Мабуть, саме поява на міжнародній арені шведської екологічної активістки Грети Тунберг змусила почати всерйоз сприймати ідеї і думки молодого покоління екологів. Це й не дивно: в 2019 році Тунберг потрапила в список ста найвпливовіших людей світу за версією журналу Time, а також цим самим виданням була визнана «людиною року», увійшла до списку ста найвпливовіших жінок світу за версією Forbs і двічі — в 2019-му і 2020-му — була номінована на Нобелівську премію миру.

Утім, не всім припала до душі її думка про неминучість для людства екзистенціальної кризи, спричиненої змінами клімату. Чимало молодих екологів почали шукати шляхів переходу до усвідомленого споживання і формування екологічного мислення в людей, бачачи в цьому альтернативу кліматичній кризі.

Дуже цікава ініціатива була реалізована в Одеському державному екологічному університеті. Студенти звернулися до ректора вишу професора Сергія Степаненка з проханням виділити приміщення для створення екопростору. Їхня ідея полягала в тому, що все в ньому — дизайн, меблі, матеріали, що їх використовували для оформлення , тематика проведених заходів — буде пов’язано із сучасними підходами до розв’язання екологічних проблем. Ідея сподобалася, її підтримали і екопростір з’явився.

А слідом за цим лідер екопростору Дмитро Бурлака (на знімку) не тільки заявки на патенти на винаходи почав подавати, а й поділився дуже цікавими міркуваннями з приводу поводження з відходами. У цій сфері Україна поки що орієнтується на чужий досвід. На думку Дмитра Бурлаки, це не зовсім правильно.

— Кожна країна ЄС будувала систему поводження з відходами, виходячи із власних інтересів, — каже Дмитро. — Хто й чому вирішив, що Україна повинна йти, припустімо, шляхом Італії (чи Німеччини, Швеції), мені незрозуміло. Відбувається підміна наукового підходу «європейською практикою», яка повністю гальмує українську науку. На перший погляд, справді, навіщо нам вигадувати велосипед, якщо його вже вигадали до нас? Поїхали, подивилися, швидко й часто-густо бездумно скопіювали, за чужі гроші створили цю бездумну копію — потім сидимо, дивуємося, чому це в нас не працює, і вирішуємо, хто винний.

Судячи з усього, наукові дослідження проблеми ризиків того чи іншого шляху розвитку в нашій країні не проводилися, а вони є. Україна економічно й ментально відрізняється від європейських країн. І здебільшого українці, на відміну від європейців, не готові платити 20—100 євро на місяць за вивезення відходів. І не тому, що не хочуть вирішити проблему, а тому, що економічно це для них непід’ємна сума.

— З чого потрібно починати, щоб потім визначитися зі шляхами вирішення проблеми накопичення відходів?

— Останній раз в Україні, за даними відкритих джерел, інвентаризація відходів проводилася на початку двохтисячних у Харкові. За цей час морфологія відходів змінилася, але ніхто ці зміни не відстежував і не усереднював. Тому інформація, що в Україні переробляється лише 12—14 % відходів упаковки і 3 % твердих побутових відходів, не має наукового підтвердження та може значно коливатися як у більший, так і в менший бік.

Я вважаю, що необхідно не акцентувати увагу на роздільному зборі, що стала в нас якоюсь панацеєю. Етап роздільного збору був особливо актуальний в 80—90 роки минулого століття, коли механічний рециклінг базувався на ручному сортуванні та відмиванні з витратою прісної води в обсягах 20—40 літрів на кілограм відходів залежно від їх забруднення. Ручне сортування — найвитратніша частина в рециклінгу відходів, а збір вторинних відходів компаніями з вивезення сміття збитковий.

Сьогодні існують технології автоматичного сортування, «сухого» відмивання тощо. І Україна, до речі, в числі лідерів у розвитку цих технологій. Наприклад, Рівненське підприємство «Продекологія» серійно випускає машини, спроможні автоматично виділяти із загального обсягу різні пластикові матеріали. Розвиток цих технологій призведе до того, що різницю у вартості переробки сухих і мокрих відходів буде зведено до нуля, і сортувати відходи стане невигідно.

Необхідно провести дослідження всього процесу рециклінгу в Україні. На його основі виконати моделювання, розробити технічні умови й на базі існуючих полігонів побудувати рентабельні сміттєпереробні заводи, які задовольняють наші, українські вимоги, про що й говорить Стратегія з поводження з відходами.

— Що заважає такому розвитку подій?

— На жаль, але, сподіваюся, це тимчасово, ні держава, ні великий бізнес, ні громадські організації не вкладають ресурси в екологію як науку. Уже сьогодні з високим ступенем імовірності можу спрогнозувати, що національний план з управління відходами, створений на основі регіональних планів, які в свою чергу розроблялися чиновниками без залучення українських наукових організацій, інститутів, не розв’яже повною мірою проблему управління відходами, а лише замаскує її.

Що ж, напевно, головне, чому можуть навчити у виші — це державний підхід до вирішення професійних завдань у тій сфері, куди приходить працювати випускник. Дмитро Бурлака підтверджує, що молодо — це не завжди зелено. Його бачення ситуації справді змушує задуматися про те, чому Україна увесь час неначе не довіряє своїм кадрам, а орієнтується винятково на чужий досвід? Він може бути дуже успішним, але в інших соціально-економічних умовах тієї країни, де впроваджувався. А в нас просто віддаляє реальне розв’язання дуже серйозної проблеми управління відходами. Цікаво, а що думають із цього приводу досвідчені й заслужені науковці-екологи?

Фото надано автором.