— Не розкошували, але й не бідували. Мали й дачу у Станиці Луганській. Але коли все це у нас заворушилося, стало неспокійно, ми з дружиною вирішили поїхати подалі від цього безладу і війни — у Рівне. Там у мене жила рідна сестра. Мама наша померла і залишила у спадок нам обом трикімнатну квартиру по вулиці Степана Бандери. Коли ми жили на Луганщині, сестра телефонувала щодо спадку, я тоді махнув рукою: мовляв, оформляй усе на себе, у тебе ж двоє дітей підростає, буде для них куточок, — розповідає Віктор Навроцький. — Хіба я міг подумати, що через якихось півроку нам з дружиною дах над головою буде потрібний?
Віктор запалює цигарку, хвилюється, продовжує:
— Ми фактично втікали від війни. Розпродали все за безцінь — меблі, побутову техніку, бо що ми могли забрати із собою до Рівного в легковій машині (добре, що вона в мене є, тепер — годувальниця) — дріб’язок, клунки з одягом. Телефонували до сусідів, ті розповіли, що дачу нашу розграбували, навіть вікна повиймали... Приїхали ми у Рівне, розраховували пожити у маминій квартирі, свою частку від якої я віддав сестрі. Та сказала, що у ній живуть квартиранти і виселяти вона їх не буде, бо потрібні гроші. Мовляв, поживіть трохи у мене, ми їдемо у відпустку на два тижні, то заодно за квартирою приглянете, а там побачимо. Два тижні збігли швидко. Ми фактично тільки ночували у сестри, бо вдень дружина працювала касиром у супермаркеті (що вже знайшла), хоча вона педагог, має вищу освіту, а я таксував потихеньку, заодно напитуючи у людей дешевшу квартиру. Один з пасажирів порадив свого дідуся, котрий живе у передмісті Рівного, і навіть зі мною поїхав до нього домовлятися про квартиранство. Я, наївний, розповів про те, як потрапив сюди. Дідусь співчував... Згодом ми переїхали до нього — нам здав літню кухню — вона навіть новіша, ніж його хата. Є газ, вода, душова, туалет, кімната, кухня. Дружині сподобалося, і ми переїхали. Думаю, і дідусю наша плата буде доброю підмогою, бо казав, що пенсії лише 2600 гривень отримує. Але дідусь згодом зметикував, що із нас, переселенців, яким нікуди дітися, можна і більше грошей взяти — почав підвищувати, наче наш уряд, плату за найм літньої кухні. Я забув сказати, що за комунальні послуги ми платили окремо... Зараз економимо з дружиною на всьому, беремо додаткову роботу, зміни, щоб зібрати копієчку хоча б на однокімнатну квартиру у сусідньому до Рівного Квасилові. Але щось не дуже вдається, ще нам тут роботи — непочатий край, бо ми фактично заново почали обживатися. Від держави не дочекаєшся житла, про нього лише декларують чиновники по телевізору, насправді ж я, коли переїхав до Рівного — мого рідного міста, де народився і виріс, наївно оббивав чиновницькі пороги в надії хоч на якусь допомогу на новому місці. Співчували, обіцяли. Ото й усе. Зрозумів, що у нинішній час можна і треба розраховувати лише на себе. Бо навіть рідна сестра не розпростерла обійм і не поспівчувала, то що вже казати про чужих? За родом своєї роботи вожу людей, розмовляю з ними, спілкуюся. Зробив висновок: байдужі, злі на владу за те, що не забезпечує гідне життя людям, втомлені від війни, свічок на екранах телевізорів... Люди хочуть стабільності, миру, гідного життя, позитивних емоцій.
Записала Олександра ЮРКОВА.
Рівне.
