Тобто, кожна природно-ландшафтна країна, зона, край, область і, навіть, фізико-географічний район, або кожний клас, підклас, тип, вид ландшафтів тощо, відповідно, мають представлятися (у натурі) природним чи біосферним заповідником, національним природним чи регіональним ландшафтним парком, заказником. Адже природно-заповідна територія — це свого роду музей просто неба. Таким є і українське Поділля.

Розмаїті простори Поділля

Поділля... Подільське плато як геоморфологічна форма рельєфу «підтримує» на карті України переважаючий напрям простягання основних оро- та гідрографічних одиниць (грец. «орос» і «гідро» відповідно «гора» і «вода») — гір, височин, рік з північного заходу на південний схід. У такому напрямку тягнуться гірські хребти Українських Карпат, Придніпровської височини (на Правобережжі) та Придніпровської низовини (на Лівобережжі), а також річкові артерії Дністра, Південного Бугу і Дніпра (до запорізьких порогів).

Причина в тому, що Подільська височина знаходиться на схилі геологічної структури — Українського кристалічного щита, який для неї є фундаментом і також простягається у цьому ж напрямку: від Овруча (Словечансько-Овручський кряж) і аж до Приазов’я (Меотиди). Власне, Український кристалічний щит, будучи прадавньою сушею (майже 3,85 млрд років тому) і водночас першими горами в межах сучасної України — «українськими Гімалаями», започаткував загальну закономірність рельєфу території нашої країни: спрямованість, витягнутість його форм з північного заходу на південний схід. Не є винятком і виокремлений орографічний масив Подільської височини — Товтри, або Медобори, що своєрідним ланцюгом мережать Поділля у тому ж керунку.

Відповідно до існуючої теорії щодо віддзеркалення природного середовища в ментальності народу (багато на цій ниві зробив учений історико-географ Л. Гумільов) можна стверджувати, що в цьому напрямку змінюється і патріотичний світогляд нашого народу — від щиро українського волинян (загалом «західняків») до зрусифікованого за мовою, мисленням — населення південно-східного регіону України (Донбас), що не є останньою причиною триваючого військового конфлікту в цьому краї.

Центральна частина Західного Поділля є майже ідеальною рівниною (Тернопільська рівнина). Південніше, в бік Дністра, маємо низку плоских, витягнутих з півночі на південь плакорів (межиріч), які чергуються з глибокими каньйоноподібними (ісп. «каньйон» — «труба») річковими долинами — лівими допливами «західноукраїнського Дніпра». Нині ці плакорні (англ. «плакос» — «рівнина») межиріччя розорані на 80%, лісів — десята частина. В історичний час тут переважали широколистяно-лісові ландшафти (які збереглись ще в Товтрах, або Медоборах, як їх ще називають на Тернопільщині). Плоскі вододільні рівнини були покриті лучними степами. Нині — це сільськогосподарські угіддя, поля.

Для горбогірних місцевостей Поділля характерні урочища вододільних останців, балок і ярів, зарослих кущами колючого терену (що буянить білим цвітом весною), жостеру (крушини ламкої, або ще вовчих ягід), кизилом, або дереном (шайтан-дерево — так його прозвали, і є за що), бруслиною тощо.

Красиве по-своєму Тернопільське Поділля! Воно — то просторі до небокраю, майже плоскі, то слабо розчленовані, злегка хвилясті (як морська гладінь) лесові рівнини (лес — суглинок, на якому сформувались чудодійні українські чорноземи). Ближче до річок зринають живописні долинно-балкові, яружні місцевості! Милують око розкидані павутиною древні й сучасні (утворені водною ерозією) лощини, видолки з пологими схилами. Фрагментарно виринають з-поміж них призабуті в Україні віковічні, патріархальні, величні діброви (дубняки).

Що стосується річкових долин Поділля, то вони з крутими, стрімкими схилами (особливо у Придністров’ї — до 150—200 м глибиною). Ці схили покриті низькорослими лісами і кущами з граба, в’яза, липи, ліщини тощо. Там, де річки утворюють «гадючині» меандри (закрути) — схили похилі, з серією ступінчатих терас.

Ось такі вони розмаїті й розкішні, просторі й спокійні, величні й милі подільські ландшафти!

Природна краса і захоплююча історія

Подільський край — це не тільки чарівна краса природи, а й захоплююча історія. Майже два (ІV—ІІІ) тисячоліття до Р. Х. (тільки вдумайтесь – це як від початку нашої ери до сьогоднішнього часу за тривалістю) подільська земля була заселена нашими далекими пращурами, які складали велику і загадкову, високо розвинуту на той час (адже жили в збудованих власноруч протомістах) трипільську працивілізацію. Однак тут потрібне уточнення. Спочатку був не Шумер (де були міста), як традиційно вважається офіційною наукою, а наше, саме наше, Трипілля!

