Із жителькою села Березова Рудка Пирятинської громади Вірою Григорівною (на знімку) власкор «Голосу України» зустрівся випадково. Тієї вересневої суботи в цьому відомому далеко за межами України населеному пункті, де у маєтку Закревських неодноразово зустрічався зі своїм найпалкішим коханням — «Ганною вродливою» — Тарас Шевченко, традиційно влаштували пісенно-мистецьке свято «Осіннє золото». Тим велелюдним дійством тут ушановують пам’ять видатного земляка — поета-пісняра, автора гімну Києва Дмитра Луценка.

На свято — з ручною косою...

Тож і цього разу до Березової Рудки з’їхалося багато гостей. Послухати виступи самодіяльних артистів і, як то кажуть, себе показати, зійшлося й чимало мешканців села. Проте увагу автора цих рядків привернула невисока худорлява жінка немолодого віку, котра велосипедом приїхала також до колишнього панського маєтку (точніше — до розташованого поруч із ним висохлого ставка), тобто майже до епіцентру свята. Щоправда, з далеко не святковими атрибутами — ручною косою та мішком для трави...

Зупинилася, щоб обрати місце для косовиці, та підходящої травички, вочевидь, не нагледіла. Тож є час для розмови. Запитую, чому ж вона сьогодні не святкує, не поспішає разом із земляками на Співоче поле, що вгніздилося серед величезного парку? І чи не важко в її віці орудувати косою? Та й узагалі, як живеться в такому мальовничому й знаменитому селі, де, крім палацу Закревських, є унікальна для всієї Європи, споруджена в ХІХ столітті піраміда, подібна до єгипетських... На прохання представитися жінка відповідає категоричною відмовою назвати своє прізвище. Мовляв, для нашого спілкування достатньо буде ім’я та по батькові — Віра Григорівна. Хто її знає — пізнають, а медійна візитівка з прізвищем «світитиме» перед усією Україною ще й близьких родичів, чого вона не хоче. Натомість про своє життя-буття та, власне, про нинішнє «виживання» сільських пенсіонерів погодилася розповісти, як то кажуть, без прикрас.

Зозуля накувала Вірі Григорівні вже сімдесят літ. Вона не місцева, до 2004 року жила у значно меншому за Березову Рудку селі Райозеро тодішнього Оржицького району, що також на Полтавщині. Там і працювала. Та коли вийшла на пенсію, дочка, котра викладала у Березоворудському аграрному технікумі, запропонувала батькам на старість переїхати поближче до її родини. Тим паче, що тоді у двоповерховому будинку, де мешкала остання, звільнилася однокімнатна квартира. Саме її й придбали. А син із невісткою залишилися жити в Райозері.

Про внуків бабуся не забуває

З сім’єю дочки, яка мешкає у двокімнатці, живуть окремо, та фактично поруч. Так зручніше вести, так би мовити, надвірне господарство. Адже, попри майже «міські» квартири, мають і город, і сарай та всіляку живність. На жаль, чотири роки тому відійшов у вічність вірний супутник і помічник Віри Григорівни — її чоловік, із яким вони душа в душу прожили разом 46 років. «Він мене нічим не обидив, жодного «кривого» слова у мій бік не сказав», — із жалем згадує жінка ту тяжку втрату.

У Березовій Рудці, за її словами, «виняньчила» трьох дітей дочки, тобто своїх онуків. Усі вони вже школярі: старший ходить у восьмий клас, середульша — в сьомий, а наймолодша — у другий. «Їхня родина вважається багатодітною, — розповідає Віра Григорівна. — Добре, хоч якісь пільги на комунальні послуги мають, але про великі статки говорити не доводиться. Не всі ж знають, скільки грошей треба, щоб трьох дітей одягти-взути та в школу зібрати».

Тож бабуся й зараз про онуків не забуває. Іноді, коли вдається зекономити, підсобляє найріднішим людям навіть якоюсь копійчиною. Хоча з її пенсією розміром 2 тисячі 600 гривень і болячками, які треба лікувати, багато не зекономиш. Тому, за її висловом, «доки ноги носять», невпинно дбає про ту складову турботи про сільський добробут, яка нас і познайомила. Тобто про так зване підсобне господарство.

