І хто сказав, що в армії — не жіноче обличчя? Останніми роками представниці прекрасної статі дедалі частіше не просто надягають військову форму, а разом із погонами кладуть на свої плечі відповідальність за мир і безпеку в країні. У суспільстві це сприймається вже як даність.
Але коли два десятиліття тому свій вибір у житті робила юна хмельничанка Оксана Жилдак (на знімку), не все було так однозначно. Втім, це не завадило їй змінити сукні та туфельки на однострій та берци. А все через те, що була татовою донечкою — донькою прикордонника.
Тато часто змінював місця служби, і родина завжди прямувала за ним, починала облаштовувати все з нуля. Та головне — батько був завжди поруч, та ще й інколи брав доньку із собою на службу. Не за статутом, звичайно.
Але серце дівчинки відтоді прикипіло до армії. Тож особливо і не здивувала, коли після школи заявила, що піде навчатися у прикордонну академію.
Військова доля підполковника Оксани Жилдак з першого дня була сповнена випробувань. Новоспечений лейтенант в Іллічівському порту отримала у своє розпорядження сімох підлеглих чоловіків, котрі були вдвічі старші та набагато досвідченіші. А коли згодом її перевели до Могилів-Подільського прикордонного загону, вже не була недосвідченим новачком. Хоча служба на цьому кордоні була зовсім іншою, потребувала ще більше часу і зусиль. А тут ще й маля на руках — син народився. Саме там Оксана вповні зрозуміла, що таке офіцерське та прикордонне братство.
Для Оксани Жилдак після Могилева-Подільського шлях проліг і через рідну прикордонну академію. Підвищення, хороша посада, повернення до Хмельницького — здавалося, от нарешті життя буде спокійнішим. Усе різко змінила війна на сході. Оксана знала, що офіцер, який свідомо присвятив своє життя армії, не може стояти осторонь тих подій. Тож коли випала нагода, вирушила у зону бойових дій. Рік служби поблизу Краматорська — це особлива сторінка у її житті. Найважливіше навіть не той досвід, а розуміння того, що війна змушує переглянути всі життєві цінності, по-іншому подивитися на такі поняття, як патріотизм, рідна країна, мир...
Під час її служби Краматорськ почав відновлюватися після окупації. У місті стали будувати нові садочки, ремонтувати вулиці та будинки. Бачила, як місцеві жителі радіють такому відновленню, поверненню до миру. І розуміла, що заради ось такого простого буденного щастя щодня ризикують своїм життям тисячі наших військових.
Працюючи з персоналом, Оксана чула сотні жахливих історій, які довелося пережити нашим бійцям. Не раз проводжали в останню путь побратимів. Хоча сама і не була на передовій, проте все це пекло війни спостерігала на власні очі. Тоді багато про що думалося. А найбільше про те, якою буде подальша доля і нашої країни, і її особиста, а головне — сина, котрий підростає. Знала, що дідусеве виховання та мамин приклад зробили свою справу. Владислав росте справжнім чоловіком і щирим патріотом України. Таким, як він, у майбутньому можна довірити її безпеку. Вони впораються, не підведуть. Та не хочеться одного — щоб війна тривала безкінечно довго, щоб на ній гинули кращі сини та доньки.
Хмельницький.
Фото з архіву Оксани Жилдак.
