Автомобілі ще нові, а погода — гарна. Чи надовго?

А ще — про скорочення листонош і, по суті, втрату селом того важливого сервісу, котрий наближав його до міста і, що найважливіше, вносив у життя людей, передусім старшого покоління, якусь соціальну стабільність. Насамперед ідеться про сільських пенсіонерів, які живуть на своїх самотніх околицях без транспорту, магазинів, а подекуди — і без сусідів.


Оголошення — такою відтепер буде робота пошти(!).

Не ламайте останніх місточків!

Для них спілкування з листоношею мало терапевтичний ефект. Навіть у буквальному розумінні, бо ліки з найближчої аптеки разом із газетами також приносили Таня, Маша, Свєта... І пральний порошок, і мило, і цукерки, і халву, печиво та консерви... Хтось пробує звести розмову про незамінність «живого спілкування» листоноші та її абонентів лише до бухгалтерії, пояснити низькою рентабельністю просто-таки хірургічне втручання в особливий моральний мікроклімат і без того занепалого села. За допомогою суворого калькулятора виправдати руйнацію вибудуваного за десятиліття комунікаційного місточка, що якось (?!) зв’язував усі допущені державою «розриви» у секторі опіки над людьми, котрі заледве обходять себе самостійно, над мешканцями сіл, яким за сімдесят. Комунікаційного місточка і так хиткого, з «поламаними дошками» і «ненадійними перилами».

...Ми взяли за приклад села Кропивницьке, Лозоватка, Вільні Луки і ще три на цьому кутку Новоукраїнського району, де 1 жовтня планувалося скоротити трьох листонош. Із листа від жителів Лозоватки дізналися, що в цьому маленькому селі поштове відділення уже давно виконує саме ту універсальну функцію, про яку йшлося вище, — і газети з пенсіями, часто просто в двір, довозить, і ліки з харчами на замовлення доставляє, бо магазину в населеному пункті немає. Навіть автобус сюди не заїжджає, а нова гарна зупинка на вулиці Шевченка стоїть радше як декорація, як пам’ятник гарним намірам влади. До речі, попередньої, бо «розірвані містки» в сенсі планів і задумок, що провисають у часі, щойно змінюється керманич, — це наша «універсальна» карма.

Голова села Майя Лубенець знала, як залучити в нього перевізника, а тепер у Рівне чи в райцентр можна поїхати... лише на таксі. У місцевих жителів, щоправда, багато власних автівок. Девіз «Даєш авто в кожен двір!» загалом прогресивний, але ж в селі чимало таких людей, котрим важко й до паркану свого будинку дійти, не те що сісти за кермо неіснуючої автівки.

Місцева жителька Тетяна Кузьменко співчуває землячкам-листоношам, які за кілька днів залишаться без роботи, і значно краще, ніж ініціатори повсюдної поштової механізації, усвідомлює, як важко буде декому з селян ходити по пенсії та газети до точки присутності пересувного відділення. Тим паче що приклад поряд — мама Тетяни, Євдокія Семенівна, передплачує газети лише з розрахунку на те, що пошту принесуть під хату.

— У мене син — інвалід. Як ходитиме в центр по газети й пенсії? — переживає Неля Шамшур.

А Таміла Відоменко каже, що періодику можна було б не віддавати людям у руки (і так автопошта була б більш-менш прийнятним сервісом)... якби в селі збереглися поштові скриньки.

— Натомість я буду змушена в дні, коли приїздить листоноша з райцентру, сидіти вдома, як на прив’язі. Якщо поїду на базар — розминуся з пенсією чи з газетами. А нашій Любочці завжди можна було зателефонувати і про все домовитися, — висловлює свою думку з приводу нових порядків жінка, котра працювала в тутешньому колгоспі ім. Шевченка бухгалтеркою, має вищу економічну освіту й уміє відрізнити добре організовану справу від бездушної оптимізації процесу.

Ремонту не буде!