Саме те, яке насправді для більшості наших селян, особливо старшого віку, було й залишається основним джерелом поповнення їхніх продовольчих й інших запасів. І хоча тепер у чомусь їй навіть внуки допомагають, тим хазяйством у сараї та на городі поки що, за її зізнанням, «керує» таки бабуся. Інших близьких родичів, каже, туди «не пускає». В останніх же вистачає й своїх клопотів. А треба дати раду чотирьом козам, двом свиням і десь півсотні курей...

— Встаю о п’ятій ранку, — продовжує Віра Григорівна. — Поналаштовую все, приготую корм свиням і курям. Тоді йду вичищати гній. Спочатку в кіз, а потім у свиней, біля яких таку процедуру за день доводиться повторювати ще двічі. Та й пішло-поїхало... Взяла оце косу, щоб накосити кропиви нашим кізочкам. Утім бачу, що її тут немає, поїду шукати десь далі.

Листоношею працювала три десятиліття

Зауважую, що зараз уже й у селах переходять на бензо- чи електрокоси. Бо махати таким «ручником» — то фізично тяжка і явно не жіноча робота. Співрозмовниця на те має свій резон. Мовляв, і дід, і батько, й вона завжди так косили. Навіть коли ще не була пенсіонеркою, брала з собою на роботу косу та мішки, щоб наповнити їх травичкою. Бо тоді тримали восьмеро свиней, три свиноматки, а ще кіз, індиків, гусей, курей...

Щоб нагодувати ту живність, на обійсті вивершували три скирти сіна. При цьому обробляли гектар землі. З усім управлялися. Хоча її робота і вдома, й поза своєю домівкою ніколи не була легкою. Трудового стажу набігло 35 років. Із них тільки перша п’ятирічка припадає на роботу, за її образним висловом, «старшою куди пошлють» у дитсадку, а потім у ситроцеху, що діяв у селищі-райцентрі. Решту, тобто 30 років (!) віддала майже рідній для неї пошті. Три десятиліття поспіль працювала сільською листоношею.

«За день проходила 14 кілометрів, — пригадує жінка. — Сумку отакенну тягала, бо знаєте ж скільки раніше преси люди в селах передплачували. Та ще й товарів різних набирала, щоб ними торгувати. А як оті купони появилися, так нене моя рідна: півмішка грошей додому приносила». За час тієї роботи Віру Григорівну, за її словами, тричі намагалися «облапошити», тобто відібрати ввірені кошти. Допомагали кмітливість жінки і, мабуть, воля Божа. Тож і людські гроші, й сама листоноша залишались, як то кажуть, на місці.

Хоча така тоді практично щоденна робота без лікарняних («яка там хвороба — перекахикала й пішла далі») не могла не позначитися на її здоров’ї. Пізніше, вже на пенсії, довелося пережити непросту операцію. Та й зараз недуги нагадують про себе дедалі частіше. Однак найприкріше для неї те, що «дякою» за такий нелегкий труд стала згадана мізерна пенсія.

Ну, ніяк не може збагнути Віра Григорівна, чому рідна держава для листонош, особливо сільських, які представляють її у найвіддаленіших куточках, стала «мачухою». Це ж добре, що вона працювала переважно в ті часи, коли зарплати сільських листонош іще тільки починали переполовинювати, — тож заробила пенсію бодай трохи більшу за мінімальну. А на що можуть розраховувати ті з них, хто працював і продовжує працювати сьогодні, скажімо, на чверть ставки?

Без «домашнього» доважку до столу в селі не проживеш

— При цьому ми тільки й чуємо про багатомільйонні зарплати та премії керівників державних структур, — обурюється жінка. — В декого з них вистачає совісті ще й судитися за «добавки» до таких премій. Якби моя воля, відразу перераховувала б усі «преміальні» таких діячів найзлиденнішим пенсіонерам. Бо бачу, як живуть, перебиваючись із хліба на воду, одинокі старенькі сусіди, односельці. У них уже немає ні сил, ні здоров’я для того, щоб обробляти городи чи поратися з живністю. А ті подачки найстаршим із них у вигляді добавок до мізерних пенсій одразу «з’їдає» постійне здорожчання ліків, харчів і комунальних послуг.

Такі самотні нужденні пенсіонери, за словами співрозмовниці, й у магазини та на базари тепер ходять як у музеї: подивився на той чи інший «експонат» — і пішов додому... Купують тільки найдешевше й найнеобхідніше. Це ж добре, що в них із сім’єю дочки є своє підсобне господарство і є кому ним «завідувати».

