Підписання Угоди між Україною та США (2000 рік) про співробітництво в галузі енергетики. Міністр енергетики США Білл Річардсон і з українського боку — Сергій Тулуб, міністр палива та енергетики, президент НАЕК «Енергоатом», народний депутат України кількох скликань, доктор технічних наук, Герой України.
Оцінюючи причини виникнення, м’яко кажучи, складної ситуації в паливно-енергетичному комплексі України, я намагатимусь не вдаватись до самої лише критики урядів — як нинішнього, так і попередніх. Загалом Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» — документ достатньо серйозний — реалізується. Однак ані експертне середовище, ані суспільство загалом не бачать проміжного результату роботи над реалізацією цієї стратегії, констатуючи натомість катастрофічне зростання ціни на енергоносії (насамперед на газ), що призводить до виникнення панічних настроїв не лише в пересічних громадян, а й у промисловців.
Зрештою, ми вже таке проходили. Або щось схоже на нинішню ситуацію. Згадаймо 1999—2000 роки: домінування бартерних розрахунків за спожиті енергоресурси і постійне зростання заборгованості на енергоринку, мінімальні запаси вугілля на складах для потреб ТЕС, безоплатний забір на 6 місяців заздалегідь у російського Газпрому природного газу, віялові відключення електроенергії, велика заборгованість перед російським виробником «ТВЕЛ» за ядерне паливо для українських АЕС, загроза зупинки виробництва електроенергії атомними станціями тощо.
Я добре пам’ятаю той час. У такій ситуації на відповідальні ділянки роботи в галузі енергетики прийшла нова команда фахівців, яка буквально за декілька місяців врегулювала проблематику, пов’язану найперше з балансом виробництва і споживання електроенергії, та прискорила розбудову Об’єднаної енергетичної системи України. Пріоритетами було визначено добудову шахт з видобутку кам’яного вугілля та двох атомних блоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС.
З Міністерством енергетики США було укладено угоди про постачання свіжого ядерного палива з метою диверсифікації джерел його постачання. Водночас було організовано аудит газових свердловин та, відповідно, підготовлено програму для збільшення удвічі видобутку природного газу в Україні. Такі заходи, окрім іншого, дали змогу стабілізувати ціни на свіже ядерне паливо і тарифи на енергоресурси для населення.
Я свідомий того, що тоді ситуація відрізнялася від нинішньої. Однак, на мою думку, не слід нехтувати досвідом, набутим у той непростий період. Для початку я радив би терміново провести уточнення і кореляцію основних показників згаданої Енергетичної стратегії з Програмою діяльності Кабінету Міністрів України (нехай досі і не схваленою парламентом). При цьому слід враховувати, що фактично два роки тому в Україні стартувала повномасштабна модель ринку електричної енергії.
Сьогодні дедалі частіше чуємо думку про те, що законодавчі рішення не спрацьовують або свідчать десь про їхню передчасність. Важко не погодитися з цим висновком більшості експертів, бо й справді результат від запровадження нової моделі на ринку електроенергії, м’яко кажучи, прямо протилежний очікуваному. Значною мірою саме через вади запровадженої моделі сформувалися нові кризові явища в ПЕК. Відчувається навіть певна анархія на енергоринку.
До проблем додалися, на думку галузевих експертів, не зовсім продумані чи помилкові рішення, пов’язані з видачею технічних умов на розбудову «зеленої» енергетики. У підсумку спостерігається цінова дестабілізація на енергоринку, через що зростає заборгованість перед виробниками електроенергії, у тому числі в сегменті ВДЕ, відновилися давно забуті обмеження для видачі потужностей атомними блоками, збитково спрацювали генерації та деякі інші суб’єкти господарювання ПЕК.
Стає очевидним, що назріла потреба в зміні галузевого законодавства. Достатньо проглянути перелік законопроектів, зареєстрованих у Верховній Раді України, щоб пересвідчитися в необхідності удосконалення механізму ПСО, а також законодавства, що визначає правила роботи ринку електроенергії, погашення старих та нових боргів, накопичених на ринку електричної енергії, розв’язання проблем, пов’язаних із дефіцитом високоманеврової генерації, розвитком ВДЕ та ін. До того ж давно слід розв’язати проблеми донорства та перехресного субсидіювання державними компаніями (НАЕК «Енергоатом» та ін.).
Якщо в уряді та експертно-аналітичних колах погоджуються, що енергетика — базова галузь, що має забезпечувати загальноекономічне зростання, то, відповідно, напрошується питання розробки та затвердження невідкладних заходів, спрямованих на збільшення обсягів і покращення структури споживання електричної енергії. Цікаво було б почути думку урядовців та приватних власників енергоактивів, наскільки їх влаштовують тренди, які формуються останніми роками в структурі споживання електроенергії.
