Прийшовши на службу в 20 років, вона «затрималася» на 15. І нині — старша медсестра лікувального відділення медичної роти бригади.
Служити в полк зв’язку прийшла після закінчення Вовчанського медучилища, через рік перевелася у бригаду — санінструктором розвідроти.
«Для мене, дівчини із «гра жданки», все здалося незвичайним, новим. Вирушали на польові виходи, стрільби. Мотали пов’язки, фотографувалися. У роті були переважно строковики. Безтурботні були часи», — згадує Оксана.
Коли почалася війна, вона була у відпустці з догляду за дитиною. І коли влітку 2014-го бригаду розгорнули за мобілізацією і з’явилися посади медиків, вийшла на службу. Хоча жінок в АТО бригада тоді майже не залучала.
«Був випадок, коли навесні 2015-го у Водяному підірвалася медик Ірина Іванюш котра прийшла по мобілізації. Вона отримала жахливі травми — втратила обидві ноги, пошкодила око. Після цього випадку дівчат ще певний період не відпускали на фронт», — кажуть у бригаді.
Але у вересні 2015-го Оксану все-таки відправили в АТО. Служила в Гродівці Донецької області — лікувала соматичні захворювання. Потім керувала аптекою, займалася медичним забезпеченням. На той момент там ніяких активних бойових дій не вели. Обстріли відчула вже в минулу ротацію в Новотошківському. Тоді й побачила поранених.
«Першим моїм пораненим був хлопець із розвідки, що мав контузію і дрібні осколкові рани. А потім пішло-поїхало. Бувало, їдеш на виклик і думаєш: тільки б не важке, тільки б не важке...», — розповідає медик.
Якось викликали в сусідній батальйон на підсилення. Оксана асистувала грамотному й досвідченому лікарю Тарасові Клименку у важкому випадку. Снайпер поранив бійця Віталія Заріпова в шийний відділ хребта. Усі розуміли, які можуть бути наслідки: якщо пошкоджено спинний мозок — це параліч. І все одно намагалася заспокоїти чоловіка, який перебував у свідомості, відповідав на запитання. Передали його в госпітальну групу, яка виїжджала назустріч.
У медиків були умовні слова — види напоїв, якими позначали ступінь важкості пораненого. І одного разу був виклик про те, що людина важко поранена. А потім кажуть: жінка.
«Ми вже в дорозі — приходить повідомлення: вже не потрібно їхати. І назвали напій, що означав смерть. Ми були шоковані, тому що жінок не так багато на позиціях. З’ясувалося, що це була Клава Ситник. Ми спілкувалися, коли були у Старичах. Її відправили в бригаду на період навчань, і вона сподівалася повернутися до своєї частини. Але так вийшло, що вона разом із нами повинна була виходити в ООС. Вона тоді казала: «Так не хочу їхати!». Можливо, щось передчувала. Коли я дізналася, що її вбили, одразу згадала цю розмову. Важко, коли ти знав людину, колегу, жінку. Вона ще вчора ходила, а сьогодні її вже немає», — каже Оксана.
Згадує вона й те, як підірвався на міні командир роти Павло Воловик. Медсестра спілкувалася з ним і була вражена, наскільки швидко чоловік пройшов реабілітацію і як добре він тримається.
«Це сильна і вольова людина, справжній воїн. Але деякі після травм здаються, опускають руки, почуваються неповноцінними. А Павло своїм прикладом показує, що життя триває і потрібно йти вперед», — вважає дівчина.
Удома на неї чекають мама й 10-річний Назар.
«Син з дитинства був у мене на службі — він проживає зі мною армійське життя. Траплялися ситуації, коли навіть брала його на шикування. Він звик, що в мене робота: півроку я вдома, півроку мене немає. Телефонуємо одне одному щодня», — розповідає Оксана.
Два роки тому вона принципово перейшла на українську мову. Хоча її мати з Рівненщини, але сама народилася й виросла в Харківській області, де від кордону з Росією 30—50 кілометрів. Український у сім’ї був, але дуже засмічений російськими словами. Тепер Оксана розмовляє так, що деякі люди цікавляться, чи не вчителька вона із Львівщини.
Її заповітне бажання — щоб закінчилася війна. Але так, щоб українці повернули свої території.
«Треба, щоб наша армія була сильною, її боялися й не лізли в наші справи. Територію ми повернемо. Але що робити з людьми, з дітьми, покоління яких уже виросло в окупації? У них зовсім інші герої — Гіві, Моторола. Від цього стає страшно. Ці діти виросли на зовсім інших ідеалах, і вони не люблять усе українське тому, що їх так навчили», — каже захисниця.
Дніпропетровська область.
Фото 93-ї ОМБр «Холодний Яр».