Тому не доречно називати їхні поселення (площею до 500 га і з десятками тисяч людей) протомістами, а треба, як і в Шумері, — містами. На якій мові вони (трипільці) говорили і як себе називали, ми не знаємо (а може, ще взнаємо, можливості науки безмежні).

Невже розум ноосфери, наукова думка високого інтелекту не відшукає закопану в землі духовну пам’ять про людей, названих їх першовідкривачем, археологом Вікентієм Хвойкою (чехом по крові) дуже просто — за місцем знахідки їхнього сліду, села Трипілля. А вони ж бо — трипільці — записали пам’ять п’яти-шеститисячної давності про себе в символах власної матеріальної і духовної культури (зокрема, піктографічних знаках — були за крок до справжньої писемності). Врешті, дещо про це ми вже знаємо. Відомий дослідник давньої писемності, шумеролог Анатолій Георгійович Кифішин розшифрував такі символи на пісковиках Кам’яної Могили біля с. Терпіння під Мелітополем.

Тож це була справжня цивілізація, бо жила дві з половиною тисячі років на одному й тому самому місці — теренах сучасної України (переважно Правобережний Лісо-степ). А їх (цивілізацій), як вважав відомий англійський дослідник історії Арнольд Джозеф Тойнбі, було за всю відому історію людства 26.

У VІІ—ІV ст. до н. е. подільську землю обробляли племена скіфів-орачів (скіфів-рільників), які належали до великої тогочасної держави — Великої Скіфії. Вони залишили і свій «слід» у нашому українському генетичному коді.

Нинішні, корінні, подоляни (чоловіки) — статечні, кремезні, трохи флегматичні, зі спокійним і виваженим характером. То все від широколицих (північні європеоїди — антропологічний тип, за вченим С. Сегедою), із солом’яним волоссям і голубими очима скіфів-рільників.

У ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е. до меж Поділля з півдня доходили володіння наступників скіфів-сарматів. Відгук тих часів дійшов навіть до XVІІ ст., коли на європейських картах терени теперішньої України зазначали як Сарматія.

А в Немирові, на Вінниччині, в 1676 р. турки оголосили князем новоствореного Сарматського князівства Юрка Хмельниченка — сина Богдана.

Та справжніми господарями подільської землі в першій половині І тис. н. е. (ІV—VІІ ст.) були наші предки, по слов’янській лінії — анти. Проходили через Поділля і германські племена готів, і жорстокі (з погромами) авари, про яких навіть збереглася народне прислів’я: «Обри, обри, ховайся добре!».

Уздовж подільської річки Південний Буг жили племена бужан (після — антів). У басейні верхнього Дністра і Західного Бугу сиділи дуліби (дудлеби). Назва етноніму «дуліби» (дудлеби в германській вимові —dudl gebl) пішла від готів, котрі проходили тут коридором (який, власне, розділив східних і західних слов’ян) в епоху Великого переселення народів. Готи запримітили особливі музичні обдарування місцевого люду, що грав на своєму інструменті — дуді (шкіряний мішок з отворами, в які вставлені дерев’яні дудки). Відомо ж бо народну пісню «Заграй мені, дударику, на дуду». Отож, готи й дали назву дулібам.

Знала подільська земля і смертоносний смерч монголо-татарської орди...

Але особливо славною сторінкою в історії Поділля є Козацька доба. Згадаймо і вшануймо доблесних козацьких полковників: брацлавського — Данила Нечая, вінницького — Івана Богуна, могилів-подільського — Остапа (Евстафія) Гоголя (що був і наказним гетьманом, і славним предком Миколи Гоголя, і прообразом Тараса Бульби) — справжніх лицарів і народних героїв України! В цих краях ще витає відлуння битв під Збаражем, Зборовом, Батогом... Під Старокостянтиновим схрещували свої гострі шаблі два непримиренні супротивники: козацький полковник Максим Кривоніс і магнат Ярема (Ієремія) Вишневецький. Гордістю Подільського краю є незламний Устим Кармелюк.

Без статусу унікальні багатства можуть зникнути

Чи не занадто ми захопились історією (справді — філософією у фактах!)? Давайте ж ближче до справи, до заповідної справи. Це, так би мовити, що в кого болить! Контрастнішого, ніж Поділля, регіону щодо заповідних природних територій в Україні немає. Власне, погляньте: якщо відсоток заповідності в Хмельницькій області один з найвищих по країні — 15,15, то в сусідній Вінницькій — один з найнижчих, лише 2,26.

