» заводи — клади зуби на полицю, не буде чого й на жорна кинути...
І зрозуміло чому. Адже тільки промисловість формує ту додану вартість, яка опосередковано збагачує села, райони й ОТГ. В останній рік довелося на ці теми говорити з депутатами й посадовими особами міських рад і таких великих міст, як Запоріжжя та Львів, і «середніх» — Кременчука, Мелітополя та Нікополя, і маленьких — Галича й Токмака. У цих містах не тільки створено програми підтримки підприємців і малого бізнесу, а й мають вони на цьому поприщі гарні результати. Однак навіть тут дуже шкодують за потужними заводами, що «лягли», бо коли працювали, бюджети зростали, мали навіть профіцит. А тепер — проблеми з фінансуванням програм розвитку.
Якщо навіть у містах так, то що вже говорити про сільську глибинку!?. Кількадесят ФОПів, дві кав’ярні, три перукарні та п’ять пивбарів бюджети ОТГ не наповнять. Потрібна місцева промисловість! Якщо немає змоги будувати нові заводи, треба зберегти хоча б ті, що діють.
Тому завершимо наше перебування в рівненській Олександрії словами Оксани Горецької, які вона сказала, коли вже прощалися: «Ми підтримуємо всіх, хто за розвиток ОТГ... Перекажіть у Києві: ми просимо зробити все, що можна, аби завод у Новій Любомирці працював!».
«Одне слово — відчай!..»
Підприємці, з якими довелося говорити про проблеми галузі, описують ситуацію одним словом: «Відчай!». Кажуть: «із країни вимивається весь діловий клас».
Експерти також указують на політико-економічну небезпечність ситуації, що склалася з імпортною навалою. Так, любомирський завод постачав вапно на Рівненську АЕС, де воно потрібне для важливого технологічного процесу. Інші заводи постачали вапно на стратегічно важливий Східний гірничо-збагачувальний комбінат...
Якщо атомні станції та той-таки СхідГЗК перейдуть винятково на імпортний матеріал, це поставить ці стратегічні підприємства в повну залежність від імпортерів. Та й ціни на вапно, коли повністю ляжуть наші заводи, як свідчить досвід, одразу рішуче підуть угору.
Деякі фахівці також наголошують: шквал імпорту дуже нагадує один з елементів гібридної економічної війни, мета якої — за рахунок демпінгу «покласти» наші вапняні заводи, що стане ще одним кроком до деіндустріалізації країни.
Що робити, як діяти?
На жаль, розпочати антидемпінгове розслідування, як це зробив «Укрцемент» і збираються зробити заводи, що випускають доломітовий порошок, виробники негашеного кальцієвого будівельного вапна... не можуть.
— Річ у тім, — пояснює директор ЛВСП Андрій Кузбит, — що заява про розслідування може бути подана від імені національних виробників, якщо її підтримує «сукупність виробників схожого конкуруючого товару або тих із них, сукупне виробництво яких становить основну частину всього обсягу виробництва в Україні». Інформація про товар, який має стати об’єктом розслідування, та докази мають містити опис товару й порівняння способів його використання зі способами використання товару, який продукує національний заявник.
— А проблема в тому, — каже директор, — що негашене будівельне вапно згідно зі статданими і даними митних органів за видами його використання окремо... не обліковується. Все вапно йде під одним кодом — 2522100000. Тобто мати точні статистичні дані фактично неможливо... Захистити свого виробника, використовуючи загальноприйняту процедуру, неможливо.
А тому, повідомив Андрій Богданович, ЛВСП звернулося в Мінекономіки, Мінстратегпром і МЗС із проханням: керуючись Законом «Про санкції», внести пропозицію до РНБО про застосування до підприємств—експортерів із РФ персональних спеціальних економічних санкцій та інших обмежувальних заходів із тим, щоб обмежити торговельні операції з постачання в Україну негашеного вапна терміном на три роки.
Тим часом ситуація у стратегічній підгалузі вапняної промисловості просто критична! Може загинути понад 20 підприємств.
Івано-Франківська — Рівненська області.
