Очолити область у часи, коли країна переживає складний період через війну, економічні негаразди та ще й пандемію, — це серйозний виклик і для політика, і для господарника з чималим досвідом. А сісти у крісло голови обласної ради молодій людині та ще й жінці — завдання у кілька разів складніше. Бо одразу опиняєшся під пильним оком і цілої громади, і численних опонентів: чи насправді зможе зробити щось добре для краю? Чи розв’яже ті проблеми, котрі виявились непідйомними для попередників? На кого спиратиметься сама і кому допомагатиме? Чи вистачить сил здолати труднощі, котрими сповнене сьогодення?

Відповіді на ці запитання Віолеті Лабазюк довелось давати буквально з першого дня її обрання на посаду голови Хмельницької обласної ради. Рік роботи виявився непростим. Та вже можна підбити перші підсумки, оцінити зроблене і поглянути в найближчу перспективу.

— Віолето Олександрівно, ви нова людина у владі, але водночас і та, котра народилась і виросла на Хмельниччині, тож мала змогу бачити і переживати всі проблеми краю, що називається, на собі. Чи змінився цей погляд і оцінки після того, як на вас лягла відповідальність за їх розв’язання?

— Справді, бачити проблему, очікуючи її розв’язання від когось, і самому братись за це, зовсім різні речі. Але мені пощастило, що я мала змогу не просто оцінювати суспільні явища з точки зору обивателя, а дивитись на них і з позицій державника. Адже в області для багатьох не секрет, що я — дружина народного депутата трьох скликань Сергія Лабазюка. Ця обставина відіграла істотну роль у моєму житті.

На початках моєї кар’єри дехто категорично не хотів сприймати мене як керівника, котрий здатен іти своїм самостійним шляхом, приймати відповідальні рішення, брати відповідальність за долю свого краю. На жаль, вони не знали і не розуміли того, що я ніколи не стояла осторонь від того, чим займався чоловік. Це була не просто цікавість з мого боку до політики, а певна співпраця з людиною, котра всерйоз нею займається. Робити це, не спілкуючись з людьми, не живучи їхніми проблемами, не допомагаючи їм, просто неможливо.

І ця допомога була різною. Тривалий час я очолювала благодійний фонд «Ми — поруч», через який ми намагались простягнути руку підтримки тим, кому вона була просто життєво необхідна. Водночас ця робота допомагала зробити якісь узагальнення, екстраполювати проблеми окремої людини чи родини на всю країну. І це не раз лягало в основу законотворчої діяльності мого чоловіка.

— А тепер ви так само можете сподіватись на його допомогу?

— Звичайно, якщо йдеться про наші сімейні стосунки. Але не про робочі. Тут кожен повинен впрягатись і тягнути свого воза. Ми живемо у непрості часи, і це відчуває кожна родина. Хтось зіткнувся з безробіттям, комусь не вистачає грошей на життя, для когось залишаються незрозумілими перспективи дітей... На жаль, це довгий список. І стосується він не тільки окремої людини, а й села, міста, області. Хтось же мусить братись за те, щоб його скоротити.

— І це під силу зробити місцевій владі?

— Не все. І не скрізь. Але не розпочавши шлях, його не пройти.

Скажімо, для нас як органу самоврядування вкрай важливим було проведення реформи децентралізації. Можна говорити, що це одна із найуспішніших реформ, проведених на Хмельниччині.

— Не всі сприйняли її однозначно. Хтось досі не задоволений новим адміністративним устроєм, коли в області залишилось лише три райони. Та й далеко не всі громади стали успішними, багатьом розбагатіти не вдалось.

— Є і таке сприйняття. Але ж є і багато позитивних змін. Наприклад, на місцях уже забули ті часи, коли найдрібніші питання маленького села доводилось вирішувати ледь не у столиці. А тепер громада сама може вирішити, що будувати, а що — закривати, кому допомагати фінансуванням, а від кого вимагати сплати податків.

— Так, от тільки були б гроші. А їх не стільки, як хотілося б.

— Справді, серед 60 наших тергромад є просто протилежні за рівнем достатку і комфортності життя. Але хіба у цьому реформа винна? Скільки говорилось про те, що бідним селам варто об’єднуватись навколо багатих сусідів. Але ж не всі до цього дослухались. А тепер, скажімо, сільським громадам із невеликою кількістю населення, де немає ані виробництва, ані бізнесу, справді дуже скрутно. Та є й інші приклади, де активність місцевої влади допомагає розвивати соціальну сферу, запроваджувати енергозбереження, шукати шляхи додаткових надходжень до бюджету...

