Різдвяний вертеп у домі Садовських у Львові, 1972 рік. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять: Стефанія Шабатура (циган), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко.

Півстоліття тому невинна, на перший погляд, забава української інтелігенції з колядуванням та національними строями стала точкою, з якої почалися масові арешти шістдесятників. У січні 1972 року улюблене українцями Різдво забороняла святкувати радянська влада, тож колядувати у Львові вирішили на Новий рік.

За спогадами учасників того дійства, складалося воно з усіх можливих колядок та щедрівок: хто що знав і пам’ятав — усе з’єднали в єдине. Східні колядки доповнювали галицькими, вдягали на себе всі національні строї, які вдалося роздобути (від сорочки до кожуха), перевдягалися в персонажів вертепу, пересипала співи віншуваннями...

Учасники такого вертепу, а це майже півсотні людей, побували того дня в багатьох товариствах — заходили в лікарню, відвідували викладачів, колядували вдома у друзів, які збирали братів по духу. На світлинах, які збереглися з цієї події, ми бачимо щирі і щасливі обличчя. А вже за кілька днів, 12 січня, розпочався «генеральний погром». До кінця місяця у Львові та Києві ув’язнили 19 осіб. Серед них Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий. Це був лише початок... Ціною власної волі, а декому — й життя, довелося розраховуватися за ту невинну витівку, яку репресивна машина розцінила як за-грозу для існування радянської влади.

До Дня українського політв’язня та 50-річчя хвилі масових арештів українських дисидентів радянською владою у 1972 році в Укрінформі презентували документальні фільми про шістдесятників Івана Дзюбу, Надію Світличну та Михайлину Коцюбинську. Серія фільмів протитрована англійською мовою, що розширює коло потенційних глядачів. За словами Вахтанга Кіпіані, який є ведучим цього документального циклу, важливо, що в Українській державі завжди є люди, які розуміють: історія будується цеглинка за цеглинкою, і якщо сьогодні нічого не робити для її збереження, то вже завтра може бути дуже важко щось виправити. «У наших коротких фільмах-візитках не покажеш усі ті складні етичні та інші вибори, які ці люди робили в житті, — каже В. Кіпіані. — Ми просто намагаємося наштовхнути. Особливо тих людей, які шукають візуальної інформації». За його словами, йдеться передусім про покоління тих, хто вже звик сприймати інформацію із заголовків, хто читає комікси та переглядає ролики в Ютуб. Власне, презентовані фільми відповідають усім запитам сучасного інформаційного споживача. Вони короткі, пересипані цікавими фактами та архівними світлинами. Фотографії, до речі, теж оживають — за допомогою спеціальної програми герої дивляться вам у вічі, підморгують, змінюють вираз обличчя. Як зауважила під час презентації завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська, ці фрагменти у фільмах дають змогу «вирвати людей з пітьми історії». Вона принагідно прорекламувала виставку «Ціна свободи», яка відкривається у Музеї шістдесятництва і присвячена саме арештам 1972 року. Глядачам пропонують поринути в ті часи за допомогою інсталяції, яка відтворює обшук у квартирі, спеціального інтерактивного тесту. Але головні експонати — самвидавна література, вилучена під час обшуків КДБ.

Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що День українського політв’язня став першим днем, який відзначався у в’язницях та таборах. Він є особливим нагадуванням про боротьбу, завдяки якій ми маємо нашу незалежну Україну. Презентація документальних фільмів покликана нагадати про тих людей, які боролися і страждали, але не відмовлялися від своєї внутрішньої свободи ніколи і за жодних обставин. «Але цей день не лише привід нагадати про минуле, — зауважив В. Тиліщак. — На жаль, він набуває нової актуальності. Адже і нині майже 130 громадян України знову стали політв’язнями того самого окупаційного режиму. Говорячи про історію, ми повинні пам’ятати і про сьогодення. Ціна окупації та несвободи — це завжди тюрми, табори та ув’язнення». Він висловив слова вдячності і героям фільму, і його авторам, і тим, хто брав у ньому участь, за пам’ять, яку спільно зберігаємо. А також запевнив, що серія таких документальних фільмів, які популяризують нашу історію, обов’язково матиме продовження.