Переймається долею листонош і Марія Хомутенко (на знімку). Ця особлива людина і в свої вісімдесят залишається небайдужою до всього, що діється навколо. Жінка свого часу була головою колгоспу і пам’ятає, як стелився кожен метр асфальту на цій дорозі, будувалися хати, розвивалися школа, садочок, ФАП і, звісно ж, поштове відділення. Думка шанованої у селі пенсіонерки щодо (скажемо, як є) заміни листоноші машиною така: Лозоватка, Кропивницьке, Вільні Луки... мають стати винятком із правила, бо розташовані далеко від районного, обласного центрів і від Ганнівки — центру місцевої ОТГ. Мотивація та сама: автобус не ходить, магазини позачиняли давно, ощадкаси, банкомата немає. Заберіть ще й листоношу — село занепаде остаточно.

— Мене вже, вважайте, звільнили, — не приховує розпачу листоноша Любов Гуріна. — Працювала на совість за надзвичайно скромну зарплату. Чоловік власною машиною возив, коли треба було доставити пенсію. Поштовий офіс утримував своїм коштом фермер Олександр Карман (так само — інший підприємець, Анатолій Черкас, брав на себе комунальні витрати за відділення в селі Кропивницькому. — Авт.). З жовтня числитимусь на біржі, отримуватиму, звісно ж, копійки, бо розмір допомоги нараховували від копійчаної зарплати. Давно без роботи і чоловік. А син навчається в обласному центрі... Словом, тепер нас життя просто жене в спину на заробітки. Бачите, хата тріснула. Треба б ремонтувати, але руки на це не піднімаються, бо здається, що скоро все це не матиме значення. А донька вже давно в Польщі працює. І не жалкує, що поїхала.

— Я сімнадцять років відпрацювала листоношею, — розповідає колега Гуріної, Ганна Шумейко. — До пенсії ще дев’ять літ, а працевлаштуватися більше ніде. Кажуть, що нам усім при звільненні пропонують альтернативну роботу. Так от мені запропонували по спеціальності — листоношею в... Олександрії. Або сортувальницею в Новоукраїнці. Тобто за сто або за сорок кілометрів від рідного дому. При тому, що нічого з села не їздить, та й зарплата на «альтернативних посадах» не дасть змоги роз’їжджати автобусами. Словом, викинули нас!

Отак державною рукою, чітко і послідовно направляються українські громадяни у бік Варшави, Праги, Братислави... Безвідмовним, як стверджують, поштовим бусикам фірми «Рено» ще належить пробити не одну сотню коліс на дорогах, яким «не загрожує» новий асфальт, мільйон разів застрягнути в болоті і снігових заметах, а люди у віддалених селах уже сьогодні не зважають на тріщини в стінах своїх осель і перестають фарбувати паркани. Не щітку і не кельму скоро візьмуть у свої руки, а валізи... А потім, щоправда, будуть і щітка, і кельма. Тільки рідної хати не буде...

Сумна перемога

Парадокс, але і після цих маловтішних висновків ми мусимо зі сльозами на очах, але порадіти за Лозоватку й Кропивницьке, де все ж таки залишиться своя листоноша (чи надовго?). Не три, а одна, але на повній ставці. І це, здається, маленька перемога здорового глузду, громадської активності, місцевої владної ініціативи над сценарієм, за якого стаціонарне поштове відділення в названих селах мало бути скорочене геть. Принаймні люди, котрі писали листи і скарги, чогось та досягли.

— Нам удалося домовитися з керівництвом пошти в Новоукраїнці і залишити на повній ставці листоношу Еріку Дьолог, — повідомила голова Ганнівської ОТГ Людмила Гаразда, яка і справді неабияк переймалася цією проблемою, вислуховувала поради й нарікання жителів сіл, зокрема Марії Хомутенко. — Працюватиме Еріка п’ять днів на тиждень — у звичному режимі прийматиме передплату на газети, розвозитиме пенсію й замовлені товари. Все залишиться, як раніше...

...Можливо. Тільки не для звільнених людей. Та про економічну незграбність і соціальну інфантильність державної влади, яка не здатна організувати виробничу діяльність своїх підприємств і працевлаштувати своїх громадян удома, вже балакано-перебалакано...

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.