— Оті кізочки, може, комусь і здаються надто дрібною худобою, та вони забезпечують нас «молочкою», — переконує Віра Григорівна. — Крім молока, маємо ще й сметанку, і сир дочка робить. Кози, звісно, не корови, але нас годують. Обидва кабанчики, яких малими взяли весною, нагуляли вже кілограмів по сімдесят. Одного заріжемо пізньою осінню, ближче до Нового року, другого — вже зимою. Та дочка навесні ще й курочок-бройлерів візьме. Так і обходимося. Сало-м’ясо своє, молочка та яєчка, слава Богу, також не куповані. На базарі нічого не продаємо, бо родина дочки таки ж немаленька.

Якби того домашнього доважку до столу не було, то, на переконання жінки, і їй, і найближчим родичам, багатьом односельцям жилося б дуже сутужно. Бачить це по своїх фінансах, які нерідко «співають романси». Хоча отримує субсидію, рахунки за комуналку «відкушують» істотну частку її невеличкої пенсії. А болячки та вік «прив’язують» Віру Григорівну ще й до аптеки. Бо тиск постійно скаче, інші болячки дошкуляють. «Мені треба стільки ліків, що іноді вже й в аптеку боюсь іти, — зауважує пенсіонерка. — Якщо брати там усе, що потрібно, то грошей і на хліб не вистачить».

І сьогодні крил не опустила...

Утім на свою долю вона не нарікає. Адже була щаслива в заміжжі, разом із чоловіком виховала двох працьовитих дітей. Діждалась і внуків, які також дорослішають (найстарший із них — одинадцятикласник — після закінчення школи хоче вивчитися «на моряка»). Те, що раніше, за її словами, «літала» на роботі, та й зараз, на пенсії, образно кажучи, крил не опустила, — так а хіба в їхньому роду були лежебоки? Діди-прадіди ще тяжче працювали... Хочеться тільки, щоб онуки й майбутні правнуки та їхні ровесники не розліталися по світах, щоб у них була робота на рідній землі. Адже сьогодні навіть у такому великому й славному селі, як Березова Рудка, за образним висловом співрозмовниці, «залишаються одні старці». Натомість молодь закінчує школу, вступає у виші чи інші навчальні заклади, шукає роботу деінде, зокрема й за кордоном, — і додому вже не повертається. Хоча раніше Березова Рудка гриміла не тільки історичними скарбами, а й потужною виробничою базою, трудовими здобутками земляків...

Та, попри все, оптимізму Віра Григорівна не втрачає. У розмові підкріплює його влучними слівцями, жартами. Розповідає навіть про те, як своєю працьовитістю подекуди односельців дивує. Одного разу, каже, накосила трави стільки, що мішками з нею «нав`ючила» свій велосипед, як то кажуть, під зав’язку. Навіть на кермо мішечок поклала. При цьому вона сама не набагато вища за той велосипед...

— Веду свого двоколісного коня й бачу здивованого односельця, — посміхається пенсіонерка. — Він же мене не помічає: тільки велосипед котиться з повними мішками та коса стирчить... Порівнялася із ним — він як засміється та й каже: «А я думав, що це вже такі велосипеди-«безпілотники» випустили»... Далі хтось запитав: «А чого ви причепа до своєї техніки не купите?». Відповіла, що пенсії не вистачає. Тоді вже сміялися всі разом...

Однак живе Віра Григорівна, звісно, не тільки тими домашніми господарськими клопотами. І традиції, й багату історію Березової Рудки, її свята вона шанує. Просто в такому віці, каже, вже більше приваблюють не гомінкі світські, а релігійні, духовні свята. Тішиться, що в селі будують ошатну церкву, впорядковують її територію. Там хоч іще немало роботи, вже правлять службу Божу.

— Батюшка наставляє нас на путь істинний, закликає повернутися до Бога, — розповідає жінка. — Добре, що сьогодні відроджуються і храми, й наша віра. Важливо тільки, аби заповіді Божі почули не лише прості люди, а й ті, хто нами керує. А найголовніше, щоб можновладці, посадовці, котрі на словах так «переживають» за долю пенсіонерів, самі почали жити за тими заповідями. Тоді й нам буде легше.

Полтавська область.

Фото автора.