Уже в січні 2020-го ВООЗ визнала цей спалах надзвичайною ситуацією міжнародного значення, а 11 березня 2020 року оголосила пандемію COVID-19.

У зв’язку з недостатнім знанням природи цієї інфекції, яка набула глобального характеру, й відсутністю загальновизнаної концепції адекватного реагування на неї, серед людей поширюються неадекватні реакції на пандемію, а також на запроваджувані державами заходи протидії їй. Це — різноманітні міфи, ілюзії, страхи, домисли, непорозуміння, бунти, акти непокори тощо, а також маніпуляції свідомістю людей на цьому ґрунті.

У надзвичайній ситуації, породженій пандемією
COVID-19, постали дві проблеми: адекватність реагування уряду і адекватність реагування людей на пандемію.

Особливо гострим є драматизм протистояння між людьми щодо розуміння небезпеки пандемії і прав та обов’язків людини, які породжуються цією небезпекою. Неадекватність реагування на надзвичайну ситуацію, породжену пандемією і, зокрема неадекватне розуміння прав і обов’язків людини в цій надзвичайній ситуації, призводить не лише до зниження ефективності протидії пандемії, а й до трагічних наслідків — до смертей, яких можна було б уникнути за адекватного реагування на цю інфекційну стихію. Що ж насправді відбувається з правами і обов’язками людини в будь-якій надзвичайній ситуації і, зокрема, в ситуації пандемії, яка оголошена ВООЗ надзвичайною? Розглядаючи це питання у світлі концепції природного права, можна побачити, що при переході суспільства від звичайної ситуації до надзвичайної з правами і обов’язками людини відбуваються певні метаморфози, а саме: під тиском необхідності, породженої надзвичайною ситуацією, деякі права обмежуються, а обов’язки — навпаки, розширюються.

У надзвичайних ситуаціях метаморфози відбуваються не лише з правами і обов’язками людини, а й з правами і обов’язками держави, зокрема уряду, який має забезпечувати в суспільстві адекватне реагування на пандемію.

Для виконання цієї місії в уряду з’являються право і обов’язок встановлювати спеціальні правила епідемічної безпеки і забезпечувати їх дотримання. Ці правила й заходи уряду, що забезпечують їх дотримання, повинні бути адекватним (тобто не більшими і не меншими, ніж це необхідно) реагуванням на ту необхідність, яка породжується самою природою пандемії.

На практиці поширення нині набув такий арсенал протиепідемічних заходів: носіння захисних масок, вакцинація, обмеження свободи пересування, відсторонення від роботи невакцинованих (за деяким винятками) без збереження зарплати. Усі ці заходи придатні для адекватного реагування уряду на небезпеку, яку несе в собі пандемія.

Адекватність застосування цих заходів заснована на принципі зменшення ризиків (імовірності) зараження коронавірусом. На сьогодні інших способів адекватного реагування на пандемію не існує.

Тому не може визнаватися дискримінацією чи порушенням прав людини те, що є адекватним реагуванням на надзвичайну ситуацію, породжену пандемією. Зокрема, це стосується відсторонення від роботи невакцинованих і обмеження їхньої свободи пересування. Звичайно, можуть бути винятки з цього правила, які визначаються урядом відповідно до принципу адекватності (наприклад, для осіб, що мають засвідчені в установленому порядку протипоказання для вакцинації чи засвідчений факт, що особа вже перехворіла і має імунітет від зараження коронавірусом).

Протиепідемічна необхідність в надзвичайній ситуації змінює не лише те, що називають правами людини, а й те, що визначається як обов’язки людини. Наприклад, якщо в звичайній ситуації в обов’язки людини не входить щеплення вакциною для допущення її на робоче місце в установі, то в надзвичайній ситуації це вже стає обов’язком, що випливає з природної необхідності, породженої пандемією.

Обов’язок дотримуватися правил епідемічної безпеки випливає з тієї необхідності, яка породжена пандемією, і тому не може вважатися примусом з боку уряду — уряд може і має своїми діями лише забезпечувати дотримання людьми цього природного обов’язку. Водночас цей обов’язок випливає також зі змісту законодавства, зокрема зі ст. 68 Конституції України, тому що недотримання протиепідемічних правил може заподіяти шкоду правам інших людей, зокрема, може перешкодити реалізації їхнього права на епідемічну безпеку в суспільстві.

Встановлений протиепідемічними правилами обов’язок зробити вибір однієї з двох можливостей: або вакцинуватися, або самоізолюватися заради епідемічної безпеки — це необхідність, що породжується природою пандемії, а не чийсь свавільний примус, що порушує права людини. За особою залишається право вільного вибору одного з цих двох варіантів, які є способами адекватного реагування на ситуацію пандемії.

