Утім, життя і подвиг кращих вихідців з Донецького краю, і насамперед покоління шістдесятників, цілком спростовують такі міфи.
Василь Стус: «Караюсь, мучусь, але не каюсь»
На формування світогляду українського поета, публіциста, правозахисника Василя Стуса великою мірою вплинула саме Донеччина.
Василь Стус народився на Вінниччині 6 січня 1938 року, а вже 1939-го його батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіне (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще за рік (1940-го) забрали туди своїх дітей.
Після закінчення 1959 року з червоним дипломом історико-літературного факультету педагогічного інституту міста Сталіне Стус вчителював, служив в армії, працював редактором газети «Соціалістичний Донбас». У 1962—1963 роках був учителем середньої школи № 23 у шахтарському селищі Кіндратівка, що на околиці міста Горлівки.
1962 року Стус писав у листі до Андрія Малишка із тривогою: «Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається.
Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної».
Стус, за спогадами тих, хто його знав, був людиною найбільших чеснот, і своє життєве кредо він висловив так: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». У вересні 1965-го під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві Стус разом із іншими «шістдесятниками» взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, через що зазнав переслідувань радянської репресивної машини, які не припинилися вже до самої його смерті.
Восени 1972 року — арешт і засудження на п’ять років примусової праці та три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув’язнення він перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, написаних Стусом у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
У травні 1980-го Стус був востаннє заарештований та засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Він принципово відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись сам здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду, й вирок йому зачитали без нього.
У концтаборі в Кучино, де Стус перебував у неволі, йому заборонили бачитися з родиною, але його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985-го поета було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодовку. В ніч із 3 на 4 вересня поет помер, ймовірно, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення.
1991 року Василь Стус був посмертно відзначений Державною премією імені Тараса Шевченка. У 2005-му посмертно отримав звання Героя України.
У червні 2016 року колектив Донецького національного університету, який продовжує роботу у Вінниці, проголосував на конференції за присвоєння закладу вищої освіти імені Василя Стуса.
Олекса Тихий: «Я для того, щоб Донбас давав не тільки вугілля»
Олекса Тихий… Борець проти русифікації України, член-засновник Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ), він народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжівка, що на Донеччині.
Закінчивши філософський факультет Московського держ-університету, Тихий вчителював у школах Приазовського району Запорізької області та Костянтинівського району Донецької (тоді Сталінської) області. Викладав фізику, математику, українську мову. А коли до роботи за фахом його вже не допускали, Тихий працював на будівництві, був пожежником, монтажником, випалювачем цегли.
Уперше Олекса Тихий був заарештований радянським МГБ 1948 року за критику єдиного кандидата в депутати. Після «профілактики» відпущений.
Вдруге Тихого заарештували 15 січня 1957 року за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини радянськими військами та за критичні ви-
словлювання про радянську школу. Покарання, винесене судом міста Сталіне, — 7 років таборів суворого режиму і 5 років поразки в правах, відбував у Мордовії.
Після звільнення 1964 року Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Литературной газете»), де пропонував надати більше свобод селянину.
Поринувши в літературу, Олекса Тихий поширював самвидав. Він уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ» та склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Сам Тихий, за спогадами його сучасників, був зразковим носієм української літературної мови: «Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості й виняткової терпимості».
15 червня 1976 року під час обшуку в Тихого був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ» Дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».
У листопаді 1976 року Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської групи. А 5 лютого 1977 року він був знову заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» та «незаконному зберіганні зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку.
Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка, що відбувся влітку 1977 року в м. Дружківці, виніс Тихому вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом», він був етапований до табору особливого режиму в Мордовію, звідки — до лікарні в Нижній Тагіл.
Та навіть у неволі Тихий бере активну участь в акціях протестів ув’язнених. 52 доби тримав голодовку, розпочату в квітні 1978 року. Улітку 1978-го з’явився документ Тихого і о. Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», у якому автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. Закінчуючи, автори писали: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР».
Унаслідок численних голодовок та навмисної відмови табірного начальства у наданні йому належної медичної допомоги стан здоров’я Олекси Тихого сильно погіршувався.
На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19 квітня 1984 року Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Перм.
Синові Тихого Володимирові забороняли забрати тіло батька, заявивши: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи».
Останки Тихого разом з прахом В. Стуса і Ю. Литвина, було перевезено в Київ і з великими почестями 19 листопада 1989 року перепоховані на Байковому цвинтарі.
8 листопада 2006 року за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
На Донеччині активно діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке видає і популяризує його твори, організовує «Олексині читання», конкурси серед молоді на краще знання біографії і творів героя, велопробіги на його честь. Його ім’ям названі вулиці та центральна магістраль міста Краматорська, що сполучає обласний центр із Дружківкою та Слов’янськом.
Іван Дзюба: «На сході потрібна рішуча підтримка українського слова»
Уродженцем Донеччини є й Іван Дзюба — видатний літературний критик, громадський діяч і літературознавець.
Написана Іваном Дзюбою в роки студентства літературно-критична праця «За високу майстерність» вийшла в 1953 році на сторінках донецького альманаху «Донбас», засвідчивши високий рівень аналітично-критичного мислення молодого філолога, його неабиякий літературний хист. Ця публікація стала помітним явищем у літературному житті на Донбасі.
За погляди, висловлені в окремих своїх публікаціях 1960—1970-х років, Дзюба зазнав переслідувань. В його творі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна») йшлося про загрозливі проблеми національних відносин у тоталітарному комуністичному суспільстві.
Він усвідомлював, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим так звана «ідеологічна еліта» спиралась перш за все на репресивний державний апарат і засоби масової інформації. Цій справі слугувала розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до «вершин комунізму», а заодно й — на руйнування української національної культури.
4 вересня 1965 року в Києві в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі художнього фільму «Тіні забутих предків» він виступив із промовою про таємні арешти молодої інтелігенції. «Загальнолюдські цінності, свобода, рівність, братерство не можуть утвердитися там, де існує нерівність націй, де людина національно упосліджена і не постає як індивід» — на цьому літературний критик зробив особливий наголос у виступі 29 вересня 1966 року в Бабиному Яру.
Він публічно й принципово висловився проти кричущих порушень прав людини у творі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У 1965 році цей рукопис був надісланий до ЦК КПУ разом із протестом проти арештів серед інтелігенції. Дзюба вимагав від партійного і радянського керівництва СРСР та УРСР пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні, а наприкінці застеріг: «Процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».
Принципова позиція Івана Дзюби коштувала йому свободи. 18 квітня 1972 року Дзюба був заарештований, а в березні 1973-го — засуджений до 5 років позбавлення волі. Згодом, у листопаді, його відпустили, але йому заборонили публічні виступи та критикування влади.
Восени 1989 року Іван Дзюба був одним із співзасновників Народного руху України. З 1991-го — головний редактор журналу «Сучасність», голова редакційної ради. В листопаді 1992 року він став другим міністром культури незалежної України, й цю посаду обіймав до 1994-го. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто. В 1999—2005 роках очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. З 2001 року — почесний доктор Національного університету Києво-Могилянська Академія.
Ось лише один вислів Івана Дзюби — періоду початку незалежності України: «Попри все пережите, особливо у XX столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили й давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак упродовж століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов’язаних із цим, позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.
Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови в коло сучасних комп’ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення) української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів».
Фото з відкритих джерел.
