З ним відійшла ціла епоха: і наївні сподівання шістдесятих, і глуха безвихідь сімдесятих, і відчайдушний порив кінця вісімдесятих, і твереза гіркота дев’яностих, коли, за висловом самого Поета, «охлократи поперлись в аристократи».
Часи змінюються швидко. Зараз уже й не всі пам’ятають, що Драч, скажімо, був одним з очільників і полум’яних ораторів Руху — того самого Руху, який колись лякав обивателя чи не більше, аніж згодом лякав обивателя «Правий сектор».
Але хоч який би був час — Драч не переставав бути поетом, на відміну від багатьох своїх колег, які пішли в політику й виправдовувалися тим, що їм стало «ніколи писати».
Можливо, це — доля. Колись, ще на початку 1960-х, молодий Драч написав дивовижно пророчого вірша, де були такі рядки:
«Доля прилетіла на світанні,
Прихапцями сповила мене
І шепнула, ніби під секретом,
Пригубивши на льоту води:
«Ти побудь, малий,
хоча б поетом,
Зараз я. Хвилиночку зажди…»
Той хлопчик, герой вірша, послухався — і терпляче чекав. А доля про нього забула й більше не поверталася. Отак він і залишився «хоча б поетом» — назавжди.
Іван Федорович був другом «Голосу України», не раз заходив до нашої редакції, особливо в останні роки. Дарував книжки — з побажанням на добро і щастя. Був чоловіком часто іронічним і так само часто щедрим. Скажімо, щедро писав передмови до книжок — і відомих літераторів, і початківців.
Одну з таких передмов, можливо, справді останню, ми публікуємо сьогодні.
Остання передмова Івана Драча
Таїна Андрія
Що відзначають у потужному поетові довершені знавці української культури? Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні. Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює — тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості співпереживання.
Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко поставили йому найвищу оцінку. А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого.
Олесь Гончар:
«Андрій Демиденко — видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:
«Сяду з вами на порозі.
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як природа,
Як вечеря на столі».
І що б здавалося в цих простих, вже знаменитих, і в той же час в чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства? А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому — величне, у звичному — дивовижно незвичайне. Вічне.
Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що і Олесь Гончар:
«Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більша я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні...»
Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:
«Можна знайти в природі півтони.
Можна життя спинити на півслові.
Але нема — напівціни.
Але нема — напівлюбові.
Ніщо даремно не мина.
Напівсльози ніхто повік не зронить.
За все в житті — ціна сповна.
За кожну мить! За кожен подих!»
Приєднуюся до думки високих авторитетів.
Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.
І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали. Слово йшло до серця. Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом признання і захоплення. Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону. Голос його — це голос таланту Андрія Демиденка.
Може таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.
Адже насправді рідко кому дається такий унікальний пісенно-поетичний дар.
Чимало із тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А. Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби». Сама її назва — образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.
Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони — «на відстані душі, на відстані сльози» від кожного з нас.
На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:
«Я ще не знав,
Що буде тризна по мені —
Й Вкраїна стане перед строєм.
І дощ чи сніг мене покропить.
Я ще не знав, що так люблю її!
Я сам пішов, пішов в окопи».
Така поезія перемикає горло...
Тема України для автора взагалі сповідальна:
«Молюсь на твоє обличчя,
Мадонно Вкраїно.
Іду крізь твої сторіччя,
Мадонно Вкраїно».
(«Мадонно Вкраїно»)
Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається і досі (нині я читав його вже в збірці). Там є строфа:
«Все в Україні, як треба,
Тільки одне не збагну:
Ходять багаті по небу,
Чом же народ мій — по дну?!»
Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.
А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:
«Князює осінь.
Гойдає даль осінню браму.
І обрій зве у свій червлений грот.
І як сонет, із спозарану
Кружляє листя, де не гляну,
На золотаві клавіші
осінніх нот!
Збирає осінь ікебану».
(«Князює осінь»)
Андрій Демиденко — поет тиші і грому:
«Забреду я від себе й від гомону,
Хмільну річку убрід перейду,
Полікую себе тиші мовою,
І у тишу лицем упаду!..»
(«Забреду, де озера...»)
«Надходить вечір —
Вмирає сонце».
(«Надходить вечір»)
«З твого цвіту і грому
Я на світ народивсь, Україно».
(«Україно»)
Поет метафори:
«Чуприниться вітер
І баркароляться трави...»
(«Розпихнуло світання»)
«Гупають жолуді —
Осінні дзвоники дуба».
(«Гупають жолуді»)
«Я — Київ,
Моя корона — Софія!
...
Відімкнув журавлиним ключем
Я ворота свої Золотії».
(«Я — Київ»)
Поет-філософ:
«Боже!
Як темно при світлі!
Боже!
Як гірко від слів!»
(«Боже! Як темно при світлі!»)
«Не сплять літа —
Стають кругами під очима».
(«Не сплять літа»)
«Усе моє —
Від тих воріт,
Від тих вікониць,
Де горне осінь літо у стоги...»
(«Усе моє»)
А який же він лірик!:
«Зірвався жайвір у блакить,
І котить пісню в трави ранні...
А он лілея на воді —
Неначе зірка на світанні...»
(«Зірвався жайвір у блакить»)
«Сніги, сніги,
Як білі, білі мрії.
Сніги, сніги,
Як білі, білі солов’ї».
(«Білі солов’ї»)
«Ці небеса —Чоло землі!
А ця земля —Черінь небес!»
(«Ці небеса»)
...Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався. В чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:
«Може, з тужних днів і дат
Вернемось колись...
Крізь підлогу наших хат
Проростає ліс».
(«Чорнобиль. XXI вік»)
На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського...» та «Титанічні антиподи». Якщо перша вже широко відома і апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому розкрилює одвічну, планетарну тему...
Проймаюсь заключним віршем книги:
«Бунтуй, творець!
Твій храм — народ!»
(«Возводить час і вергне силуети»)
Чи можна сказати сильніше!?
Отож — спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог... Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом. Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, а лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людського життя — вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим диханням, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде. Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком. Скоріше всього, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета:
«А душа Ваша — яблуня,
Золота-золота!
А душа Ваша — явором,
Як літа, як літа.
А в душі Вашій сонячній —
Доброта-доброта!
А без Вас світ довколишній —
Сирота. Сирота!..»
(«Я дивлюсь на Вас, мамо»).
Іван ДРАЧ, Герой України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