Зі свого боку міг би запропонувати проаналізувати ось такі показники. За 6 місяців 2021 року частка української промисловості становила 40% у загальному обсязі споживання електроенергії, що майже на 6% нижче показника семирічної давності. Натомість частка споживання електроенергії населенням України із 27—29% у 2013—2014 роках у січні-червні цього року зросла майже до 32%.
І чого обнадійливого чекати від такої динаміки структури споживання електроенергії? Адже постійне збільшення тарифів для населення і потреба врахування дедалі більших видатків з державного бюджету для субсидій, очевидно, не може бути основним інструментом розв’язання накопичених проблем у галузях енергетики України.
Розвиток енергетики визначає прогрес в економіці, але це не означає, що прийнятним буде продовження стагнації в ключових підгалузях та видах виробництва, від стабільності роботи яких залежить життєзабезпечення громадян України. Але саме така динаміка в споживанні електроенергії виявлялася протягом січня-червня 2021 року. Для прикладу, на харчову і переробну промисловість у цей період припадало лише 3,3% в загальному обсязі енергоспоживання, що навіть на 0,2% менше, ніж за аналогічний період минулого року. А частка машинобудівної промисловості ще менша — 2,8% у загальному обсязі енергоспоживання. Для кого ж розвивати таку провідну галузь як електроенергетика?
Отож, замість численних порад і політичних звинувачень на адресу паливно-енергетичного комплексу для стабілізації ситуації в його галузях (включно з тарифами) потрібно без популізму ретельно проаналізувати й уточнити детальний енергетичний баланс країни з перспективою років на 5, а краще на 10 років, з охопленням усіх його галузей (розвідування і видобутку, переробки і виробництва, зберігання і транспортування, передачі і розподілу, торгівлі і збуту чи продажу енергетичних продуктів — нафти, природного газу, урану, вугілля, торфу, електричної і теплової енергії), а також з урахуванням динаміки ВВП і платоспроможності споживачів — насамперед населення.
Також варто нагадати, що гострими проблемами залишаються енергозбереження, несправедливо неповне використання потенціалу вітчизняної вугільної галузі, морально застаріле та фізично спрацьоване обладнання по всьому технологічному ланцюжку — шахтний фонд, значна частина газопроводів і компресорних станцій, електрогенерувальних потужностей, магістральної та розподільчої мережі, газоочисного обладнання тощо.
Безумовно, розвиток галузей ПЕК України вимагає значних інвестицій, що оцінюються на рівні десятків і десятків мільярдів доларів США протягом наступних років. Питання непрості і передбачають не лише кореляцію в Енергостратегії показників обсягів інвестиційних ресурсів та удосконалення партнерських відносин влади і бізнесу. Тут потрібен аудит як потенціалу фінансування галузевих капіталовкладень за рахунок амортизаційних відрахувань, у тому числі шляхом уточнення балансової вартості основних фондів, так і цільового використання інвестиційного ресурсу, який включається в тарифи на енергоресурси та їх постачання. А що стосується іноземних інвестицій у суб’єкти господарювання ПЕК, що мають стратегічне значення для національної безпеки України, то важливо визначити вплив таких інвестицій на національну безпеку України.
Для вирішення викладених та інших проблемних питань у такому високотехнологічному комплексі як ПЕК, безумовно, потрібні відповідного рівня кадри з великим практичним досвідом і комплексом системних знань.
Адже від стану розвитку енергетики залежить загальний рівень соціально-економічного розвитку країни: якість життя населення, стабільність розвитку економіки, обороноздатність. А ще — надто висока ціна помилок практично в усіх галузях ПЕК, а не лише на АЕС чи на вугільних шахтах або на підприємствах нафто- і газовидобування. Тому при формуванні кадрового персоналу ПЕК завжди на перші позиції виходив високий професіоналізм, здатність дотримуватися наджорсткої технологічної дисципліни, плекати і цінувати довіру на всіх етапах технологічних процесів. Звідси безальтернативне завдання будь-якої влади — забезпечувати стабільність кадрового складу енергетиків, докладати максимальних зусиль для їхнього захисту від можливих політичних впливів та під час зміни політичного керівництва відповідних центральних органів виконавчої влади.
Сергій Тулуб був міністром палива та енергетики в уряді В. Ющенка.
Сергій ТУЛУБ, народний депутат кількох скликань, міністр вугільної промисловості України (1998—1999, 2006—2007), Герой України.
Фото з відкритих джерел.
