Учасники донецької делегації М. Удод, І. Шутов, Г. Бутко в «Живому ланцюгу єднання» (вихід з метро Берестейська (Жовтнева) 21 сiчня 1990 р.).


В’ячеслав Чорновіл під час перебування у Донецьку.

РУХ консолідував усіх, хто прагнув змін

Провідна в економіці регіону вуглевидобувна галузь вступає в стадію стагнації, зношеність основних фондів сягає 40 %, і влітку 1989 року відбуваються страйки шахтарів. Перший із страйків, розпочатий 15 липня 1989 року на шахті «Ясинуватська-Глибока», згодом переростає в організований страйковий рух, що охопив усі вугільні регіони України.

Масові виступи гірників завдали відчутного удару по тоталітарній системі, оскільки вперше робітники відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами комуністичної партії. Страйкоми, що діяли на шахтах, ще довго слугували центрами опору тодішній КПРС.

Одночасно дедалі більшого впливу на громадсько-політичне життя на рубежі 80-х та 90-х років у регіоні набувають Донецька обласна філія Української Гельсінської спілки, Товариство української мови імені Тараса Шевченка.

Та найбільш яскравою громадсько-політичною силою в області стає Донецька крайова організація Народного руху України.

22 квітня 1989 р. невелика група патріотів провела свої перші неформальні збори й зорганізувалася як Донецька обласна філія Української Гельсінської спілки. Організатором зборів, що відбулися на квартирі донеччанина Володимира Мазанова по вул. Університетській, був на той час уже відомий журналіст-дисидент В’ячеслав Чорновіл.

До кінця 1989 року були створені міські осередки Народного руху України в Донецьку, Димитровому, Горлівці, Єнакієвому, Красноармійську, Маріуполі, Білицькому.

Особливу увагу в пропагандистській роботі РУХ приділяв «вихованню історією», зокрема, проведенням «Живого ланцюга» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), масового виїзду на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-річчя Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990 року), участю в заходах під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині — місцях відомих битв українського козацтва в обороні Вітчизни.

Україна — Литва: «За нашу і вашу свободу!»

11 березня 1990 року народ Литви проголосив незалежність країни. Створена в Україні громадська організація солідарності з народом Литви передавала гуманітарну допомогу литовцям, які потерпали від блокади, вчиненої кремлівською владою. Головою Донецького відділення Громадського об’єднання допомоги Литовській Республіці був обраний Ілля Шутов. Він і Микола Тищенко організували несанкціонований мітинг допомоги Литовській Республіці 31 березня 1990 року в Донецьку на площі Леніна.

Мітинг був заборонений владою УРСР, тому переріс у масові заворушення та походи РУХу центральними вулицями Донецька. Акції солідарності з Литвою проводили перманентно то на площі, то біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Відбувалось це впродовж декількох годин. Мітингарі з гаслами: «Волю Литві!», «За нашу і вашу свободу!» колоною переходили з місця на місце, зупиняючи транспорт. За фактом організації масових заворушень із прапорами Литви та України організатори були притягнуті до адміністративної відповідальності.

Микола Тищенко, який на той час був відповідальним секретарем Донецької крайової організації РУХу, згадує:

«Під час першого проведеного нами мітингу на підтримку Литви ще не йшлося про силове протистояння, і на той час це був мітинг, скоріше, відчаю із нашого боку. Адже малесенька Литва постала перед такою гігантською проблемою, що її треба було підтримувати».

Дедалі більше впізнаваним стає й українське синьо-жовте знамено. У деяких містах Донецької області синьо-жовті прапори подеколи з’являлися навіть раніше, ніж у центральних містах України. Організаторка Краматорського осередку РУХу Євгенія Осадча згадувала, що перший український прапор у Краматорську замайорів під час мітингу на честь дня народження Кобзаря — 9 березня 1990 року, який відбувся у сквері Профспілок. «У ті часи, — згадує пані Євгенія, — міліція всіляко перешкоджала появі національної символіки під час публічних виступів. Але того дня, проґавивши момент підняття прапора, міліціянти вже не стали втручатися. Таким чином Краматорськ став свідком знакової події, фактично, не встигши того усвідомити».

Навесні-влітку 1991 року синьо-жовтий український прапор з’являвся у різних містах Донеччини під час культурологічного походу «Козацькими шляхами». Наприкінці цього походу 16 липня 1991 року, в День першої річниці проголошення Незалежності України,  уперше підняли український прапор у знаковому для всіх місці — на Святих Горах, що над Сіверським Дінцем.

Рухівці стали організаторами протистояння діям КПУ і «ГКЧП» по узурпації влади як в Києві, так і в регіонах України. В Донецьку активісти РУХу вже 19 серпня 1991 року організували пікетування міськради, з вимогою визнання діяльності «ГКЧП» злочинною і антиконституційною.

Потім 24 серпня був прийнятий Акт про Незалежність України.

«Референдум 1 грудня ми готували на позитиві»

«Cпочатку повідомлення про майбутнє проведення референдуму 1 грудня всі ми зустріли неоднозначно, — продовжує спогади Микола Тищенко. —   Адже нам були відомі настрої на Донеччині, де більшість населення готова була підтримувати Совєтський Союз, тим більше 17 березня вже проходив референдум. «Для чого ще? — обурювалися ми. — Що ми на цьому референдумі можемо здобути?» Втім, рішення прийняте, президентські вибори оголошені, й треба було знову закочувати рукава і знову братися за роботу».

Був утворений Штаб із підготовки проведення референдуму. Розпочалась агітаційна робота. І знову донецькі РУХівці змогли вразити всіх чи не найяскравішою агітаційною акцією. За кілька днів до 1 грудня 1991 року Регіональний представник Державного Штабу (Верховна Рада УРСР) з проведення референдуму про незалежність України Ілля Шутов організовував масове розкидання над Донбасом листівок про підтримку незалежності України літаками та гелікоптерами Донецького авіазагону.

Попри те, що кандидатів у президенти було декілька, патріоти вели агітаційну кампанію на позитиві, на тому, що незалежна Україна буде сильною, спроможною, демократичною, буде вільною.

Згадуючи перебіг кампанії, Микола Тищенко зазначає:

«Ми говорили на зустрічах: нехай кожен обирає сам. І успіх цієї кампанії був обумовлений тим, що ми не дурили людей, не лицемірили, не чіплялися до них і не нав’язували їм будь що, а, навпаки, надавали свободу вибору:

«Голосуйте за кого хочете, але тільки за Україну! Щоб ми керували Україною, а не керував нею хтось із Москви».

І коли пізніше виявилося, що по Донецькій області Чорновіл набрав 9,4 %, то для мене це був дуже хороший результат. Пізніше виявилося, що ніколи вже РУХ не набирав по Донецькій області більше цієї цифри.

І за результатами референдуму ми набрали по Донецькій області 58 відсотків з гаком. Отже, перемога була здобута! Всі без винятку спостерігачі засвідчили, що фальсифікацій точно не було. Тож ми можемо точно стверджувати, що це були чесні вибори, чесне голосування, і результат, який ми отримали 1 грудня 1991 року, — він насправді відображає реальність. Можна різне говорити, хто і з якої причини голосував за незалежність України, але результат є результат».

Фото надано Іллею ШУТОВИМ.