Якщо порівняти сьогоднішнє село з тим, що було два-три десятиліття тому, то різниця колосальна. Уже зовсім не ті поля і врожаї, що вирощуються на них. Не ті господарі й не ті робітники. Не та техніка і не ті технології... У чомусь село програє колишньому. Але багато в чому і випереджає.

Єдине, що залишається незмінним, — це люди, які там живуть і працюють. Не важливо, що хтось замінив сапу і граблі на дрони та роботи. А хтось замість картоплі та буряків засадив свої городи лавандою. Вони все одно встають вдосвіта, придивляються, якою буде погода сьогодні, просять дощу в спеку і тепла в морози. І сіють, доглядають, збирають врожаї.

Щоб самим прожити. Та всіх нас нагодувати.

Дрони над полем, комп’ютери — у теплицях

У тому, що великі аграрні холдинги стежать за всіма технологічними новинками галузі, навіть не доводиться сумніватися. Але тепер і фермер, а чи просто господар-одинак, не лише цікавиться сучасними досягненнями науковців і технологів, а «стягує» все це на свою ділянку.

Миколу Мельника (на знімку) навіть не назвеш класичним аграрієм. Він якщо і фермер, до з обов’язковим доповненням — айтішник.

Був час, коли заробляв на життя у столиці саме завдяки комп’ютерним технологіям. Але потім вирішив кардинально змінити свої плани, переїхавши до рідного Кам’янця-Подільського. Далі ще й карантин вніс свої корективи, і чоловік подався подалі від міста до села Чорнокозинці. До того ж не просто перечекати непрості часи, а розпочати там свою справу.

Спочатку це була більше айтішна ідея — створити відео, як започаткувати і зробити прибутковим свій невеликий аграрний бізнес. А заодно, знімаючи ролик, і самому подивитись, як це цікаво та перспективно.

Щоправда, разом із однодумцями вирішили все робити серйозно, і розпочинати не з грядки розсади під вікном, а з інвестицій десь у півмільйона гривень. Добре, що сучасні ІТ-фахівці можуть дозволити собі таке.

Але так втягнулись у роботу, що плани розширились. Як самі ж розповідали, за перші місяців десять інвестували майже десять мільйонів гривень у своє господарство. І це не кінець.

Розпочали з простого — вирощування зелені в теплицях. Однак технології запровадили дуже «непрості» — комп’ютеризували котельню та одну теплицю. Потім взялись за інші. Це для того, щоб техніка акуратно стежила за дотриманням температурного, світлового, водного режимів — буквально за всім процесом вирощування.

Після успішних спроб у теплицях спробували плекати рослини і у відкритому ґрунті. Й тут на допомогу прийшли самотужки розроблені дрони для обприскування і машини для посіву в касети. Паралельно взялись працювати ще й над тракторцем-роботом, який сам їздив би по стелажах і висівав розсаду. А ще розробили дуже точний пристрій для змішування добрив. Його технічні показники, кажуть, виявились навіть вищими, ніж у закордонних аналогів, тож планують налагодити виробництво ще й такої техніки для інших.

Усіляка зелень до столу, розсада помідорів та огірків,  й самі овочі — тепер це вже успішний практичний досвід фермерів-айтішників.

А що буде далі? Ну, тут, як життя підкаже. Хотілося б збільшити свої поля до ста гектарів — і запустити на них робітників-роботів, аби ті не тільки сіяли, доглядали, а ще й збирали врожай. А потім запросити сюди туристів, щоб бачили, яким може бути сучасне село. А потім...

Поки що хлопці не заробили капіталів на цьому бізнесі, бо більше вкладають у його розвиток. Але у тому, що поля під Чорнокозинцями можуть перетворитись на таку собі українську аграрну силіконову долину, щиро вірять.

Приємніше полоти квіти, ніж буряки

А свою райську долину Леся Скіп (на знімку) разом із родиною облаштувала у селі Лисець Дунаєвецької територіальної громади. Вона потопає у квітах.

Якби колись там хтось надумав замість городини висадити квіти, могли би підняти на кпин. Тепер — хто дивується, хто милується. А хто навіть і заздрить такому бізнесу.

А розпочиналось все із звичайного захоплення господині квітами. Спочатку клумба під вікнами. Потім кілька кущів хризантем, котрі вже не поміщались там і потихеньку почали перебиратись на город.

А тепер гарними рядами квітів засаджена добряча його частина.

Хризантеми, якими восени звично рясніють квіткові базари, не такі вже й прості для вирощування квіти. Тож і Леся не раз обпікалась, горювала над кущиками, що загинули і ... знову купувала нові. І так доти, поки врешті-решт не вивчила примхи цих красунь. А коли набралась досвіду, вирішила взятись і за «промислове» вирощування. Останнє, можливо, звучить дещо перебільшено, але чотириста кущів, котрі вперше висадила для продажу — це був справжній ризик. Утім, крок виявився успішним. Бо за рік плантація розрослась більш як удвічі.

Про те, що у райському саду можна не тільки насолоджуватись красою, а потрібно ще й важко працювати, тепер, окрім господині, знають ще чоловік і донька. Всім знайдеться робота з ранньої весни до пізньої осені, поки не зберуть останній «врожай» — деякі хризантеми цвітуть до морозів. З десяток разів просапати, стільки ж підживити, вберегти від хвороб, захистити від негоди, а в посуху — щодня полити... Та й взимку постійно треба приглядати за рослинами, бо не всі можуть перезимувати у відкритому ґрунті.

Звісно, це звичайні городні роботи, до яких звикли люди у селі. Але, як каже сама Леся, приємніше сапати квіти, ніж буряки. А якщо від цього маєш ще й фінансовий зиск — то чому б не потрудитись. Адже далеко не все те, що важкою працею вирощується на городах, приносить селянам фінансовий достаток.

А рослини Скіпів розійшлись вже не тільки по селу і Кам’янець-Подільському району, а й в інші краї помандрували — на хороший товар є і замовлення. Ну як тут не перефразувати слова про те, що краса якщо не весь світ, то одну родину фінансово врятує точно.

Ці дві історії, на перший погляд, дуже різні. Бо не порівняти масштаби робіт, розміри інвестування та й перспективи розвитку. Але насправді вони дуже схожі. Бо вони про те, як люди можуть зовсім по-іншому подивитись на свою землю (незалежно від того, чи це город біля хати, чи орендовані поля), на те, як на ній працювати, і що від неї можна отримувати. І хоча вони не зробили ніяких революційних кроків в аграрних технологіях, бо щось подібне вже десь та у когось є, та продемонстрували, що це реально і у нас. І хто знає, можливо, ще за десяток літ щось подібне стане звичною практикою для вітчизняного села. І воно буде зовсім не таким, як сьогодні.

Хмельницька область.

Фото з відкритих джерел.