Різдво в кожного своє. Дитячі спогади западають у душу назавжди, й так важливо, щоб закарбувалося в нашій пам’яті оте диво Святвечора.
Це розповідь про Святвечір уродженки села Кобаки Косівського району Іванни Стеф’юк. Відома письменниця та лауреатка літературних премій, докторка філософії у галузі філології не забуває про своє гуцульське коріння. Хоч нині живе в місті Снятин, серці Покуття, де працює науковим співробітником Меморіального музею Марка Черемшини.
«...Моє Різдво і дотепер на колір зелене — як дідова ялиця і як свічка на першій скатерті, яка пахне сіном, хвоєю і маминими пирогами.
Стати дорослою за один рік — то як вийти з теплої кімнати в холодні сіни-коридор і стати там: вертатися чи далі йти? Це коли два Різдва настільки різняться, що ти отак подумки стоїш і розгублено перебираєш сумніви.
Торішнє Різдво — ти ще дитина. Дід Дмитро приніс смерекових галузок (щоб не рубати цілу ялинку), бабуся дістає з бочки квашені бурячки для закуски з опеньками, мама Маруся ліпить вареники, а ти старанно розкачуєш тісто на пампушки. Бо замісити таке ще не вмієш.
Зникло світло, і бабуся внесла грубі свічки, і вже лагодимо вечерю в урочистих напівсутінках. Жодна вечеря так не смакує, як оця січнева (і навіть не тому, що говілося цілий день). Вечір напередодні Різдва у нас удома називається Свєтвечір. Слово схоже на свічку. В родині нас четверо, а накрито завжди на одного більше.
«Цієї ночі прилетить у гості прабабуся Теклюся та її сестрички Олюся й Василинка, прадід Міхяло, братчик Мішко. Куштуватимуть усього потроху та на нас дивитимуться», — каже задумано бабуся.
Поки була мала, хотіла застати всіх тих духів та роздивитися, але вони прозорими пташками прилітали в ту пору, коли тепла хмара перини відносила мене в дитячі сни. Душі, певно, приходять одразу після колядників — інакше я би їх застала, думала собі.
...А другого року Різдво цілком інше. Бо нас уже троє... Сивий птах діда Дмитра полетів поза хмари й насипав на серце багато снігу. Про те, що такий же птах і тата Івана забрав, я навіть не підозрювала...
Бабуся Маріка підупала в силі, вона вперше підпускає до кухні мене-підлітка. Показує, як робити голубці, як рибу чистити — і я трохи не голошу, бо мені здається, що то вона так складає заповіт. Мама Маруся за цей рік стала сива — аж біла, і суворіша набагато.
«Ти для чого купила цю білу скатерть, аби на один раз? Що буде з неї після масних мисок і свічки?» — це про те, що я за шкільну премію надумала купити собі пам’ятку, але мама не дозволяє застелити нею стіл. Сльози горохом крапотять, стелю її, але мама вже не сердиться, усміхається — і в хаті світліє.
Я вперше в житті майже сама готувала для своєї рідні з цього й того світу: якось сумно й радісно водночас. Мерехтить оце відчуття дорослішання — як свічка. І вже не хочеться підгледіти гостей-духів. Ті, хто відійшов у засвіти, снилися мені цілу ніч. Відчувала душею та дуже хотіла обняти — а вони світилися.
У кімнаті після нашої вечері лишилися погасла свічка, мисочка з поманою-кутею. Серед ночі розбудив холод — ніби завіяло звідкись. Захотілося пити, і я, сонна, почалапала до вимикача. А при світлі ледве не скрикнула: вся моя біла скатерка була переляпана зеленим воском від свічки зі столу. А кімната закрита на ключ — і свічку ніхто не світив...
«Цього не може бути, — показую своїм рідним воскові сліди. — Душа ж не сідає за стіл, вона не світить свічку?» — «Бог його, дитино, знає...» — відказує мама.
...Моє Різдво на колір дотепер зелене — як дідова ялиця і як свічка на першій скатерті... Воно пахне сіном, хвоєю і маминими пирогами. На смак — як закуска з опеньками. І як сльоза, яка скочується, коли дорослою жінкою готуєш ті бабусині страви, яких боялася вчитися: було дивне відчуття, що як переймеш науку — бабця Маріка згасне, як зірка в січневому небі...
Моє Різдво промінне. Бо від того вечора я перестала все пояснювати розумом. І перестала боятися того, чого не розумію. А стала любити — чимраз, то сміливіше. Свічка ж так само не одразу розгорається...»
Підготувала Людмила СТРАЖНИК.
Івано-Франківська область.
Фото надано Іванною Стеф’юк.
