Роль парламентаріїв у процесі ядерного роззброєння і нерозповсюдження»
Санкт-Петербург, 29 листопада 2013 року
Всесвітня історія є результатом відповідей людства на виклики, що їх породжує власне історія. Визначальними серед них переважно були війни. Значною мірою саме вони забезпечували швидку мобілізацію і прорив у суспільному розвитку.
За оцінками дослідників, за три (п’ять) тисяч років історії людства сталося 15 тисяч великих і малих війн, локальних конфліктів, у ході яких загинуло 3,6 мільярда людей. Вважається, що за всю свою історію людство існувало без війн від 100 до 280 років.
ХХ століття не тільки кардинально змінило хід історії, а й безпосередньо — закономірності такого розвитку. Крім двох світових війн, у його 50-60-ті роки були створені атомна і термоядерна бомби, сконструйовані перші уранові реактори, зроблено прорив у космос. Утім, і більша частина фундаментальних теорій розроблялася наприкінці ХІХ — першій половині ХХ сторіч.
Малоймовірно, що в ядерне століття людству загрожуватиме світова війна: його стримуючий потенціал виконав своє призначення в часи холодної війни і, найімовірніше, так буде і надалі. У наші дні для діалогу і стримування існує одна реально працююча обставина — володіння ядерною зброєю. Щоправда, це не виключає «з’ясування відносин» за допомогою того, що вже можна назвати «традиційними» діями. За даними німецького інституту з вивчення міжнародних конфліктів у Гейдельбурзі, тільки 2012 року сталося 18 воєн і 43 збройні конфлікти. А що буде, якщо допустити неконтрольоване розповзання ядерних технологій? Жахливішу картину уявити важко.
Періоди, відзначені швидким зростанням знань і їх матеріалізації в новій проривній практичній якості, в історії людства відносно короткі. Тоді, у ХХ столітті, люди резонно пов’язували ці яскраві й очевидні успіхи в оволодінні ядерними технологіями із прогресом. Хоча незабаром заговорили про нелюдськість нової зброї і наочно відчули планетарну небезпеку атома за навіть часткової втрати контролю над ним.
Доречно зазначити, що на тлі технічного (технологічного) прогресу, який, природно, не тільки змінює життя, а й створює проблеми, склалася синергія мотивів, які сильно підірвали репутацію науки, не кажучи вже про політику (у цьому плані досить актуальні роздуми біолога М. Гельфанда про ставлення людей до наукового знання):
— застосування атомної бомби;
— результати діяльності транснаціональних корпорацій, які високотехнологічні а, на думку обивателя, наука і тут причетна до чогось страшного;
— неосвіченість, що зросла і культивується в людському середовищі;
— масштабні техногенні катастрофи.
На першому місці серед них — аварія на Чорнобильській атомній станції 1986 року. Про її планетарний характер і наслідки, у тому числі для майбутнього, уже багато сказано і написано. Водночас ця подія дедалі більше стирається (стирають) у пам’яті, міжнародні зобов’язання з її подолання розглядаються немовби уже виконані, можливості ЧАЕС і чорнобильського регіону (а він охоплює Україну, Росію і Білорусь) для роботи в науковому плані далеко не використовуються в необхідному масштабі міжнародним співтовариством.
Глибоко помилково вважати чорнобильську «тему» закритою. Навіть і з врахуванням того, що сьогодні у світі експлуатується близько 440 і споруджується 35 ядерних енергоблоків на теплових і швидких нейтронах. За прогнозами Міжнародного енергетичного агентства, до 2030 року виробництво електроенергії у світі збільшиться більш, ніж удвічі. Атомна енергетика становитиме в ній 25%, причому в найближчі 15 років буде побудовано понад 100 нових реакторів.
Для відновлення пам’яті потрібно нагадати хоча б якусь, яка повинна бути хрестоматійною, інформацію: площа радіоактивного забруднення території України, Білорусі та Росії становила 100 тис. квадратних кілометрів. А це — 5 тис. міст і сіл. Постраждало 5 млн. людей. З них в Україні — 3 млн., у тому числі близько мільйона дітей. У понад 2 тисячах поселень, які «накрила» катастрофа, і сьогодні проживає понад 2 млн. людей, включаючи 500 тис. дітей.
На ліквідацію наслідків Чорнобиля щорічно витрачається від п’яти до семи відсотків держбюджету країни. Прямі збитки від нього становили 1 млрд. 385 млн. дол. США, видатки на ліквідацію аварії і на післяаварійні роботи перевищили 33 млрд., а економічні втрати наближаються до 200 млрд. дол. США. У Загальнодержавній програмі зняття з експлуатації ЧАЕС і перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему на 2006—2012 роки визначено термін її реалізації в межах 100 років.
