Мати, дідусь, бабуся та дядько Василя Олексина були примусово вивезені до Сибіру після Другої світової війни. Жити й пустити коріння в Україні — таку мрію все життя плекала його мама Євдокія, яка зуміла прищепити любов до Батьківщини синові навіть у далекій чужині. Однак тепер йому доводиться в судах доводити свою приналежність до роду Олексиних із Саджави, оббивати пороги консульства Російської Федерації у Львові, готувати десятки документів — все для того, аби стати громадянином України офіційно й довести, що росіянином був лише за паспортом, а в душі він — українець.
Привітного Василя Олексина знають багато жителів Богородчанського краю. Одні — через троюрідну сестру Галину Канюк та її співочу сім’ю, адже разом із ними він гостює на багатьох творчих заходах, де прославляють українську пісню, слово, край. Інші — тому що чоловік із щирою цікавістю всотує у себе весь цей новий поки для нього світ. Ще б пак! У 2014 році 51-річним пан Василь кардинально змінив своє життя: переїхав із російського Бірюсинська Іркутської області, де народився та виріс, на батьківщину своєї матері — до села Саджава тодішнього Богородчанського району.
Василь Олексин із мамою Євдокією.
У Сибіру зберегли свої звичаї
У 1949 році родину Олексиних — Дмитра та Марію із 24-річною дочкою Євдокією і 19-річним сином Миколою — заарештували, засудили, конфіскували все нажите майно й вивезли товарними вагонами до Сибіру. Опинилися вони на спецпоселенні в селі Шелєхово Іркутської області.
Покарали за те, що Євдокія допомагала «хлопцям з лісу» — харчами підсобляла, листи-штафети передавала. Син Василь розповідає, що мама могла втекти з пересильного вагона, але їй шкода було батьків: без її допомоги та робочих рук їм було б важко вижити. Ось так працьовита красива українка, з косою нижче пояса, опинилася в чужому краї. Жилося гірко й тяжко. Доводилося працювати в холоді, голоді, а кожне слово і вчинки мали бути виважені, бо панували там надзвичайно суворі каральні порядки.
«Та ми, українці, дуже єдналися, тулилися один до одного. Найбільше пригадую мамину подругу Настуню Грицак, з якою вона чи не кожного вечора згадувала рідну землю, родину, співала пісень, молилася та не раз втирала сльози косами», — розповідає Василь Олексин.
Євдокія працювала дуже тяжко, могла б і легше, якби закінчила хоча б чотири класи. Але її батько сказав: «Ет, з тебе і так пані не буде, букви знаєш, рахувати вмієш, йди корову паси…» А початкова освіта могла би значно полегшити життя жінки.
Незважаючи на тяжку долю у далекім краї, серед українців найперше в пошані були наші звичаї і традиції. Репресовані саджавчани ходили до церкви, пекли паски, колядували, готували кутю. Василь має навіть фотодокази.
На світлинах він маленький із мамою в гарній вишиванці, весілля в українських строях. Зберіг і деяку нашу пресу, яку читали там із трепетом. Спілкувалися тільки рідною мовою, ніхто не переходив на російську навіть у сталінські часи. Шість із половиною тисяч кілометрів не перервали генетичний код, не зуміли знищити українськість. Чужа земля так і не стала рідною.
Євдокія народила Василя у 38 років. Так і жили там із мрією про повернення додому. Після амністії жінка чи не щороку їздила до Саджави, та повертатися не було куди: хату і майно розтягли. Єдиний раз взяла семирічного хлопця із собою, в 1970-му, адже їхати — понад чотири дні. Василькові все сподобалося: і зустрічі з родичами, і запах соковитих яблук із дядькового саду, і теплі зоряні ночі. Та й мати завжди наказувала: шукай долю серед своїх, не пускай коріння у неріднім краю.
Євдокії не стало в 2007-му. Померла тихо, несподівано, влітку, як і говорила за життя, щоб не завдати клопоту ні сину, ні людям. Адже земля в Сибіру взимку промерзає настільки, що могилу треба копати до тижня.
Додому взяв найдорожче
Практично все доросле життя Василь Олексин листувався з родичами. У 2012-му сестра Галина Канюк, тоді завідувачка відділу культури в районі, знаючи, як брат надривно любить Україну, запросила його на яскравий мистецький фестиваль «Саджавське намисто» та на вшанування пам’яті славнозвісного вояка УПА, уродженця села Олекси Химинця («Благого»). Тоді вперше у свідомому віці Василь побував на батьківщині своїх батьків.
