Юлія Вотчер в районі ООС під час тестування відеосистеми «Око Мольфара».
Про допомогу фронту розповідає керівниця організації Юлія Вотчер.
Цю миловидну жінку знають у багатьох підрозділах на лінії фронту. Пані Юлія заслужено удостоєна ордена княгині Ольги, низки інших нагород. Коли її просять розповісти про себе, щоразу переводить розмову на інших — волонтерів чи військових. До речі, сміливо висловлює правду-матінку, незалежно від чину військового чи посади державного чиновника. Ось і цього разу говорить відверто про побачене й почуте на сході: про очевидні позитивні зміни після призначення нового головнокомандувача ЗСУ; про те, що можливість давати відсіч на обстріли ворога підвищує бойовий дух хлопців; що не в усіх підрозділах гаразд з харчовим забезпеченням; про те, як у Києві замовчують випадки загибелі наших захисників, а мали б кричати про кожну втрату на весь світ, як кричать матері над убитими синами чи діти, які втратили батька.
Про війну треба говорити зранку і ввечері
Перемога здобувається не тільки на фронті. Без підтримки суспільства війну не виграти. В цьому переконана Юлія Вотчер. Каже: в нас суспільство відмежоване від війни. Це помилкова політика влади. В країні війна, і все має бути підпорядковано забезпеченню захисників усім необхідним, а суспільство — жити з гаслом: «Все для фронту, все для перемоги!».
«Пригадую слова розвідника з 72-ї бригади Володимира Майбороди з позивним «Май», — продовжує пані Юлія. — Він казав, що про війну треба говорити принаймні зранку і ввечері, щоб люди чекали повідомлень з фронту, щоб сльози виступали на очах за кожним убитим…»
Насправді «Май» висловлювався ще різкіше. Мовляв, якби хоча б декілька разів на мирній території так бабахнуло, як гримить на фронті, можливо, тоді б прокинулися від буденної сплячки, і дехто згадав, що в нас війна, що треба думати, як побороти ворога. Причому думати кожному, а не тільки тим, хто на фронті.
«Дуже боляче, але нема вже з нами розвідника Майбороди, — розповідає Юлія Вотчер. — Він підірвався на розтяжці, його оглушило, і в такому стані потрапив у полон. Чотири дні окупанти на повертали тіло. Дотепер мороз по спині від того, яким бачила його в труні... Поховали героя у рідному селі з символічною назвою — Переможне Запорізької області. Ні в кого з нас нема сумніву в нашій перемозі».
Регулярно дає грошій просить не називати ім’я
«Багато хто втомився від війни, крім тих військових, які вдень і вночі залишаються в окопах і бліндажах, — ділиться думками Юлія Вотчер. — У Вінниці, наприклад, менше стало охочих плести маскувальні сітки. Правда, їх тепер можна купити. Одна коштує тисячу гривень. Але ж кошти десь потрібно взяти…»
Утім, є люди, які продовжують допомагати. Один чоловік періодично приходить в офіс до «мольфарів». Кладе на стіл чималий стосик купюр і щоразу додає: «Ви краще знаєте, на що їх потратити…»
«Умовити доброчинця на розповідь про нього у Фейсбуці, про його пожертви, не вдається, — каже пані Юлія. — Його вимога незмінна: без будь-якої згадки імені. Повторюю, суми жертвує немалі. Запитувала про дружину, дітей, їх у них четверо. Дізналася ім’я дружини — Ольгою звати».
Кожен прилад рятує життя, і не одне
Відеосистеми, які виготовляють волонтери «Мольфара», різні за технічними характеристиками, але в одному вони однакові — додають бійцям упевненості. Кожен такий прилад своєю «роботою» заміщує десятки військових. «Ми знаємо, скільки в нас загиблих, поранених, але не можна обрахувати, скільки вдалося врятувати життів з допомогою таких відеосистем, — зазначає Юлія Вотчер. На цьому нам постійно наголошують командири, і це нас надихає й надалі працювати, щоб допомагати захисникам наближати перемогу!»
Юлія Вотчер особисто доправляє прилади на передову. Каже, таке «око» бачать на відстані до чотирьох кілометрів. Одна з систем сягає семи кілометрів.
Прилад «Сова» має унікальні можливості — вдень і вночі дає однакову картину, тому командир і снайпер працюють у парі, можливість тривалого відео-спостереження забезпечує система автономного живлення.
«Павук» використовують для огляду території по периметру зі спостережного пункту. В приладу декілька складових — центральна камера, три бокові, планшет, на екрані видно як загальну картинку, так і окремі ділянки.
Виготовили також серію приладів під назвою «Трубка розвідника». Їх зручність і перевага в тім, що здійснюється запис, який можна переглянути на приладі та на екрані.
Виконували замовлення і для школи снайперів. Їх «забаганки» спершу викликали здивування, мовляв, таке зробити неможливо. Попри це, наші умільці все-таки справилися.
Щоб ворога били бойко!
Бачити ворога на відстані семи кілометрів можна з допомогою відеосистеми, яку назвали «Вуйко». Назва має свою історію. На металевій пластинці зроблено гравіювання, що його висловив доброчинець: «Від Петра Бойка, щоб бійці ворога били бойко!».
Керівник відомого дитячого танцювального колективу «Барвінок» Петро Бойко отримав звання «Почесний громадянин Вінниці» з премією у 50 тисяч гривень. Кошти розділив навпіл: за одну частину закупив інструменти для музичної частини колективу, іншу — передав на потреби фронту. Так з’явився прилад «Вуйко». З його допомогою військові мають можливість стежити за діями ворога. Відомо: хто першим побачить противника, у того більше шансів перемогти його у бою.
«Кожен прилад системи відеоспостереження, які виготовляють волонтери організації «Мольфар», отримує свою назву, — продовжує розповідь пані Юлія. — На одному з них написано «Ольга» — на честь дружини анонімного благодійника. Під час тестування робили відеозапис, додали фрагмент з телевізійного сюжету, в якому розповідалося про прилад, там було чітко видно слово «Ольга». Змонтоване відео передала нашому мовчазному доброчинцю. Після того він розповів, що переглядали запис родиною, побачене розчулило дорослих і дітей. Подякував, але все одно не погодився змінити умови, щоб оприлюднити його ім’я».
Про ще одну назву приладу — «Файне місто» — неважко здогадатися, що йдеться про Тернопіль. Є відеосистема з назвою «Тарас Сич» — на честь кухаря-вінничанина Тараса Сича, який загинув під Дебальцевим.
«Тестуючи чи передаючи прилади військовим, щоразу записую відео, — каже пані Вотчер. — Так само було з «Вуйком». Раділа разом з військовими. Вони крутилися навколо, як малі діти, потирали руки, бо ж це яка розкіш — бачити об’єкти на відстані семи кілометрів!..»
Вінниця.
Фото надано Юлією ВОТЧЕР.