Реалізація людиною своїх природних прав не повинна бути небезпечною для інших людей. А примус має бути застосований до особи лише тоді, коли вона визнається порушником, бо порушує встановлені правила епідемічної безпеки, тобто реалізує своє право на відмову від вакцинації і без щеплення з’являється на роботу в установу або без захисної маски — у громадське місце, транспорт тощо. Кожен має право вільно обирати варіант поведінки, але цей вибір має бути не на шкоду епідемічній безпеці інших людей.

Кожен має право оскаржувати протиепідемічні заходи уряду, протестувати проти них, не дотримуватися їх, якщо вони є неадекватним реагуванням на пандемію, тобто якщо вони є більші, ніж це необхідно, чи, навпаки, менші ніж це необхідно.

Наприклад, якщо доказово встановлено, що відсторонення від роботи особи без збереження зарплати є адекватним реагуванням на надзвичайну ситуацію, що випливає з природної необхідності, породженої пандемією, то цей захід не може визнаватися незаконним (неконституційним) чи таким, що порушує права людини. Бо існує такий принцип природного права: те, що є необхідним за самою природою речей, не може визнаватися незаконним або таким, що порушує права людини.

Водночас кожен має право не виконувати встановлене урядом протиепідемічне правило, якщо воно явно не відповідає принципу адекватності, тобто не є адекватним природній необхідності, породженій надзвичайною ситуацією при пандемії. Це право випливає зі ст. 60 Конституції України, яка передбачає, що «ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази».

Що є адекватним реагуванням, а що ні, й які протиепідемічні заходи уряду є адекватними, а які ні — в демократичній країні це має встановлюватися судовим способом з допомогою експертних висновків спеціалістів та з використанням доказів за правилами судового процесу. Звичайно, це не виключає суспільного обговорення цих питань у ЗМІ, на публічних заходах громадськістю тощо.

Діяльність уряду в ситуації пандемії не має ознак експерименту над людьми, який має здійснюватися з їхньої згоди. Має місце не експеримент, а реальна надзвичайна ситуація, що вимагає екстреного використання вакцини, придатної для цього, та інших протиепідемічних заходів. За висновком ВООЗ, допущені до використання вакцини за свої статусом — це вакцини, що пройшли перевірку за спеціальною методикою, яка визначає придатність їх саме для екстреного використання в надзвичайній ситуації.

Одним із способів адекватного реагування на надзвичайну ситуацію під час пандемії є так званий виправданий ризик. Вакцинація є медичним втручанням, яке має здійснюватися за правилами виправданого ризику.

Рекомендація ВООЗ щодо щеплення людей дозволеними для екстреного застосування вакцинами відповідає цим правилам. Таке щеплення узгоджується також з чинним в Україні законодавством, зокрема зі ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я, в якій зазначається: «Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе». І дійсно, хіба сьогодні є можливість усунути епідемічну небезпеку в суспільстві якимись іншими засобами, крім вакцинації? Для забезпечення адекватності заходів реагування на надзвичайну ситуацію, породжену пандемією, уряд зобов’язаний — згідно з принципом медицини «Не нашкодь!» — застосовувати лише ті заходи, які відповідають правилам виправданого ризику і крайньої необхідності. Недотримання цих правил призводить до порушення прав людини.

Отже, в ситуації пандемії носіння захисної маски, щеплення вакцинами екстреного застосування, відсторонення від роботи без збереження зарплати осіб, які не вакцинувалися, якщо вони не мають протипоказань чи не перехворіли, обмеження свободи пересування — це викликана надзвичайною ситуацією (пандемією) природна необхідність, яка не може визнаватися незаконною. Адекватне застосування цих заходів не є порушенням прав людини, дискримінацією, примусом тощо — ЦІ ПРАВИЛА НАПИСАНІ КРОВ’Ю І ЗДОРОВИМ ГЛУЗДОМ, а не урядом свавільно чи під впливом якихось ілюзій.

Якщо, наприклад, скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», то хіба тоді громадянам треба перестати виконувати правила епідемічної безпеки в ситуації пандемії? Суд може скасувати постанову повністю чи в певній частині через її неадекватність чи формально-юридичні недоліки, але ніхто в світі не може скасувати правила протиепідемічної безпеки, які відповідають необхідності, породженій ситуацією пандемії.

Такими є основні положення адекватного реагування на надзвичайну ситуацію, породжену пандемією.

А прояви неадекватного реагування на ситуацію пандемії є наслідком неправильного уявлення про причини і умови її існування та про правові засади боротьби з нею. Це слід виправляти здійсненням просвітницьких заходів, спрямованих на формування в суспільстві протиепідемічної та правової культури.

Олександр КОСТЕНКО, доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.