«Місяць пролетів непомітно, так добре-любо було, — пригадує Василь. — Думалося, що я тут і виріс. Особливо врізалась у пам’ять дорога до сусіднього села Лесівка Чорним лісом, яким, певно, мама й ходила до повстанців. Поміркував собі: файно було б десь тут купити хатину з городом. Думка про Саджаву міцно вкоренилася та не давала спокою навіть після повернення до Росії».
Події в Україні у 2013—2014 роках допомогли зробити вибір. Не вагаючись, Василь продав майно, зібрав заощадження та купив квартиру в Богородчанах. Все життя працював водієм. Автомобілі, поїздки страх як любить. І свою біленьку машину ще в Росії прикрасив синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами й тризубом. Із такою символікою на авто їздив ще у 1980—1990-х Сибіром. Навіть державного «РАФика» оздобив символікою НАТО і гербом України ще в 1986 році. Свої розуміли та впізнавали, у вус раділи.
«А скільки земляків знайшлося завдяки цьому!» — радісно зауважує чоловік. Росіяни ж до 2013 року не завжди розуміли, що це. А тоді почалися погрози, телефонні та особисті залякування. «Ти что, хохол, опше страх потєрял? Рассия тебя воспітала, а ти Україну любіш?»
Поспіхом, ще з багатьма українцями, їхав додому. Взяв найдорожче, що підкреслює духовність, — давні намолені рідними образи, мамині хустки, намисто, речі, вишиті історією… Дорога була тяжкою, тривожною, але доленосною.
Чужий серед своїх
На початку серпня 2014-го Василь уже був справді вдома. Отримав посвідку на проживання, тимчасове посвідчення громадянина. Й від того часу почалось митарство із отриманням основного документа — паспорта громадянина України.
Паперова тяганина триває і досі. Василю сказали, що українське громадянство можна набути лише за наявності чітко передбачених для цього підстав та умов. Але процедура доволі складна й тривала в часі, адже рішення про прийняття до громадянства ухвалює Президент України.
На жаль, аж через кілька років у міграційній службі догледіли, що мама, дідусь, бабуся Василя Олексина — українці, й це дещо зменшує ту енну кількість документів та часу, щоб отримати український паспорт. А потім тричі чоловік у суді доводив, що він дійсно син своєї матері Євдокії Дмитрівни Олексин, тобто відбувалася процедура встановлення факту родинних відносин.
Довелося шукати двох свідків, які б запевнили правдивість його слів. Це ще один рік митарства. До цього додалася інша важлива проблема: втратило чинність водійське посвідчення. Маючи 40 років водійського стажу, практично всі категорії та неабиякий досвід, Василь змушений починати життя з чистого листа. В 58 років наново сів за парту в автошколі, здавав екзамени, а йому наразі «не світять» ті всі категорії прав, які чоловік мав досі.
«Як тепер зможу працювати? Доки чекати?! Чому вийшов чужим серед своїх?» — такі запитання не раз ставив собі Василь.
Не просто виявилося позбутися громадянства Російської Федерації. Найближче консульство — у Львові, але туди потрапити чи додзвонитися нелегко. Для оформлення виходу з громадянства РФ також необхідно виконати низку нелегких пунктів. Василь витримав усі умови та подав документи до відповідних органів. Принаймні так йому здається, бо кожного разу, коли наче от-от він уже за крок до мети, чує: «А принесіть ще одну довідку». Не раз йому говорили, що не варто було й починати цю справу. Та як же так?
Сподіваємося, що Василь Олексин невдовзі триматиме в руках омріяний паспорт громадянина України, яку він так любить. І українцю, який народився у Сибіру не через своє бажання чи забаганку рідних, а через криваву систему, яка мала та й досі має на меті знищити коріння свідомих українців, таки пощастить стати громадянином вільної, незалежної, соборної України. Бо він, наперекір усім обставинам, не тільки увібрав ген українства з молоком матері, а й зберіг любов до неньки-Батьківщини.
Івано-Франківська область.
Українське весілля в Сибіру.
Фото із архіву Василя ОЛЕКСИНА.
