За різними оцінками, від голоду у 1932-1933 роках у селі померло від трьох сот до тисячі людей. «Моя родина цю страшну біду змогла пережити тільки тому, що батько працював у сільській раді, якій підпорядковувалася чи то крупорушка, чи млин... І він мав змогу приносити в кишенях то зерно, то крупу. Це нас і рятувало. Проте значна кількість моїх земляків були приречені на голодну смерть. Особливо важко доводилося старим людям і дітям. Дітей тоді у Петропавлівці померло дуже й дуже багато... Про те жахіття без сліз згадувати не можу», — розповідає місцевий мешканець Володимир Пикало (на знімку) 4 жовтня 1926 року народження.

«Я не дуже добре пам’ятаю 1932-1933 роки, бо був ще досить малим хлопцем 6-7 років, — пригадує Володимир Остапович страшні часи голодомору в рідному селі. — Тоді мене з двору взагалі нікуди не пускали. Проте батьки говорили, що люди в Петропавлівці помирають з голоду. У нас по сусідству жила Багач Олена, в якої було семеро чи восьмеро дітей. У жінки померли і її батьки, і чоловікові. Самі вони також дуже бідували, але всі вижили...

Також я знаю, що в моєї мами в голодовку померла її мама, моя бабуся. Я близько знав багатьох односельців, своїх ровесників чи трохи старших. Ось, наприклад, пригадую, що розповідав мені Василь Ружин, 1921 року народження, про бачене ним і пережите...»

Він ходив до школи до настання морозів босим. І завжди голодним. Але, як і багатьом сім’ям у селі, його родині допомогла вижити корова-годувальниця, що була непоганою на удій. Мати невеликим кухликом ділила між дітьми молоко, робила «затирушки» з листя, сухих фруктів (з тих, що не встигли витрусити активісти). У школі хлопець дізнавався, що люди мерли, бо у багатьох не було що їсти і не було корів. Але найбільше він чомусь запам’ятав, що літо 1932 року видалося холодним і перед початком жнив випав сніг.

Узагалі, за словами моїх батьків, урожай зернових у 1932-му був непоганий, та масова, примусова заготівля хліба привела до того, що переважна більшість сімей залишалися зовсім без збіжжя і продуктів харчування. Адже в них із комор, погребів, клунь вичистили все їстівне.

Добре пам’ятаю й історію життя трохи старшої моєї односельчанки Тетяни Курінної, яка народилася у 1922 році.

Під час голодомору по дворах ходили активісти з числа комуністів і комсомольців, представників влади, які забирали в людей останнє, нічого не можна було приховати. У голодовку в Тетяни вимерли майже всі рідні, і в неповні одинадцять років вона вже була круглою сиротою. Взагалі з їхньої родини живими залишилися тільки Тетянка й її старший брат, які вдвох жили в батьківській хаті. Якось брат пішов на базар у Городище, а дівчина варила юшку із зерен мишію й пекла млинці з м’якоті стебел кукурудзи. В цей час до хати прийшли голова колгоспу, голова сільради і ще один представник влади, які в дитини почали вимагати сплатити заборгований податок (!). Вона відповіла, що мати померла ще восени 1932 року, а батько взимку. Почувши, що дитина кругла сирота, голова пообіцяв оформити її в майдан (так називали будинок, куди звозили дітей-сиріт), що й зробив на початку 1933 року. Не можна сказати, що діти в майдані голодували, їм іноді попадало й по тонесенькій скибочці хліба. Всі діти, які потрапили до майдану в кінці 1932 — початку 1933-го, голод пережили. А ось тих дітей, яких привозили взимку і весною 1933-го, вже безсилих і виснажених, доводилося через кілька днів ховати. Кожної ночі помирало по кілька осіб.

У роки Другої cвітової війни, у неповних шістнадцять літ Володимира вивезли в Німеччину на примусові роботи, через два місяці в Німеччину забрали й сестру Галину.

Після визволення юнак став бійцем червоної армії, встиг повоювати, визволяв Чехію і Словаччину від фашистів; відзначений орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу» та іншими бойовими нагородами.

По закінченні війни служив ще п’ять років. Коли хотів вступати до сержантської школи, не взяли «через те, що був у Німеччині на примусових роботах». Через це, коли демобілізувався наприкінці 1950-го, було важко влаштуватися й на роботу. Після закінчення профтехучилища в Гарбузині, майже все трудове життя пропрацював у городищенській райсільгосптехніці механізатором-трактористом і комбайнером.

Побрався 1955-го із Ганною — дівчиною із сусіднього села Воронівка, яка проживала у Петропавлівці у свого діда.

Старший син Михайло, 1956 року народження, військовослужбовець, служив у Грузії, загинув у 1988 році разом із двома офіцерами радянської армії під час заворушень.

П’ять років тому померла дружина Ганна Михайлівна, і чоловік увесь цей час проживав у Петропавлівці сам. Тепер живе у Городищі в онучки Валентини.

Улюблене заняття — читати книги, газети та слухати радіо. До газет прилучився ще в тридцяті роки минулого століття, коли в сусіда дядька Федота постійно брав для читання газету «Комуніст України». І зараз пам’ятає, що писалося у ній про воєнні події в далекому Китаї, де тривала громадянська війна та відбулася інтервенція Японії; а також широко висвітлювалися події громадянської війни в Іспанії.

У родині онучки живеться чоловікові добре, але, як він сам каже: «одиночество душить, нема з ким поспілкуватися...»