Подільська височина — перлина на фізичній карті України. В її межах багато цікавих природно-заповідних територій, зокрема заказників у межах Вінницької області. Але не забуваймо про гордість Центрального Поділля (у межах якого в основному і розташована Вінницька область) — колишні вікові діброви, а нині заповідні перлини — ландшафтні й ботанічні заказники: Марксова дубина (Немирівський район), Броницький, Вендичанська дубина, Грабарківський (Могилів-Подільський), Бритавський (Чечельницький), Гайдамацька балка (Тростянецький), урочище Білянський ліс (Ямпільський), Гарячківська дача (Піщанський район) тощо.

Зрозуміло, площа, приміром, ландшафтного заказника «Володимирська дубина» (на схилах долини річки Ров, Гніванське лісництво, Жмеринський лісгосп) всього 133 га. І його не зрівняєш з площею природно-заповідної території високої категорії — Національного природного парку «Подільські Товтри» в Хмельницькій області (261316 га). Це найбільший, за цим показником, національний парк Європи.

Однак з метою збереження, відтворення і раціонального використання унікальних природних та історико-культурних комплексів Південного Поділля 16 грудня 2009 р. на території Чечельницького (92%) та Тростянецького (8%) районів Вінницької області указом Президента України створено національний природний парк «Кармелюкове Поділля». Природа тут унікальна. Домінує широколистяний лісовий ландшафт — хвилясті, розчленовані ярами й балками лесові височини, з грабовими дібровами. Суцільне простягання лісового ландшафту обмежується долинно-річковими ландшафтними комплексами (заплавні та схилові яружно-балкові місцевості).

Терени НПП «Кармелюкове Поділля» — один із небагатьох осередків рідкісних, мало трансформованих, грабово-дубових угруповань широколистяних східноєвропейських ландшафтів в Україні. Тут зростають рідкісні для України види, які знаходяться на межі поширення свого ареалу.

В умовах Вінниччини з її високим рівнем господарського освоєння та переважанням антропогенних ландшафтів територія цього національного природного парку з відносно мало зміненими природними комплексами має виключне наукове значення. Це еталон первинних ландшафтів центральної частини України.

На сьогодні (в контексті вищесказаного) вже істиною стає географічний постулат: кожний ландшафт як унікальна річ земного буття повинен бути репрезентований природно-заповідною територією. Тобто, кожна природно-ландшафтна країна, зона, провінція чи край, область і, навіть, фізико-географічний район, або кожний клас, підклас, тип, вид ландшафтів і т. д., відповідно, повинні мати в натурі природний чи біосферний заповідник, національний природний чи регіональний ландшафтний парк, заказник чи, як мінімум, заповідне урочище. Це, так би мовити, як кожний, приміром, етнічний регіон презентується у краєзнавчому музеї національними костюмами, своєю вишивкою, речами побуту, має свою архітектуру, звичаї і традиції місцевих жителів тощо. А заповідна територія — це свого роду природний музей просто неба.

Та повернімося до презентації природних ландшафтів заповідними територіями, зокрема на тлі Подільської височини. Тут у південно-східному керунку, починаючи з території Польщі, розкинулось (уздовж Головного Європейського вододілу) живописне горбогір’я — Розточчя, що представлене у природно-заповідному фонді України природним заповідником «Розточчя» та Яворівським національним природним парком на Львівщині.
Південніше Розтоцького кряжу — не менш мальовниче Опілля, а від селища Підкамінь Львівської області, через територію Тернопільської (Збараж, Скалат) і Хмельницької (Сатанів, Кам’янець-Подільський) областей, тягнуться у вигляді зубчастого кряжа — чарівні й загадкові, вище згадувані Товтри, або Медобори. В межах останніх створені й функціонують відповідно природний заповідник «Медобори» і згадуваний національний природний парк «Подільські Товтри». Далі, на південний схід, Товтровий кряж через Чернівецьку область доходить, перетинаючи Молдову, аж до Румунії.

Унікальний реліктовий (15-мільйонного віку від виникнення) ландшафт подільських Товтр не менш класично представлений цілою низкою ландшафтних заказників загальнодержавного значення у Хмельницькій області: Товтри «Велика і Мала Бугаїха» (Чемеровецький р-н, біля с. Голенищево); мальовничі кам’янисті схили товтрового кряжа «Іванковецький» (Городоцький р-н, Сатанівське лісництво); на території Кам’янець–Подільського району: «Циківський» і «Кармалюкова гора» (Маківське лісництво), «Товтра Вербецька» (поблизу с. Гуменці), «Совий яр» і «Княжпільський» (Подільське лісництво) і т. д.

Перелік природно-заповідних перлів Подільської землі можна було б іще продовжувати, але головне — як ми зберігаємо їх і що залишимо нашим наступникам.

Володимир ГЕТЬМАН, доцент, кандидат географічних наук, Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління, кафедра заповідної справи та рекреаційної діяльності.

Фото з сайту npptovtry.org.ua