Ще потрібно осмислити і такі ключові показники, які поки що перебувають на периферії громадської і державної уваги: за 25 років до Чорнобильської катастрофи в Україні народилося більше 18,6 млн. дітей і померли 11,4 млн. людей, а за 25 наступних років — відповідно 12,7 і 18 млн. осіб.
Так само, як і слід усвідомити, що саме чорнобильські події стали свого роду спусковим механізмом для відцентрових тенденцій і каталізатором визрівання в масовій свідомості необхідності суверенітету України. Фальш союзних офіційних осіб, політика замовчування і прикрашання справжнього стану справ, нехтування фактично цілим народом, обернулися тим, що люди захотіли звільнитися від брехні, від союзного нашийника і вийти на волю.
Саме 1986-го — джерела активного пробудження українського суспільства, появи безлічі різних рухів і партій, які швидко еволюціонували від гуманітарних і культурологічних проблем до політичних, від вимоги оновлення Союзу РСР до постановки питання про самостійність України. Слід зазначити, що нині в країні легалізовані 201 політична партія із всеукраїнським статусом.
Якщо чорнобильська епопея прискорила процес суверенізації України, то відмова від ядерної зброї — третього за величиною потенціалу, розміщеного на її території, забезпечила прискорене визнання Української держави світовим співтовариством. Показово, що в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було проголошено, що відтепер вона дотримується «трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не придбавати ядерної зброї».
Слід констатувати, що в питаннях ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і ядерної безпеки було продемонстровано більш-менш правову послідовність: з 1991 року Верховна Рада прийняла 15 законів, включаючи ратифікацію ряду міжнародних конвенцій. Назрілою є необхідність в уніфікованому «чорнобильському» кодексі. Можливо, це повинен бути модельний закон з метою його застосування в країнах СНД.
Щодо дій з ядерного роззброєння, то з позицій часу вони бачаться спонтанно-поспішними, продиктованими бажанням сподобатися, знайти суб’єктність у світовому сприйнятті, відсутністю розуміння того, що значить цей стратегічний ресурс у політичному та матеріальному вимірах. Дало про себе знати і бажання керівництва будь-якими шляхами зміцнити свою легітимність в очах лідерів провідних країн. За великим рахунком, усе це мало вигляд рівнозначним відмові від великого пласту історії. Зазначу, що Росія не піддалася такому божевіллю безпам’ятства, що, втім, не вберегло її надалі від низки легковажних рішень у стратегічних питаннях безпеки.
Неспроможні мотивації такого підходу, які по суті зводилися до одного: Україна не має доступу до управління ядерними ракетами. І взагалі не має до них жодного стосунку. Як тут не згадати знамениту фразу, сказану в іншу епоху і з іншого приводу: це більше ніж злочин: це помилка.
Після проголошення незалежності, Верховна Рада заявами і постановами чотири рази підтверджує намір України стати без’ядерною державою. В 1993 році вона стає однієї із правонаступниць СРСР з ДСНЗ, але зобов’язується при цьому приєднатися до ДНЯЗ як без’ядерна держава. Потім, у 1994 році, підписується тристороння заява президентів України, США та Росії про гарантії її безпеки. А фактично фінальним актом став Будапештський меморандум, прийнятий 5 січня 1994 року на саміті ОБСЄ лідерами ядерних держав.
Україна одержала політичні гарантії її безпеки у зв’язку із приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. А насправді — символічну декларацію, яка передбачає винятково консультації у разі виникнення загрози її незалежності і суверенітету, економічного тиску на неї і т. д. А на практиці механізм навіть консультацій жодного разу не задіювався, незважаючи на те, що за 20 років Україна неодноразово потребувала хоча б такої підтримкиі з боку країн-гарантів.
Не поспішають вони і з виконанням інших зобов’язань, у тому числі в частині надання допомоги в утилізації ракетного палива, що несе загрозу чергової екологічної катастрофи (на зберіганні ще залишається 92 корпуси ракетних двигунів із твердим паливом обсягом 3800 тонн).
Україна як позаблокова держава опинилася затиснутою в «прикордонній смузі» між двома військово-політичними союзами — НАТО й ОДКБ. І всі наступні зусилля, у тому числі й українського парламенту, щодо вироблення і прийняття на основі Будапештського меморандуму нового юридично забов’язуючого документа, про гарантії її безпеки залишаються марними і навіть не почутими.