Нам усім потрібно вчитись бути успішними. І я хочу, щоб прикладом цього була обласна рада. Хочу зламати колишнє уявлення про те, що вона здатна лише затверджувати запропонований бюджет, а розробляти стратегію розвитку області начебто їй не під силу.

Це не так. Попри те, що в нашій раді зібрані різні політичні сили, навіть ідеологічні опоненти прагнуть одного — зробити щось добре для свого краю. Тож це і консолідує, допомагає приймати правильні рішення. Інколи навіть непопулярні.

Ще донедавна в області діяло 65 різних цільових програм. Але по-справжньому працювало не більш як два десятки, бо для решти не було фінансового підґрунтя. Та їх усе одно пропонували і затверджували. Я запропонувала інший підхід: бути відвертим і перед собою, і перед виборцями та закрити недіючі програми. Це непопулярний крок. Але чесний.

Отже тепер обласна рада продовжить фінансувати програму підтримки малого та середнього бізнесу. Вона потрібна тим 15 тисячам суб’єктів підприємницької діяльності, які працюють в області та наповнюють бюджет. А після першого локдауну майже 14 відсотків із них так і не змогли відновитись і продовжити роботу. Тож мусимо зробити все можливе, щоб зберегти решту. Очевидно, що 3,6 мільйона гривень, котрі передбачено програмою для їх пільгового кредитування, — це не та сума, котра може кардинально змінити ситуацію. Та коли гроші потрапляють до рук справді активних і підприємливих людей, вони запрацюють на результат.

Кошти даються бюджету надто важко, щоб витрачати їх впусту. Приміром, серйозне обговорення серед депутатів викликала програма підтримки агропромислового комплексу. Для області вона традиційна, і, немає сумніву, потрібна тим, хто трудиться на землі. Впродовж її дії фінансовою допомогою на 14,6 мільйона гривень скористалися кооперативи та понад 2,5 тисячі фермерів. Для господарників було надано компенсацію на закупівлю сільськогосподарської техніки українського виробника, закуплено й частково повернуто компенсацію на доїльні апарати.

Але погляньмо: на минулий рік облрада виділила на цю програму п’ять мільйонів гривень, а на початок листопада з них було використано лише 1,6 мільйона. Переконана, це сталось не через те, що не потрібні кошти, а через те, що на місцях хтось недопрацював, не доніс до людей потрібну інформацію, не допоміг зрештою отримати ці кошти. Спрацював, як мовиться, людський фактор. Але так не повинно бути. Ми не просто ділимо гроші, ми маємо бачити кінцевий результат.

— Тут не можу не згадати запропоновану вами програму «Спортивний майданчик». Не всі сприйняли її однозначно, дехто вважав, що це популістське рішення для виборців. Натомість, на їх думку, ці гроші можна було використати для важливіших об’єктів.

— Можливо, когось здивую, але і ті, хто на словах був категорично проти цієї програми, одразу почав вносити свої пропозиції щодо об’єктів фінансування у своїх виборчих округах.

Та не про це. Нашим громадам ще так далеко до успішного, багатого і комфортного життя. Визначити, що найголовніше сьогодні, непросто: доступні ліки чи теплий клас, водогін у селі чи освітлення на вулиці, притулок для немічних чи спортмайданчик для дітей, чий юний вік ніколи не повториться. Все це різні речі, але вони важливі для тих, кому потрібні. Тому хоч би яке рішення прийняли, знайдеться той, хто почуватиметься обділеним.

Не хочеться, щоб так було. Але це наші реалії, і мусимо з ними рахуватись.

— То нам не залишається нічого іншого, як стати у чергу бажань?

— Треба розуміти: якщо просто стояти, ця черга може ніколи не закінчитись. Потрібно діяти. А найперше тим, хто сьогодні опинився при владі. Іншого рецепта успішного життя, на мою думку, просто не існує.

Наша рада теж пробує, шукає і таки знаходить важливі для краю рішення. Ми стали першими в країні, хто прийняв регіональну програму «Питна вода». Загалом з обласного бюджету на її реалізацію виділено 49 мільйонів гривень. Ці кошти дадуть змогу 35 громадам збудувати чи реконструювати системи централізованого водопостачання.

А на мою пропозицію створити відповідну загальнодержавну програму відгукнулось Міністерство регіонального розвитку.

Я вдячна тим територіальним громадам, котрі підтримали мій проект «Хмельниччина йде на чистоту», який має розв’язати проблему з твердими побутовими відходами.

Список не просто ідей, а й проектів, котрі вже реалізовуються, можна продовжувати. Що більше їх буде — то більше змін на краще у житті. А ми ж усі їх так прагнемо.

Хочеш мати результат — працюй. Іншого просто не дано.

Розмову записала Ірина КОЗАК.

Хмельницький.