А одночасно, у рамках Ініціативи глобального зменшення загрози, з 2004 року перед Україною постійно ставилося питання про необхідність відмови від 107 кг високозбагачених ядерних матеріалів. Що й було зроблено під час Вашингтонського саміту у квітні 2010 року. Цей черговий безпрецедентний у світовій практиці крок мав, за великим рахунком, ту само мотивацію з української сторони, що й при відмові від 4833 стратегічних і тактичних ядерних боєзарядів, так само як і засобів їх доставки.
У своїй сукупності такі дії, крім усього іншого, перевели нашу країну в «другий ешелон» держав-розроблювачів ядерних технологій. І це тоді, коли в НАН України з 2004 року діє Відділення ядерної фізики й енергетики, 20 академічних установ разом з галузевими організаціями й підприємствами працюють у даному напрямі.
У підсумку Україна опинилася без достатніх гарантій її національної безпеки. А спроби звести їх до загальних гарантій, наданих усім без’ядерним державам, є неадекватною оцінкою нашого внеску в процес ядерного роззброєння. Необхідний договір, що передбачає всеосяжні й реально працюючі гарантії безпеки для країн, які відмовилися від ядерної зброї і розробок у цьому напрямі. Інакше всі розмови на тему нерозповсюдження — це просто фікція.
І це в умовах, коли людство перебуває на винятково складному історичному повороті: загострюються глобальні проблеми, посилюється потенціал конфліктності, поряд з інтеграційними процесами активізується суперництво і формується багатополярний світ.
Знижується дієвість існуючих систем колективної безпеки. Вони не тільки конкурують між собою й орієнтовані на конфронтацію, а й розвиваються за стандартними законами механіки, коли збільшення елементів системи з різними ступенями надійності приводить до зниження стабільності всієї системи.
Міжнародне право у сфері забезпечення стратегічної стабільності в значній мірі дискредитоване, зруйнована його цілісність. До того ж воно не завжди і не у всьому відповідає інтересам і устремлінням глобальних країн. «Перезавантаження» відносин між ними не може гарантувати необхідний рівень безпеки у світі. Існує реальна небезпека не тільки руйнування прогресу, а й знищення плодів того, що вже завойовано. Питання тільки в термінах, коли це може статися.
Якщо і далі в такому само дусі триватимуть великі геополітичні ігри, дуже непрості завдання доведеться вирішувати практично всім неядерним державам. У першу чергу для того, щоб залишатися суверенними державами. Особливо країнам Східної і Центральної Європи, що перебувають на стику геополітичних систем. Іноді навіть доходить до тверджень, що вони приречені не мати власної поведінки, у тому числі через те, що дедалі активніше в сучасному світі будуть задіяні закони більших величин.
По приклади далеко ходити не треба. «Обкатування» такої політики проглядається у відношенні України. Користуючись споконвічним прагненням її поводирів до когось «притулити» країну, сьогодні до неї ставляться як до об’єкта зовнішньої політики: у ЄС, Росії та США намагаються вирішувати, де їй буде краще — з Євросоюзом чи із РФ. Непросте завдання в таких умовах бути і ставати державою, коли «примушують» до дружби.
Щоб не опуститися до дій у просторі чужої політики, зараз, як ніколи, потрібні дієві і мислячі національні парламенти. Потрібне глибоке пробудження їх колективного розуму, колективної відповідальності і совісті. Потрібно відмовитися від радянської практики, згідно з якою суб’єктами зовнішньої політики виступають перші особи держави, а парламенти виконують функцію освячення ухвалених рішень.
Необхідно враховувати, що прагнення людей до більшого політичного впливу на суспільно-політичні процеси, до того, щоб воля народу була основою для повноважень урядів, незмірно підвищує вимоги до парламентів як ключової ланки і символу представницької держави. Громадський тиск на парламенти сьогодні є, як ніколи, великим. І буде наростати. Відповідно, їх ефективність дедалі більше перевірятиметься здатністю давати своєчасні і адекватні відповіді на зростаючі суспільні очікування. У тому числі й особливо — у питання безпеки та миру.
Сьогодні невідкладно необхідна нова, глобального масштабу, соціальна історія на основі сучасного світоглядного розуміння світу, місця та ролі в ньому держав, регіонів, різних об’єднань і союзів для вироблення сучасної політики на основі синтезу загального, регіонального і національного.
В осмисленні та напрацюванні такого нового проекту для миру роль парламентів повинна бути визначальною. Їхня консолідована цілісна позиція й буде відображенням волі людства.
Володимир ЛИТВИН, голова Комітету з питань національної безпеки та оборони Верховної Ради України, академік НАН України.
